Читач, побачивши такий заголовок, безумовно чекає чогось у дусі «це ви самі обираєте таких президентів, от тепер і розгрібайте» або «більшість завжди неправа, бо більшість — дебіли». Певною мірою це, звичайно, правда, адже, в кінцевому рахунку, Путін переміг би і без підтасувань1, підтасовували, щоб гарантувати відсутність другого туру, бо там було б набагато складніше, але, повторюю — у цій замітці буде не про це.
У замітці буде трохи про сам принцип демократії. Давайте відразу відокремимо суть від прив’язаних до цього принципу емоцій, міфів і очікувань. Коли у нас кажуть «демократія», мають на увазі щось безумовно позитивне, правильне, ефективне — коротше, те, що завжди і всюди приносить добро людям. Слово «демократія» у повсякденному вжитку використовується як своєрідне узагальнення, яке ще можна сформулювати словами «як у них», тобто як на Заході. Ось на Заході добре, там скрізь демократія, отже, демократія — причина того, що там добре. Щоб не заплутатися в цих уявленнях, одразу скажемо: демократія — це лише процедура прийняття рішень більшістю голосів, зокрема прямі вибори різного роду державних начальників і ухвалення законів голосуванням у парламенті, і йтиметься саме про це. Демократія також нерозривно пов’язана з уявленням про те, що будь-яка дія легітимно обраної влади законна, якщо вона відповідає нормі, прийнятій в установленому порядку, та з ідеєю «закон один для всіх».
Давайте тепер домовимося, що «Путін» у нашій замітці — це не конкретна людина, а будь-який обираний на виборах начальник, так би мовити, втілення системи. І ще домовимося, що йтиметься про демократію взагалі, стосовно будь-якої країни. Звичайно, пострадянські «ми» мають ого-го які особливості та специфіку, і ці особливості — хто б сперечався — спотворюють дію демократії, але в даному випадку йдеться про сам принцип.
Ось як виглядає популярний виклад принципу демократії. Оскільки закон один і обов’язковий для всіх, то й «всі» мають брати участь у процедурі його розробки. Ці «всі» голосують на виборах, обрані ними представники, знову-таки більшістю, ухвалюють закони, а обрані на інших (або тих самих — у разі парламентської республіки) виборах виконавці ці закони виконують. Ще буває, коли на виборах обирають тих, хто тлумачить закони, тобто суддів, але це вже деталі. Зрозуміло, що в такій системі більшість може ухвалювати закони, які утискають меншість, але, кажуть нам, таке життя — вам, хлопці, просто не пощастило, працюйте, і на наступних виборах усе буде добре. Тим більше, кажуть нам, «більшість» і «меншість» існують з кожного питання, питань цих багато, вони різні, вони перетинаються між собою, і в підсумку все врівноважується, настає гармонія і благорастворення повітря.
Проте давайте подумаємо ось над чим. Коли ми в звичайному житті вдаємося до процедури голосування та прийняття рішень більшістю? Коли всі учасники, так би мовити, в курсі справи і добре уявляють наслідки вибору. І дуже часто в тій ситуації, коли потрібно обрати конкретного виконавця абсолютно чіткої й конкретної функції, коли вибір має навіть більше значення для самого виконавця, аніж для виборців, оскільки функція буде виконана в будь-якому разі. Але чи так обстоїть справа у випадку політичної демократії? Питання риторичне.
Оскільки закон один для всіх і будь-який правильно ухвалений закон легітимний, то за демократії завжди існуватиме стійка тенденція заробляти — у найширшому сенсі — через голосування на виборах. Наприклад, грабувати «багатих» на користь «бідних». Нав’язувати уявлення про життя одних людей іншим. Саджати у в’язницю та вбивати інших людей, бо так вирішила більшість. Демократія, сама по собі, не містить захисту від такої ходи подій.
Чую, як мені кричать, що все захищено «правами людини». А звідки вони беруться? Записуються в конституцію. А чим сильна конституція? Тим, що прийнята парламентом або референдумом. Чому вона змусить дотримуватися прав людини? Тому що права людини записані в конституцію. А чим сильна конституція? Тим, що вона прийнята… Тільки мені одному здається, що тут змія вкусила себе за хвіст?
Хід подій у демократичній системі буде саме таким — усе поступово еволюціонуватиме в напрямку прямого законного насильства одних людей над іншими. І наслідки очевидні: навіщо працювати, якщо можна пограбувати законним шляхом? І це стосується обох сторін — тих, хто міг би працювати, але не буде, бо все одно пограбують, і тих, хто не працює, бо думає, що все дістанеться йому.
І найцікавіше — ось що. Адже тільки здається, що в демократичній системі переможці змінюються від виборів до виборів. Ні, насправді, незалежно від результатів виборів, завжди виграє третя сторона — Путін. Адже переможена сторона насамперед збільшує повноваження й можливості Путіна. Програла не заперечуватиме з цього приводу, бо сподівається використати їх, коли сама прийде до влади. Прийшовши до влади, вона ще більше розширює повноваження Путіна — і так далі. Сам Путін у своїх численних реінкарнаціях завжди діє на виборах однаково — обіцяє якомога більше золотих гір і «розв’язання проблем», що, звичайно, передбачає зростання його повноважень.
Що ми бачимо в підсумку? Україну або Росію, де вся реальна політекономічна влада зосереджена у Путіна — політичного класу, влади, держави, називайте, як хочете. Усе це є закономірним підсумком демократії більшості та принципів «легітимне все, що законне» і «закон один для всіх». Чому цього немає на Заході, де така сама демократія? Там цього немає (поки що), бо, на відміну від нас, демократія там обмежена. Вона обмежена правом, традиціями приватної власності, відповідальності та повноваженнями держави, а точніше — уявленнями людей про те, що дозволено робити державі, а що — ні. Приберіть це все — і матимете Росію з Україною. І, до речі кажучи, «це все» поступово прибирається.
У нашому випадку нейтралізувати демократію може лише природний процес самоорганізації. А він можливий лише тоді, якщо новообраний Путін нічого не робитиме. Але ж він буде — ось у чому річ. Демократія спонукає «боротися», «наводити лад», «викорінювати», загалом — усіляко заважати людям самим організовувати життєздатні суспільні зв’язки. Найсумніше, що з демократією у нас усі згодні. Ніхто не обговорює не те що ліквідацію порочного принципу, а навіть необхідність обмеження та чіткої фіксації повноважень держави, не кажучи вже про її ліквідацію. Тому, схоже, Путін тут надовго.
Йдеться про президентські вибори в Росії ↩︎