Питання, винесене в заголовок — суто практичне. Ви неминуче ставитимете його собі, якщо витратите кілька років на вивчення предмета. Виявиться, що немає жодних підстав вважати державу чимось обов’язковим, так би мовити, «природним» для суспільства — скоріш, її варто сприймати як своєрідну дитячу хворобу людства. Це, вибачте за аналогіцію, соціальний паразит, своєрідні глисти. Немає нічого неминучого в тому, що хтось заражений глистами. Люди цілком могли обійтися без держави, і якщо вона вже трапилася в нашому житті, це не означає, що тепер її обов’язково потрібно терпіти.
При цьому дуже важливо, що більшість відомостей, які приведуть вас до цього висновку, ви отримаєте не від злих «анархо-капіталістів» і «австрійців», а від цілком академічної мейнстримної публіки. Тобто ви розумітимете, що дорікнути вам у дотримуванні лінії якоїсь партії досить важко, і що становище справ, скоріш за все, об’єктивно саме таке. І ось коли у вас у голові склалася певна картина, ви неодмінно спробуєте поділитися нею з оточуючими — і в більшості випадків зіткнетеся з жорстким несприйняттям.
Як же так? Дані цілком доступні (справедливості заради зауважу, що свого роду «мінімальний набір анархіста» став доступним лише останні кілька років), а люди просто з порога відкидають ваш погляд на життя.
Відповідь, мені здається, полягає в тому, що держава займає занадто багато місця в інтересах і в головах наших співгромадян.
Візьмемо, наприклад, журналістів. Саме ця публіка, за ідеєю, має розшукувати новини по всьому світу й дбайливо нести їх у дзьобику до редакції. Але ви для журналіста — не новина. Ви для нього — загроза. Щоб це усвідомити, спробуйте подивитися випуск новин на будь-якому каналі. Спробуйте знайти там теми, не пов’язані з державою. Окрім прогнозу погоди це будуть якісь курйози типу «жителька Крижополя народила семеро близнюків». Про що писатимуть політичні журналісти за відсутності держави? Де в них буде фронт робіт? Адже очевидно, що з володарів думок вони в цьому разі перетворюються… ні, вони просто втрачають не лише свій статус, а й роботу. Звісно, нікуди не подінуться ті самі журналістські розслідування, але масштаб буде зовсім інший. Якщо не буде держави, політичні журналісти більше не розмірковуватимуть у прайм-тайм розкішно про долі світу. Не буде всього цього пафосу з виходом на депутатство. Чи можна з цим примиритися?
При цьому я не стверджую, що ті самі журналісти раціонально усвідомлюють загрозу, яку несуть їм ваші ідеї. Ні, зазвичай це відбувається на рівні інстинктів. Вас просто зарахують кудись до авторів заміток про тамплієрів або рептилоїдів. Так спокійніше. До речі, якби анархісти здогадалися поширювати свої ідеї через відомство «у світі тварин» або «новини науки і техніки», у них було б більше шансів. У журналістському відомстві «політика та економіка» їхні шанси наближаються до нуля.
Тепер візьмемо економістів. Здавалося б, економіка, по суті, антидержавна наука в своїй аксіоматиці. Однак більшість економічних текстів — це тексти про державне регулювання, то з його апологетикою, то з критикою. Більшість економістів, навіть тих, хто займається академічною роботою, так чи інакше пов’язані з державою і, відповідно, з державним регулюванням. У світі без держави економіка стане суворою наукою. Відповідно, державні бюджети, податки, торговельні баланси та курси валют зникнуть із поля діяльності економістів. Від них ніхто більше не чекатиме чуда, їх не кликатимуть у телевізор і не даватимуть добре оплачувану державну посаду. Їм світить хіба що консалтинг — можливо й прибутковий, але навряд чи славний і почесний. Я вже не кажу про теорію. Ось, наприклад, критерій ефективності де Сото і критерій ефективності Парето. У першому немає жодних ручок, які можна підкрутити, щоб «зробити систему ефективною», він, по суті, зводиться до того, що «тут усе буде ефективно, якщо ви, нарешті, залишите нас у спокої». У критерії Парето ручки налаштування, звісно, є. Питання — який із двох критеріїв буде «визнаним» — можна навіть не обговорювати.
Загалом я думаю, що всі помітили: більшість ліберальних економістів зупиняється на рівні мінархізму різного ступеня помірності. І це цілком закономірно. Або ти визнаєш необхідність держави, хай і мінімальної, і тоді ти «свій», або не визнаєш — і тоді ти маргінал. При цьому, повторю, у більшості випадків не існує жодного ЦК або таємної ложі, яка віддає накази. Тут усе працює на рівні інстинктів, самоцензури та простого відчуття дискомфорту. Адже якщо я скажу, що держава не потрібна, то… що далі? Оскільки держава виробляє економічний маразм у промисловому масштабі, ліберальна критика цього маразму з позиції більш раціональної, розумної та продуманої, але все ж таки державної політики продається добре. Ця позиція зручна: завжди є що критикувати, а розраховувати на те, що ваші розумні рекомендації раптом будуть почуті та впроваджені, не доводиться — ніколи такого не було і не буде. Отже, ця музика може грати вічно, до повного задоволення всіх учасників.
Ну й, нарешті, остання група товаришів, яким можуть бути цікаві ваші позиції, — це прогресивна громадськість від мережевих хом’ячків до реальних активістів. За моїми спостереженнями, саме в цій групі ви отримаєте найжорсткіший відсіч. Саме в суперечках з цією публікою ви пізнаєте справжні безодні казуїстики та софізмів. Їхній опір буде лютим, аж до бійки. Адже якщо держава не потрібна, то ми тоді навіщо? Ми, які щиро й безкоштовно віримо, йдемо на жертви та боремося за народне щастя — навіщо ми тоді? Люди ніколи не пробачать вам такого.
Загалом крок, який потрібно зробити людині, щоб прийняти думку про те, що можна обійтися без держави, занадто великий. З цього боку у нього зрозумілий світ. Тут він частина прогресивної громадськості, він бореться за світле майбутнє, контури якого для нього очевидні. І головне — для нього очевидні шляхи, які приведуть його до цього майбуття. Ще трохи зусиль, ще одні вибори, ще один хороший чиновник замість поганого, ще один правильний закон — і справа буде зроблена. Поруч із ним такі самі приємні люди, їх багато, і вони розуміють одне одного. Навіть його вороги думають так само — просто вони хочуть інших людей на ті самі посади й сповідують (звісно, через помилку) «неправильну» ідеологію. Навіть революціонери й терористи думають так само — просто вони хочуть усе прискорити. Всі вони зрозумілі одне одному, всі вони частина одного світу. А тут — ви. У світі, який ви пропонуєте, немає нічого, що робило б цих людей цінними для самих себе без зміни тих ролей, які вони грають зараз. І вони навіть можуть погодитися з вами, що без держави житиметься значно краще, але ніколи й нічого не робитимуть для цього.
Ну й, звісно, я нікого ні в чому не дорікаю і не звинувачую. Речі такі, якими вони є. Сьогодні, вибачте за вираз, і парадигми, і дискурси одностайно проти тих, хто не хоче далі жити з державою. Отже, треба думати.