Автор цих рядків не є якимось спеціальним інтернет-активістом. Не є він навіть інтернет-ентузіастом або інтернет-адвокатом. Цілком точно я є лише користувачем інтернету з того самого моменту, як він увійшов у наше життя. Я не можу сказати, що спеціально відстежую події, які відбуваються у стосунках держави та інтернету. Тому, якщо мені здається, що таких подій останнім часом стало занадто багато, очевидно, це означає, що їхня кількість справді різко зросла.
SOPA, PIPA, хитрі статті в американському оборонному бюджеті, виступ Сергія Бріна, регулярні «наїзди» української держави на інтернет-бізнес, законопроект, що готується у Раді і який дозволить закривати сайти, — все це сталося зовсім недавно і не вимагало від мене пошуку в google та напруги пам’яті. Думаю, що якби я зробив такий пошук, я б знайшов набагато більше фактів. Отже, можна констатувати, що держава розпочала атаку на інтернет.
Для початку потрібно обов’язково сказати про те, що ця атака має два напрямки — дії проти інтернету як такого і переслідування державою інших цілей, які, тим не менш, обмежують можливості користувачів інтернету.
Друга діяльність значно небезпечніша, ніж перша. У першому випадку держава всього лише закриває сайти, обмежує громадянам доступ до інтернету, намагається контролювати контент і т.д., тобто поводиться як слон у посудній крамниці. І хоча збиток від таких дій здається великим, у цій боротьбі все ясно і очевидно. Рано чи піздно слона випровадять і торгівля посудом відновиться.
У другому випадку все значно гірше. Посудну крамницю, що торгує чесною порцеляною, намагаються непомітно підмінити якимось кіоском з одноразовим посудом, у якому пластикові стаканчики продаються не більше двох в одні руки за пред’явленням паспорта з правильною пропискою.
Держава вже програла цю війну, причому в обох напрямках. Правда, те саме можна було сказати (і деякі говорили) про перспективи більшовицького перевороту: зрозуміло, що більшовики програють, весь вопрос у тому, коли саме це станеться. Сподіваємося, що процес не розтягнеться на 70 років.
Що це за війна, чому держава її веде і чому вона програє? Перш ніж ми коротко розглянемо ці питання, потрібно зазначити, що слово «війна» застосовується тут не як позначення певних усвідомлених і заздалегідь спланованих дій, а, скоріше, як позначення хаотичного процесу, учасники якого переслідують свої власні цілі.
«Війною» це можна назвати тому, що граничним результатом цієї діяльності є знищення інтернету, і те, що це буде лише побічним ефектом від зусиль, що докладаються для досягнення інших цілей, нічого не змінює в цьому результаті. Простіше кажучи — бюрократи займаються виробництвом звітності та прикриттям своєї дупи, політики борються за голоси виборців, і в ході цієї своєї повсякденної роботи вони знищують інтернет.
Причина того, чому це відбувається, полягає в тому, що держава несумісна з інтернетом. Тому сама життєдіяльність держави буде прагнути відторгнути це чужорідне явище.
Ця несумісність має дві сторони.
Перша. Інтернет противний самій природі держави. Держава, як відомо, є групою людей, що володіють монополією на насильство на певній території. Підрив будь-якої з цих ознак (території або монополії) є підривом інституту в цілому. У нашому випадку, безумовно, піддається атаці територіальна монополія. Завдяки інтернету люди отримують можливість спілкування та взаємодії без державних кордонів. Звичайно, це спілкування було доступним і раніше, але тепер воно має масовий характер і відбувається без жодного обліку та контролю. І справа тут не лише і не стільки в поширенні всяких шкідливих для держави ідей і перепостах злих демотиваторів. Насамперед справа в щоденній практиці, у якій люди починають сприймати державу як непотрібну перешкоду (якою вона, власне, і є) у їхній мирній і добровільній діяльності.
Ще зовсім недавно, коли ви купували (умовно кажучи) кросівки в американському інтернет-магазині, вам потрібно було відвідати митницю. Виявлялося, що вам потрібно заповнити там купу паперів і заплатити ще якихось грошей незрозуміло за що.
Відвідавши митницю заради отримання пари кросівок (які тепер наближаються за ціною до невеликого літака), ви швидше зрозумієте, що діяльність митниці щодо вас, як приватної особи, — такий самий абсурд і перешкода, як і щодо будь-якого підприємства та регулярного бізнесу.
Друга сторона. Інтернет противний усталеній практиці держави. Тут потрібно сказати про кілька речей.
