І отже, здається, ми знову спостерігаємо явище «переділу власності». Про це свідчить історія з «групою Жеваго», а тепер от атаки на «Епіцентр» та інші, менш гучні факти. З приходом «донецьких» активізувався тиск на малий бізнес, фізичних осіб-підприємців тощо. Держава намагається взяти під контроль будь-яку економічну активність своїх громадян, уторкнутися в ті сфери діяльності, які раніше вважала малозначущими та «неприбутковими».
Чому це відбувається, і чи пов’язано це тільки з нинішньою владою? Чи можуть «сильні світу цього», помилково звані «олігархами», зупинитися у переділі власності та зайнятися інвестуванням країни, в якій вони працюють?
Почнемо з найпростішого. Після приходу «донецьких» держава активізувалася з двох причин. Перша — це скорочення «пирога» національного багатства, що підлягає подальшому переділу. Попередня влада теж тиснула на бізнес, але це був скоріше «самоплив», а не система. «Донецькі» відрізняються ґрунтовністю підходу до справи, особливо якщо йдеться про чуже майно. В умовах, коли національне багатство скорочується (тобто люди не бачать сенсу в роботі), замість того щоб скоротити витрати держави, вони вирішили збільшити її доходи. А це завжди і скрізь означає скорочення доходів громадян та зростання тиску на бізнес, що ми й бачимо.
Друга причина називається «Микола Янович Азаров». Думаю, тут нічого пояснювати не потрібно. Скажу хіба, що мета будь-якої держави — це виробництво політично зручної звітності. Які саме дії призводять до цієї звітності — не суттєво, і Микола Янович чудово демонструє нам цей ефект. Скажу більше — я абсолютно впевнений у тому, що ВВП у нього і справді зростає. Це, до речі, чудовий привід замислитися над тим, що ж насправді важливо — зростання ВВП чи все-таки щось інше.
Тепер про державу. У фразі «держава напала на бізнес» передбачаються дві сторони — «держава» і «бізнес». Однак у нашій країні це, скоріше, дві сторони одного явища. З одного боку, важко бути підприємцем навіть середньої руки і не залежати при цьому від держави в особі конкретного чиновника. З іншого боку, «держава» існує для того, щоб «робити бізнес». Держава не тільки нападає на якийсь знеособлений бізнес заради отримання потрібної їй звітності (в основному це стосується дрібного та середнього бізнесу). Вона ще й використовується одними «бізнесменами» проти інших.
Іноді ці процеси важко відрізнити один від одного. Варто зауважити, що жертви агресії часто займають вичікувальну позицію — не повідомляють подробиць, уникають оцінок і коментарів. Вони сподіваються «порішати питання» з агресорами, покладаються на свої зв’язки в державі. Система існує тому, що агресори знають: жертви перш за все побіжать у державу шукати людей, з якими можна домовитися.
Тепер звернімося до складніших речей. В економіці є поняття «часової переваги». Це те, наскільки люди віддають перевагу теперішньому перед майбутнім. Висока часова перевага зазвичай буває у бідних. Вони все витрачають на споживання, не заощаджуючи й не інвестуючи. Чим людина багатша, тим більшою мірою вона може дозволити собі піклуватися про майбутнє, і тим більш віддаленим стає те майбутнє, яке охоплюється її діяльністю — її часова перевага знижується.
Однак ось що важливо. Часова перевага сама по собі не залежить від багатства чи бідності, вона, скоріше, є причиною, а не наслідком. Ми всі знаємо безліч історій про те, як люди економили й у всьому собі відмовляли для того, щоб досягти результату в майбутньому — і досягали його. І це в наші дні, і не в бідних країнах. Це і є робота часової переваги.
І відразу ж зауважимо ось що. Наші багаті за показником часової переваги такі самі, як і бідні. Українські бідні споживають усе, що заробляють, і українські багаті теж. Різниця в тому, що багаті споживають лексуси та будинки в Лондоні, а бідні витрачають гроші на їжу, але часова перевага в тих і в інших майже однаково висока. Теперішнє цінується у нас на порядки вище, ніж майбутнє. Після нас — хоч потоп.
Так от, суть цієї нотатки в тому, що часова перевага українського суспільства є, з моєї точки зору, певним «початком» кола, який при іншому розгляді здається замкненим. Адже насправді зараз не відбувається нічого нового. Держава завжди грабувала бізнес і використовувалася для «рейдерських захоплень». Просто тоді слів таких не було. Нещодавно, у пошуках одного матеріалу, я наткнувся на свою стару нотатку, в якій наводилися слова одного з членів НДП (була така партія). Він каже: «Спілкуєшся з чиновниками — кожен окремо цілком осудна людина. А разом — як зграя сарани». Ця нотатка 1998 року, і в цих словах на той момент вже не було нічого нового. А ще один мій знайомий року в 93-му говорив, що за його спостереженнями в нашому бізнесі спокійно можна працювати доти, доки твій дохід не перевищить 3000 доларів. Він стверджував, що з цього моменту держава починає тобою цікавитися і може відібрати бізнес.
