Проти демократії існує величезна кількість аргументів, однак тут я скажу лише кілька слів про один. Справа в тому, що наразі не існує інструментів, які б дозволяли «суспільству» впливати на державу. Тобто, якщо ми навіть віримо, що такий вплив необхідний і плідний, у нас немає необхідних інструментів для цього.
Це відбувається не тому, що «закон про вибори поганий», і не тому, що «високий прохідний бар’єр» тощо. Ці обставини самі є наслідком більш важливих і фундаментальних причин, про які я хочу сказати.
Ці причини вивчає «школа суспільного вибору» — напрям в економіці, заснований Б’юкененом. Проблему можна показати на простому прикладі. Нехай є чотири виборці, кожен із яких сповідує якийсь набір цінностей. Ці цінності розташовані в порядку переваг, припустимо, для Петренка найважливішою цінністю є «а», другою за важливістю — «b», а третьою — «c». Тобто, побачивши в когось у програмі «а», Петренко не замислюючись проголосує за нього. Якщо ніхто не пропонує «а», то він проголосує за «b» і так далі.
Отже, нехай виборці мають такі набори цінностей:
1-й вибо́рець: a, b, c
2-й вибо́рець: b, d, c
3-й вибо́рець: d, c, e
4-й вибо́рець: b, e, c
Якщо проводяться вибори з двох кандидатів більшістю голосів, то очевидно, що перемагає той кандидат, який запропонує «с», при цьому важливо, що ні в одного виборця «с» не є головною цінністю. Звичайно, це лише модель. Але реальність у цьому разі лише погіршує наслідки. У нашій моделі діють ідеальні виборці, які чітко розуміють свої цінності й здатні їх розпізнати, і ідеальні політики, що пропонують те, чого від них очікують виборці, і навіть у цьому разі результат голосування відображає лише якийсь випадковий стан. Додамо сюди, що в реальності партії ніколи не пропонують однієї цінності (про що ми поговоримо нижче), і отримаємо, зрештою, простий висновок — ідеальні виборці та ідеальні політики за будь-якої виборчої системи отримують на виході результат, який завжди не влаштовує виборців.
Цю механіку в нашій країні добре ілюструє проблема російської мови. Соціологічні опитування показують, що «проблема не є головною», однак завжди проходять до парламенту ті, хто обіцяє її захищати або з нею боротися. Так, головною вона не є, але хвилює багатьох на другому-третьому-четвертому рівні. Тому й перемагає.
Завдання партійної машини — виграти вибори. Партії діють подібно до підприємств на ринку — вони завжди зацікавлені в тому, щоб продати свій товар найбільшій кількості покупців. Тому партійна машина завжди буде зайнята пошуком свого заповітного «с», що дає голоси на виборах, і це «с», найчастіше, справді не є пріоритетом для виборців. До речі, у більшості випадків це починається ще до того, як партія буде створена. Автор називає це явище «бабушкізацією» — від сакраментальної фрази «бабусі не зрозуміють». Я спостерігав його безліч разів у найрізноманітніших партіях.
З цієї ж причини не існує «чистих ідеологічних» партій, а якщо такій партії вдається досягти успіху, то він ніколи не буває тривалим. Найкращий приклад тут — демократи й республіканці в США. Обидві партії в ідеологічному сенсі являють собою вінегрет з, умовно кажучи, «правих» і «лівих» ідей. Республіканці, скажімо, традиційно більш агресивні на зовнішній арені та підтримують ВПК, при цьому зазвичай виступають за більші економічні свободи. Демократи нібито більш миролюбні, але виступають за держрегулювання, політкоректність та інші привілеї. Ідеологічно чисті партії виглядали б як «етатистська» і «вільна», тобто миролюбність, економічна й політична свобода мали б бути в рамках однієї партії, а агресивність, держрегулювання і заборона всього — в рамках іншої. Але в такій комбінації товар просто не продається.
Тут потрібно відзначити ще такий момент. Розмірковуючи про те, що потрібно створити партію, ви міркуєте з позиції виборця, у якого є свої «a, b, c». Вам здається, що потрібно просто знайти ще кількох таких самих персонажів, і справа в капелюсі. Вам здається, що ваше «a, b, c» цілком може бути партійною програмою. Але це зовсім не так. Ще раз: програми (реальні, звичайно, а не написані) — це результат пошуку найкращої комбінації, що дозволяє отримати голоси. З 150 пунктів вашої програми вибо́рець виділяє ті, які важливі для нього, а не для вас, у підсумку ваша реальна програма (та, за яку проголосували) завжди відрізняється від написаної. Якщо, скажімо, з вашої програми «a, b, c в кожен дім!» вибо́рець переважно проголосував за «с», то партійна машина зробить усе, щоб до наступних виборів позбутися «a» і «b», мінімізувати їх, звести до ритуалу або просто викреслити. Ці висновки вірні для будь-якої виборчої системи. Навіть якщо вам потрібно отримати «всього лише» 1% голосів, щоб ваша партія потрапила до парламенту, і ви вважаєте, що відносно невелика кількість виборців, яких вам потрібно переконати, дозволить вам зберегти дівоцтво ваших «a, b, c», усе одно через якийсь час ви виявите, що літери якось непомітно самі собою змінилися на ті, які більше «хаває піпл». І так, коли я говорю про «пошук найкращої комбінації, що дозволяє отримати голоси», то маю на увазі не мозкові штурми штабістів, а ринковий процес купівлі та продажу. Цей пошук веде не штаб, а вибо́рець; штаб лише намагається його зрозуміти й використати для перемоги.
