Останні два тижні наші ЗМІ тільки й говорили про коаліцію, уряд і бюджет. Здебільшого це нормально — у країні нова влада, формується нова команда, це, звісно, топ-новини. Причиною появи цього тексту став не сам факт новин і рясних коментарів, а зміст усіх цих розмов. Можливо, я помиляюсь, але мені здалося, що основний посил був приблизно такий: «слава Богу, що вони у нас є». Нібито, якщо відволіктися від конкретних фізиономій, то сам факт того, що уряд є і сформувався на подив швидко — це дуже добре. Може, у них щось вийде, і, можливо, навіть «у нас буде бюджет».
Знову ж таки, я був би не проти, щоб розмови обмежувалися тільки цим, якби не існувало значно важливіших і значущіших проблем, пов’язаних із цією темою. Тобто, якби вони були вирішені, то бадьоро дискутувати про спритність, виявлену при формуванні уряду, було б цілком доречно.
Для ілюстрації цих проблем наведу простий приклад. Давайте ви платитимете мені гроші, а я надаватиму вам послуги. Купуватиму вам продукти, лікуватиму вас, вчитиму ваших дітей. Одна умова — я сам вирішуватиму, на які цілі і як саме витрачу ваші гроші: які продукти купуватиму, хто, що і як вас лікуватиме. Це ж, знову ж таки, для вашої ж зручності. Адже існують об’єктивні потреби в їжі, харчуванні, житлі. Ось їх я й задовольнятиму. А також піклуватимуся про вашу безпеку, здоров’я та про все інше, про що мені спаде на думку подбати, — наприклад, про вашу мораль. Зрозуміло, працювати я зможу, тільки розподіляючи тонким шаром ваші гроші по ваших безмежних об’єктивних потребах. Тому у відпустку ви поїдете не на Канари й навіть не в Туреччину, а в будинок відпочинку в Крижополі. Коли у вас щось заболить, ми надамо вам не те, що потрібно, а те, що зможемо. Я навіть зроблю ремонт у вас у квартирі. Як вам ця зелена олівна фарба на стінах? Залишилася від армійських запасів часів СРСР. Не подобається? Зрозумійте, ваших грошей не вистачає на всі ваші потреби.
Наповнювати наш — у сенсі мій — бюджет буде дуже непросто. Ви ж несвідомі. Ви ж приховуватимете від мене ваші — у сенсі мої — гроші, таємно копитимете на Туреччину і вночі зіскоблюватимете зі стін зелену фарбу. Але при цьому слухняно киватимете головою, коли я розповідатиму по теляку про труднощі наповнення нашого бюджету та про те, як нелегко для вашого блага відібрати у вас вашу копійочку. Незабаром у мене з’являться конкуренти. Вони розповідатимуть по тому ж теляку, який я негідник і наскільки я слабо справляюся з відбором у вас грошей. Вони казатимуть, що, якщо замінити мене на них, вони відбиратимуть гроші краще, більше і довше. Вони навіть пообіцяють вам по п’ятницях безкоштовну каву. Ви радісно погодитеся, ми влаштуємо вибори, і вони переможуть. Звісно, у них нічого не вийде, тому наступні вибори залишаться за мною. Глядиш, з часом підтягнуться інші охочі взяти участь у процесі — у нас із вами буде драматичне, насичене подіями та переживаннями життя. Ваші діти вважатимуть цю ситуацію прийнятною, а ваші онуки — само собою зрозумілою. Вони навіть пишатимуться тим, що живуть у вільній країні, адже можуть вибирати тих, хто відбирає в них гроші.
Мені скажуть, що цей приклад зрозумілий і очевидний — мовляв, усі це знають. Розчарую. Не знають і не розуміють. І знаєте чому? Тому що всіх у цій історії хвилює, чи вкрав я і, якщо вкрав, то скільки. Вкрав, не вкрав… А як вам, все-таки, зелена олівна фарба на стіні?
Іншим запереченням буде те, що уряд не тільки нав’язує шкідливі монопольні послуги — він ще й установлює корисні норми й правила. Це теж неправда. За більшістю норм і правил ви знайдете все ті ж «послуги» — або в прямому вигляді, або у вигляді «загального блага» в особі бюджету. Прикладом правил, які дійсно необхідні, можуть бути правила дорожнього руху. Їм байдуже, куди їдуть водії і що в них на думці. Переважна ж більшість наших норм і правил не такі. Зеленим «Жигулям» дозволяється їхати на червоний сигнал світлофора. Рудих водіїв повинні завжди повертати ліворуч. Власники червоних «Порше» перетинають перехрестя останніми, тому що вони буржуї і їм і так добре. Наші «правила» регулюють не відносини між нами, а нас самих. Для нашого блага і за наші гроші.
Але тут ми трохи відволіклися від теми. Говорячи про уряд, ми, перш за все, повинні розуміти, що саме маємо на увазі. Що це таке? Яке його завдання? Якими ресурсами воно володіє?
Кабінет міністрів — це лише незначна частина того, що ми не знаємо про уряд. Кабмін — це навіть не верхівка айсберга, а, скоріше, перископ підводного човна. Головне — незліченна армія чиновників — прихована від очей. Як там усе всередині влаштовано — знає дуже мало людей. Як усе влаштовано насправді — знає ще менше. При цьому ми повинні розуміти, що уряд — це, власне, і є 90% держави. Що б там не придумав президент і що б не наприяли депутати — усе це залишиться задумами, поки не буде виконано урядом.
