Починаючи з «помаранчевої революції» держава бореться з єдиним податком. Його намагалися скасувати і Тимошенко, і Янукович, і ось тепер дружня донецька команда рішуче взялася за справу. Мені здається, можна виділити три причини такої невгамовності. Перша причина найпростіша і очевидна. «Як це так — ти мені заплатив, і все? А якщо мені завтра знову гроші знадобляться або ще що?» Клієнт держави має бути доступний для грабунку в будь-яку пору року і в будь-який час доби. Державі важливі не стільки гроші платників податків, скільки їхня залежність.
Друга обставина — це, так би мовити, обставина теперішнього часу. Підприємства (разом з людцями, які ходять туди на роботу) є головним предметом перерозподілу в українській версії феодалізму. У класичній середньовічній версії — це земля з людцями, у нашій версії — підприємства. Саме підприємства переходять «під руку» того чи іншого какістократа в результаті палацових інтриг і зміни влади, саме підприємства захоплюють «рейдери» тощо. Правда, ситуація відрізняється від середньовіччя, і про це потрібно сказати. На відміну від території, яка має, так би мовити, обмежений запас, запас підприємств невичерпний. Тобто їх можна захоплювати одне в одного, безкінечно знищувати і розоряти ворожі «юридичні особи». Відбувається це тому, що підприємства створюють не тільки какістократи, але й самі людці. Вони їх вирощують, пестять і плекають до того моменту, поки ті не почнуть приносити прибуток. У цей момент зазвичай з’являються люди какістократів, які пропонують «співпрацю», тобто васальну залежність. Я, звичайно, дуже сильно спрощую, часто в цій справі виявляється така винахідливість, що якби вона була застосована в мирних цілях, ми б уже жили при капіталізмі. Так чи інакше, здорове підприємство потрапляє в кругообіг, стає джерелом доходу феодала і об’єктом для атак та торгівлі какістократів.
Загалом, у нашій темі важливо ось що — для того, щоб процес перерозподілу підприємств функціонував нормально, вони спочатку мають перебувати в певних спільних нормативних рамках. «Єдинонакладники» випадають із цих рамок. Вони — як вільні міста в середньовіччі. Нібито й платять сеньйору, а взяти їх — не візьмеш. Показово, що в програмі донецьких реформ єдиний податок називається «пільговим». Справді, з погляду сеньйора городяни — нахабні безпринципні пільговики.
Коли Кучма запровадив єдиний податок, какістократи розглядали його як послаблення для людців. Приблизно як заміну панщини оброком. Однак «економічна» діяльність держави призвела до збіднення країни. Адже кругообіг підприємств не проходить безслідно. Незважаючи на те, що юридичні особи можуть, здавалося б, безболісно з’являтися і зникати, з економічної точки зору діяльність із насильницького перерозподілу підприємств знищує національне багатство. Причина очевидна — зміни статусу і діяльності підприємств відбуваються не з економічних причин (тобто не залежно від якості діяльності підприємства), а з політичних причин. У цьому випадку ресурси суспільства просто викидаються на вітер. При цьому збіднення малопомітне, як, наприклад, забруднення навколишнього середовища.
Тепер збіднення призвело до того, що людці вкрай неохоче хочуть відновлювати процес кругообігу підприємств. Зауважимо, що донецькі, скоріше за все, здогадуються, що в реальності «держава», про яку вони так піклуються, зазнає втрат від скасування єдиного податку. Однак це не має значення, оскільки завдання полягає не в збільшенні доходів «держави».
Третя причина — це обставина майбутнього часу. «Єдинонакладник» завжди може сказати державі: «Я вам плачу. Чого ж більше?» Така поведінка неприпустима, і ось чому. Так званий єдиний податок є вкрай небезпечним прецедентом. Єдиний податок — це, по суті, подушний прямий податок, тобто прообраз максимально простих і прозорих відносин людини з державою. Практика єдиного податку показує, що вся та істерична метушня, яку створює держава навколо «підприємницької діяльності» і «наповнення бюджету», позбавлена власного змісту. Прямі податки вирішують ці самі завдання без будь-якої метушні і складної машинерії непрямих податків та супутньої «контролюючої» діяльності. Тому прямий податок дозволяє ставити державі питання. Вам потрібен бюджет? А навіщо? А чому стільки? А як і куди ви все це витрачатимете? Чим довше існував би прямий єдиний податок, тим швидше люди отямилися б від мороку «державної» метушні і зрозуміли, як справи насправді. Звичайно, цього не можна допустити.
Єдиний податок — це наша остання зачіпка для зростання громадянського суспільства. Прогресивне громадянське суспільство може виникнути тільки серед самодостатніх і відповідальних людей. Така людина не може бути «винна» перед державою. Єдинонакладник набагато менше «винний», ніж усі його інші брати по нещастю. Саме тому він має бути знищений.