Тобто ми маємо справу з типовим маркетинговим завданням, де більше місце «вивченню попиту», а також інтуїції та шаманству. У будь-якому разі, до політики, як її уявляє громадськість, вибори й партії мають дуже мало відношення. Це означає, що навіть якщо в природі можливе існування «правильної» програми, то ви її все одно не продасте на виборах, а якщо навіть таке диво станеться, через деякий час ви побачите, як проти вас плетуть інтриги і як чесні щирі борці за народну справу поступаються місцем незрозумілим каламутним особам. Власне, ми все це бачили на прикладі еволюції українських партій, бо на початку 90-х у нас існували саме «ідеологічні» партії. Вони прожили рівно до того моменту, коли не з’явився попит на партії як на інструмент потрапляння до влади. З того часу «ідейні партії» зникли, поступившись місцем «політичним проектам».
І ще раз хочу підкреслити, що я говорю про ідеальну ситуацію. Наша українська ситуація відрізняється безліччю обтяжливих обставин. Щоб «очистити» її до рівня, на якому існує модель, описана в цій главці, потрібно докласти титанічних зусиль. І все це заради того, щоб побачити, що система все одно не працює.
Ми говорили про те, чому не може перемогти «цілісна і несуперечлива програма». Тепер кілька слів про те, чому партії й вибори не є «інструментом зворотного зв’язку» між суспільством і державою. Тут є безліч обставин, я зупинюся на найпростішій. На ринку діє той самий закон — покупець обирає з наявних альтернатив продукт найвищої (у даний момент для даних обставин) цінності. Різниця полягає в тому, що наслідки його вибору стосуються лише його самого. Якщо вони його влаштовують, він зберігає вибір, якщо ні — змінює його. У підсумку «суспільство в цілому» (тобто сукупність «кожного» покупця) має зворотний зв’язок із «виробниками в цілому», оскільки поведінка й саме існування виробників залежить від вибору та його подальшої оцінки кожним окремим споживачем. Такий порядок щодо партій означав би, що партійна політика поширювалася б лише на тих, хто за неї проголосував. Тільки в цьому разі (зробивши, звісно, безліч інших припущень) можна було б говорити про те, що вибори забезпечують зворотний зв’язок між суспільством і державою.
Замість цього ми маємо випадковий набір політик, оскільки результати політичних виборів, на відміну від вибору на ринку, «усереднюються» фактом наявності псевдосуб’єкта у вигляді держави, яка береться виконувати відразу безліч функцій, до того ж монополізованих, на підставі якоїсь узагальненої думки, висловленої на виборах. Це якби ви купували одне, а вам видавали інше, та ще й ви б відчували наслідки від покупок маси незнайомих вам людей. Наприклад, вам не подобається шансон, але вам би його крутили, тому що його хтось купив (за це проголосували!) і так далі. У підсумку незадоволені навіть ті, чия партія сьогодні опиняється при владі, і це характерно не лише для України.
До речі, якщо можна говорити про кінцеві цілі, то метою «Плану Б» якраз і є ситуація, коли це цирк нарешті йде геть і кожен сам платить за ті послуги, які хоче отримати.
Ми розглянули об’єктивні закономірності, які пояснюють, чому вибори та партійна система не є «місточниками між суспільством і державою». Вкажемо ще кілька очевидних і загальновідомих причин, які змусять відкласти партії вбік.
Для того щоб реалізувати свої наміри, сміливі реформатори повинні створити й зареєструвати партію. Вони повинні якимось чином обдурити виборців і отримати більшість місць у Верховній Раді. При цьому партія і, особливо парламентська фракція, не повинні піддаватися спокусі вести справи на свою власну користь. Потім реформатори повинні отримати повний контроль не лише над президентом і Кабміном, а й над державними службовцями, причому не лише в Києві, але й у регіонах, де вони мають намір проводити реформи. Вони повинні також подолати або інтегрувати носіїв інших рятівних програм. Після всього цього ми повинні молити Бога, щоб саме їхній план виявився «робочим» і корисним. І на завершення потрібно якимось чином зробити так, щоб наступні уряди не відіграли все назад. Хіба не занадто багато зусиль і щасливих збігів має статися, щоб цей план спрацював?