По-перше, з появою інтернету поступово зникає багатовікова практика взаємодії держави та організацій. Держава створює такі правила, які змушують людей об’єднуватися в ієрархічні структури, якщо їм потрібно якось регулярно взаємодіяти з державою. Таким чином, держава переводить діяльність людей у площину, у якій вона є найсильнішим гравцем і до того ж арбітром. Велика ієрархічна організація — держава — взаємодіє на цьому полі з маленькими ієрархічними організаціями, і, якщо що, завжди їх перемагає.
Суть цього процесу наочно ілюструє назва однієї з наших організацій — «діалог з владою». І хоча держава, буває, програє під тиском організацій, зазвичай це програш у короткостроковій перспективі (як, наприклад, «консервативна революція» Рейгана і Тетчер, досягнення якої тихою сапою ліквідовані, а невдачі — гіпертрофовані). Загалом, процес «діалогу з владою» чудово контролюється. Головне — держава повністю контролює, пробачте за вираз, дискурс. Якщо дискурс «діалогу» раптом виходить з-під контролю, держава може «працювати» безпосередньо з незручною організацією і має масу можливостей впливати на її діяльність.
«Людина з вулиці» у такому світі, щоб бути почутою, змушена приєднуватися до якоїсь організації, а значить, приймати існуючі в ній правила і розуміння важливого для неї дискурсу в тому вигляді, у якому воно вироблено в цій організації в ході «діалогу з владою».
Інтернет повністю змінює цю картину. І «людина з вулиці», і організація в рамках інтернету існують у вигляді рівноправних акаунтів.
Більш того, інтернет дозволяє організовувати акції, не вдаючись до створення організацій. Він дозволяє організовувати фінансування (money bomb Рона Пола) поза організаціями і дозволяє обійти монополію ЗМІ, які тепер взагалі стають непотрібними.
Улюблені та зручні вороги, побудовані в колони і ретельно перераховані та пронумеровані, тепер зникають, розчиняються в загальній масі, яку принципово неможливо контролювати. Коли говорять про те, що інтернет дозволяє державі стежити за своїми громадянами і використовувати результати цього стеження проти них, безумовно, говорять правду. Більш того, слід очікувати, що така діяльність посилиться і, можливо, ще поламає життя багатьом людям. Однак користь вона принесе лише звітності репресивних органів про виконану роботу. З самоорганізовуючим процесом вона нічого не зможе вдіяти.
По-друге, державна пропаганда тепер повністю неефективна. Російська влада, мабуть, першою у світі занепокоїлася ідейним контролем інтернету. Розгледівши в ньому нову загрозу і нову можливість, вона почала маніпуляції практично одночасно з появою цього середовища. Результати, м’яко кажучи, плачевні. Основним пропагандистським каналом все одно залишається телебачення.
Причина — серед маси висловлюваних і обговорюваних думок сконструйована для маніпуляцій пропагандистська дія або відразу стає очевидною, або просто губиться в масовому потоці такого самого, але абсолютно вільно і добровільно генерованого ідіотизму. Проблема російських громадян не в тому, що їхній уряд проводить маніпуляції в інтернеті, а в тому, що вони самі найчастіше мають прогодержавну позицію. Але це вже зовсім інша тема.
І, нарешті, по-третє. Здається, що ми з вами можемо стати свідками занепаду держави. Автор цих рядків завжди говорив, що щойно гроші опиняться в інтернеті, держава в тому вигляді, як ми її знаємо, зникне. Державна монополія ґрунтується, насамперед, на фідуціарних грошах, знову-таки, монопольно вироблюваних державою.
Примусові податки, монополія на насильство і фіатні гроші тісно пов’язані між собою. Приберіть щось одне і система розвалиться. Зараз йде активний пошук нових засобів обміну, які б існували незалежно від держави.
І на завершення потрібно обов’язково сказати ось що. Справжній ворог часто буває не той, кого злобно ганьблять і викривають. Справжній ворог — той, над ким в’їдливо сміються. У нашому випадку об’єктом знущань як про-державних діячів, так і інтернет-активістів є так звані «мережеві хом’ячки». Однак саме вони і є справжніми ворогами держави.
Як ми з’ясували, інтернет небезпечний тим, що переводить загрозу державі з рамок політичної боротьби в рамки повсякденної діяльності. І в цій діяльності саме хом’ячки, а не героїчні борці та активісти, роблять основну роботу. І до речі, зауважимо, держава і бореться не стільки з активістами, скільки з хом’ячками, обмежуючи, наприклад, їхні можливості скачувати ігри і дивитися порнуху. Але оскільки хом’ячків більше і вони самі не підозрюють про те, що є авангардом анархізму (більш того, у своїх висловлюваннях вони найчастіше щиро прогодержавні), то справа держави вже програна. І слава Богу.