Тобто наша система виникла давно, просто зараз вона досягла досконалості. Якщо теперішнє — все, а майбутнє — ніщо, то люди шукатимуть будь-які засоби отримати прибуток якомога швидше. І якомога більше. Вони також будуть значно менш схильні помічати моральні та етичні обмеження. Якщо можна вкрасти — вкрадуть, якщо можна відібрати силою — відберуть. Вони не інвестуватимуть, а споживатимуть. Інвестувати вони будуть у збереження свого статусу, який дозволяє зберегти та покращити рівень споживання («інвестиціям» такого роду зобов’язані, наприклад, багато наших ЗМІ). Ті, у кого найкраще виходила діяльність такого роду, і стали «елітою», інші залишилися бідняками, але різниці в їхній економічній поведінці немає.
Зрозуміло, що корені всього цього — у радянському рабстві, адже в раба, у якого нічого немає, найвища часова перевага. Але час не лікує ці рани, а навпаки, поглиблює їх. Здавалося б, ринок уже давно мав би розставити все на свої місця. Схильність до «швидких грошей» не може тривати довго, «швидкі» проекти не можуть бути масовими. Так було б, якби не одне «але». Воно полягає в тому, що система цілеспрямовано і регулярно завдає ударів, перш за все, по тих інститутах, які б «запустили» саморегуляцію ринку. Насамперед це інститут власності, яка сьогодні лише фантазерами може бути названа «приватною». Держава може відібрати власність у будь-кого під будь-яким, найвигадливішим приводом або взагалі без такого. В СРСР була така юридична потвора — «особиста власність». Ось наша власність так і залишилася «особистою». Другий інститут, життєво необхідний для саморегуляції ринку, — це суд. Коментувати, думаю, тут нічого не потрібно. Третій інститут — це «економічна свобода» — те, наскільки я можу сам обирати рід своєї діяльності, і наскільки ця діяльність регулюється державою. Рік від року «економічної свободи» стає все менше. Цей ряд можна продовжити, я просто назвав три найважливічі інститути, без яких «невидима рука» не працює належним чином.
Усі ці роки система розвивалася і вдосконалювалася. Тепер нам ясно, що на питання «коли вони наворуються?» треба відповідати — «ніколи». Тепер нам ясно, що чекати, коли закінчиться переділ власності, безглуздо. Він ніколи не закінчиться. Система розвинулася і близька до досконалості. «Сильні світу цього» вже навіть не живуть в Україні. Вони тут ніби у довгостроковому відрядженні. Їхні сім’ї та вони самі віддають перевагу закордону, адже життя там краще. Наявність закордону звільняє їх від самої думки щось удосконалювати тут. З іншого боку, вони ж не дарма поїхали за кордон — адже тут же неможливо жити. Ця система чудова саме своєю замкненістю за типом «курка або яйце». Ця замкненість породжує безвихідь. Вона спонукає експлуатувати на повну котушку і якомога швидше.
І це лише видима частина процесу. Процес цей охоплює все доросле населення країни, воно все є учасником системи і працює на її зростання та вдосконалення. Суди самі. Щоб віднімати один в одного бізнес, використовується держава. Люди справедливо вважають це зловживаннями. Вони постійно вимагають, щоб держава мала все більше можливостей для боротьби зі зловживаннями. У результаті держава отримує більші можливості, які відразу ж використовуються для ще більших зловживань. І так буде й далі. Дуже показово, що людей не турбують гарантії того, що більша влада, якої вони постійно вимагають надати чиновникам, не буде спрямована на зловживання. Запитайте їх про це — і ви почуєте неймовірно наївні (при тому, що зазвичай нашу людину важко назвати наивним) речі. Ви почуєте про те, що чиновники мають бути моральними, патріотичними та українськими. Або про те, що допоможуть масові розстріли чиновників. Чи право відкликання депутатів, звичайно. Незрозуміло, правда, звідки візьметься моральність у чиновників, якщо люди не вимагають її для себе. Чиновників же не з Марса завозять.
І тут ми підходимо, власне кажучи, до розв’язання проблеми, точніше, до вказання напрямку, в якому потрібно діяти. Увесь цей час система розвивалася і вдосконалювалася спільними зусиллями наших людей. Часова перевага зростала. Усе змінювалося. Але є одна константа, яка була постійною весь цей час. Це дивно — постійно негативне ставлення українців одне до одного. Адже часова перевага залежить від того, що людина думає про інших людей. Якщо вона вважає їх закінченими негідниками, з якими неможливо мати справу, її часова перевага буде високою. Вона постарається провернути свої справи, не зважаючи на мораль і не замислюючись про незручності, які вона може завдати іншим. Вона постарається провернути ці справи якомога швидше і скоріше витратити зароблене. Адже навколо одні козли — навіщо з ними церемонитися. А тепер зробіть простий мисленнєвий експеримент. Подумайте про те, що говорять українці одне про одного, причому не персонально про когось, а «взагалі». Часто чи, наприклад, ви самі та ваші знайомі вимовляєте фрази, що починаються словами «з нашим народом…»? Загалом — відтак.
Нашим революційним рухам, які плодяться, як мухи, варто було б подумати не про революції у світовому масштабі, а про те, як познайомити українців одне з одним. Тому що страх, який відчувають наші люди одне перед одним, породжує недовіру, а вона підстьобує часову перевагу. І поки це так, система взаємного розграбування процвітатиме, незважаючи на те, чия влада на дворі.