В останні дні з фінансових фронтів надходять тривожні вісті. «Не вистачає грошей!» — кричать банкіри, журналісти і соціально активні блогери. «Банкіри розповідають, що такого голоду національної валюти не відчували давно. Точніше, ніколи. Щоб проводити фінансові операції, банкам доводиться позичати гривню один в одного. Ставки за строковими позиками сягають 20–30% річних. Та й цей ресурс майже вичерпаний. Щоб дістати гривню, банкіри заманюють клієнтів підвищеними відсотками на депозити» — пише «Кореспондент». Далі зазвичай розписується жахи, що спіткають економіку «від нестачі грошей», і в читацькій уяві мимоволі постає питання: «доки?».
Для мене в цій історії проблема полягає не в поведінці НБУ, а в поведінці коментаторів — тих самих журналістів і соціально активних блогерів. Ці люди є узагальнювачами і виразниками настроїв різноманітних експертів та іншої публіки, яка знає, як треба. Так от, якщо судити за загальною думкою, яка іноді висловлюється, а іноді домислюється само собою, виходом із ситуації є та чи інша форма зростання грошової маси. Або девальвація грошової одиниці. І те, і те має, в підсумку, близькі наслідки. Саме ця альтернатива спонукає автора цих рядків сумувати, оскільки він бачить, як прагнення принести користь у черговий раз приносить шкоду.
Поясню. Я жодною мірою не є прихильником політики НБУ. Я взагалі вважаю, що будь-який центробанк — безумовне зло і головний виробник криз, тому найкраща політика НБУ — це відсутність НБУ. Однак, якщо на секунду припустити, що центробанк здатний приносити користь, і що макроекономіка має якийсь сенс, то в цій історії все одно слід було б розставити зовсім інші акценти.
Дивіться. Українці, що пережили гіперінфляцію початку 90-х, добре засвоїли, що гроші самі по собі не є багатством. Гроші забезпечують непрямий обмін і поділ праці, тобто вони є частиною системи виробництва багатства. Але причина зростання багатства — не гроші, а вільна діяльність людей. Наприклад, якщо у вашій країні люди живуть натуральним господарством і обмінюються за бартером, то збільшуйте їм грошову масу або зменшуйте — їм байдуже, вони цим не користуються. Але при цьому суспільне багатство в такій країні все одно зростатиме, хоча і повільно.
Йдемо далі. Коли центробанк намагається боротися з інфляцією (тобто зі своєю власною діяльністю, але ми це поки опустимо), він же не просто так це робить. Передбачається, що економічний суб’єкт повинен реагувати на зміни, які вносить центробанк в умови його діяльності. Наприклад, у випадку стиснення грошової маси найчастіше економічному суб’єкту доводиться знижувати свої ціни. Але український економічний суб’єкт не може реагувати, навіть якщо хоче. Він зв’язаний по руках і ногах державою. Він зв’язаний по руках і ногах негласними насильницькими монополіями. Він не може нічого купити і продати, не може нічого ввезти і розмитнити. У випадку коли є вибір між дією і бездіяльністю, він надає перевагу не діяти, поки не буде на 100% впевнений, що йому за це нічого не буде. У нашій країні єдиною по-справжньому серйозною проблемою є неухильне скорочення підприємницької діяльності, тобто скорочення пошуку і виробництва багатства у всіх його формах.
І ось що тут важливо. Коли центробанк є послідовником шаманської школи «підтримаємо виробництво, накачавши його повітрям», то реальний стан справ розгледіти непросто. Економічне «пожвавлення» насправді є тут своєрідним мистецтвом вуду. Воно перетворює зазвичай малорухомих мерців на метушливих зомбі. Ці зомбі виглядають чимось зайнятими, але насправді приплив нових грошей не створює нового багатства — він просто перерозподіляє старе. Побачити цей процес не так легко, знову ж таки: метушню з перерозподілу здалеку можна прийняти за повноцінне життя.
Але ось коли центробанк, як зараз, є послідовником протилежної шаманської школи і коли він героїчно бореться із самим собою, «утримуючи курс», «скорочуючи надлишкову грошову масу» тощо, то факт того, що пацієнти скоріше мертві, ніж живі, а ті, хто ще живий, зв’язані по руках і ногах, стає просто волаюче очевидним. І якщо ми говоримо про суспільну користь, то журналісти, експерти і соціально активні блогери повинні вказувати на нього і питати «доки?» саме з цього приводу. Але ні — і на жаль. Журналісти і блогери надають перевагу веселим скелетам і життєрадісним зомбі.