Хто ставить урядові завдання? Сам уряд. Теоретично вважається, що він отримує завдання на виборах. Вибори нібито забезпечують виконання тієї програми, яка здається йому найближчою. Не будемо заглиблюватися в подробиці, яких тут багато, давайте подумаємо хоча б ось над чим. На парламентських виборах ми фактично голосуємо за уряд. Потім ми голосуємо за нього ж на президентських виборах (формально це не так, але де-факто — так). Питання: коли саме ми ставимо йому завдання? І друге: хто ставить урядові завдання, якщо він формується між виборами? Навіть ці прості, лежачі на поверхні обставини призводять до того, що наш із вами вплив на те, чим займатиметься Кабмін, практично зводиться до нуля. Плутанина породжує безвідповідальність. Янукович, наприклад, обіцяв малому бізнесові податкові канікули. Цікаво, чи знає про це Азаров і що він про це думає?
Дивно, як завзято наше суспільство прагне залишитися сліпим. Ось, наприклад, Рибачук стверджує, що, оскільки він наймає на роботу президента, то хоче почути від нього, «куди ми йдемо». Виправте мене, якщо я помиляюся, але мені здається: при прийомі на роботу таких питань не задають. Наймач заздалегідь знає на них відповідь. Якщо на виборах виникає питання «куди ми йдемо», це означає, що виборів немає. І тут потрібно ставити зовсім інші питання.
Йдемо далі. Припустимо навіть, що ми маємо якусь можливість «замовляти музику» на виборах. Однак чи може уряд змінити свої наміри після них? Скільки завгодно. Так, такий уряд може програти на наступних виборах. Але мені не спадають на думку приклади того, щоб на наступних виборах перемогла партія, яка зробила так, щоб уряд не міг довільно змінювати наміри.
Ну і, нарешті, третє питання — про ресурси. Воно теж із серії «ми це все розуміємо», тобто не розуміємо нічого. Нагадаю вам, що уряд нічого не створює. Він тільки перерозподіляє. Його ресурси — це наші з вами ресурси. Коли кажуть «за державний рахунок» — обманюють. Слід казати — за ваш (або за наш) рахунок. Навіть коли уряд бере в борг або друкує гроші — все одно це за наш рахунок.
Те, що більшість наших громадян особисто не платить податків, нічого не міняє. Вони не відчувають, що постійно платять урядові, як не відчуває втрати грошей жертва кишенькового злодія. За частину з нас платять наші підприємства (недоплачуючи нам), за інших — ті, хто платить чиновникові, щоб не платити державі. Більшість із нас фактично є учасниками цієї схеми, навіть найтініші й законспіровані.
Хочу, щоб мене правильно зрозуміли. Йдеться не про те, що мені шкода грошей на податки. Йдеться про те, чому взагалі уряд розпоряджається цими грошима. Ці витрати не приносять користі. Адже не буває ніякої «освіти» або «охорони здоров’я». У суспільному житті немає абстракцій. Це не математика, і навіть не фізика. Ілюзію абстракцій породжує бюрократична звітність — кількість «відпочиваючих», «проводжаючих», «одружуючих» і «квиткованих», про яку нам завжди радісно повідомляють. У реальності ж існують мої й ваші суб’єктивні потреби вилікувати конкретну хворобу, поїхати в Туреччину і пофарбувати стіни якоюсь іншою фарбою.
Дуже важливо тут ось що. Коли я кажу, що всі ми учасники схеми, я маю на увазі, у тому числі, що немає жодної різниці між кишенею чиновника і кишенею уряду. Чиновник, як і уряд, теж не сидить на отриманих ним грошах — він їх «інвестує», купуючи собі дещо для дому. Однак для наслідків, які настають для суспільства, немає жодної різниці між податками і хабарами.
Коли я плачу за щось, я витрачаю гроші, які отримав в обмін на товари й послуги, які зробив і які комусь були потрібні. Я приніс цій людині користь, і через гроші, які вона мені заплатила, я обмінюю цю користь на користь для себе. У результаті формується ринок, або, як у нас люблять казати, — порядок, коли «кожен отримує за заслугами». Хтось їде в Туреччину, а хтось — у Крижополь.
Коли чиновник купує ковбасу на мій хабар, він не обмінює ніякої користі. Він тільки отримує, нічого не віддаючи. Точно такий самий суспільний ефект приносять витрати уряду, злодіїв-кишенькових злодіїв і фальшивомонетників. Усі разом вони знищують національне багатство.
Підсумки цієї завзятої діяльності ми спостерігаємо вже 20 років. У нашому суспільстві залишилося дуже мало користі. Це і є той «безлад», який так усім не подобається.
Мені скажуть, що наш уряд просто копіює якісь «загальноприйняті» функції. Боюся, що загальноприйнятих функцій не існує. У Північній Кореї, наприклад, якщо ви залишаєтеся в гостях на ніч, повинні зареєструватися в місцевого начальника. Вам це здається ненормальним? А чому? Мало що може статися! Війна почнеться, а вас немає вдома.
Або візьмемо таку непорушну для державників річ, як оборона. Ось вам Швейцарія, яка вся, по суті, є армією. До речі, ось вам і причина швейцарського нейтралітету. Така армія просто не може ні на кого напасти.
Можливо, існує щось, що заслуговує на те, щоб жертвувати на нього частину суспільного багатства? Імовірно, таке «щось» може існувати. Однак зауважимо: про це якраз ніхто не запитує. Відсутність відповідей, а точніше, відсутність питань і є первопричиною нашого багаторічного «процвітання».
Тому мені здається, що, говорячи про уряд, слід було б починати не з того, як вони там працюють і добре чи погано працюють. Перше питання — чому вони там працюють.