Серед економічних міфів, що міцно засіли в головах українців, є й чудовий міф про рабство. Випускник школи з підручника історії знає, що «праця рабів була неефективною». І він навіть здатен деінде відтворити цей текст. Однак вірить він у нього слабо. Якщо до нього прислухатися, почитати форуми та інтернет, то ми побачимо і почуємо зовсім інше. «Ага, — каже він, — хитренькі ви, римляни та греки! Звичайно, у вас було рабство, і ось раби вам вашу цивілізацію побудували». Справді, якщо нічого не платити — яка ж виходить економія! Замість одного Парфенона можна побудувати два, та ще й на статую Зевса залишиться!
Більше того, учень сміливо екстраполює ці міркування на нашу сучасність. І виходять у нього дуже цікаві речі. Виходить, наприклад, що оплата праці цілком і повністю залежить від роботодавця. Тобто, роботодавець може платити скільки захоче, без будь-якої шкоди для себе. І якби його, буржуя, не контролювала держава і профспілка, він би зовсім нічого не платив. І взагалі, рабства у нас немає тільки тому, що воно заборонене. Без держави та її контролю ми б давно всі пропали на панщині.
У всьому цьому є один простий і цікавий момент, про який я хочу сказати в цій колонці. Але спочатку — слово панові Мізесу, який чудово сформулював проблему: «Ціна купівлі раба визначається чистим доходом, який очікується від його використання — і як працівника, і як виробника інших рабів, — точно так само, як ціна корови визначається чистим доходом від її використання. Власник раба не отримує жодного специфічного доходу. Він не отримує жодної вигоди від експлуатації через те, що праця раба не винагороджується, а потенційна ринкова ціна наданих ним послуг, можливо, більша за витрати на харчування, житло та охорону. Той, хто купує раба, мусить у його ціні компенсувати цю економію в тій мірі, в якій її можна передбачити; він платить за нього повністю, з урахуванням часової переваги. Чи використовує господар раба у власному господарстві, на підприємстві, чи здає в найм його послуги іншим — він не отримує жодних специфічних вигод за рахунок існування інституту рабства. Специфічна вигода йде мисливцеві на рабів, тобто людині, яка позбавляє людей свободи і перетворює їх на рабів».
Тобто, жодної спеціальної вигоди рабство як інститут не приносить. І ось тут виникає момент, про який я хочу сказати. «Дохід, очікуваний від використання» корови, раба, земельної ділянки, офісного планктону тощо визначається ціною майбутнього продукту, а вона, у свою чергу, — попитом з боку інших людей. Якщо раб здатний виробляти цінний продукт, це, звичайно, знахідка для рабовласника. Але, як правило, рабська праця — низькопродуктивна, і причина цього цілком очевидна. Ні, звичайно, можна, наприклад, зловити якогось ювеліра, посадити його в клітку і змусити робити чудові вироби під загрозою смерті. Але для цього він десь має стати ювеліром, набути своїх навичок. А це можна зробити лише у відносно вільному суспільстві, в якому існує поділ праці, а попит і пропозиція працюють без спазмів. Тобто, якщо ми уявимо, що на всій Землі панує абсолютне рабство і будь-яку працю виконують тільки й виключно раби, то ніяких ювелірів у нас не буде. Не буде взагалі жодних складних професій — лише замкнений аграрний цикл «посіяв — зібрав — з’їв».
Коли римлянам і грекам докоряють за рабство, забувають про те, що всі їхні численні «варварські» сусіди теж практикували рабство і досягали в цій справі чималих успіхів. Але чомусь не стали ні Грецією, ні Римом. Думаю, справа не в рабстві, а навпаки — в існуванні та нерегульованості (особливо у випадку Риму) вільної праці. Грецькі поліси і давній Рим виникли як спільноти сімей і племен, а не як вождівства. Спільність означає, що в основі лежить договір, процедура, а не свавілля. Такий стан справ вельми сприяє свободі. А вільна праця здатна збільшувати багатство, створюючи все нові й цінніші блага. У такій ситуації рабство програє. Греція і Рим показують нам, що багато рабів були такими лише в юридичному сенсі — вони були обмежені в правах і формально належали комусь. Такі раби ставали банкірами і підприємцями, не кажучи вже про філософів. За наявності вільної праці, яка постійно збільшує цінність, досягти від рабів збільшення «доходу, очікуваного від використання» можна було лише в обмін на дедалі більшу свободу. Саме існування вільних людей і вільної праці робить рабство невигідним. І саме зростання суспільного багатства в результаті діяльності вільних людей призвело до того, що рабство стало досить-таки маргінальною практикою.
На користь цього висновку говорить і наша з вами історія. Справді безвихідне і максимально жорстоке рабство — це рабство державне, тоталітарне. І причина та сама. «Дохід, очікуваний від використання» державного раба — умоглядний. Він визначається не ринком, а тим, радіє товариш Сталін чи ні. Підприємства, що використовують рабську працю, працюють не для прибутку, а для звітності. Тому життя раба нічого не варте, і раби помирають мільйонами. Про це не зайве пам’ятати, особливо коли чуєш про термінову необхідність регулювання ринку праці.
Все на захист вітчизняних виробників Південної Борщагівки!
Один із улюблених аргументів захисників «вітчизняного виробника» полягає в тому, що вони піклуються про захист робочих місць. Мовляв, «дешевий імпорт» змушує закриватися нещасних вітчизняних виробників і звільняти бідних робітників.
Цей аргумент заснований на істинному твердженні: за інших рівних умов той, хто виробляє дешевший товар, витісняє з ринку того, хто виробляє дорожчий. Тобто, виробник дорогого товару в цьому випадку зазнає збитків, оскільки покупці віддають перевагу дешевому. Добре це чи погано? Безумовно, добре. Програє лише невдаха-виробник, а покупці виграють. Можна, звичайно, пожаліти бідолаху, але виникає просте питання: хто кому лікар і хто, взагалі кажучи, для кого існує — споживачі для виробників чи все-таки навпаки? Тут важливо ще й те, що той, хто програв, і всі, хто перебувають у цьому бізнесі, отримують досвід, вчаться, і від цього, в підсумку, знову-таки виграють споживачі.
Тепер подивімося, що змінюється від того, що виробник у нас «іноземний». Насправді — нічого. «Іноземність», як ми переконалися у 91-му році, річ наживна, а для економіки взагалі нічого не значуща. Виробник із сусідньої вулиці точно так само «забирає робочі місця», як і «іноземець». Якщо доводити аргументи захисників вітчизняних виробників до кінця, то їх треба захищати одне від одного не тільки від іноземних виробників. Адже робочі місця мають у цьому разі вважатися непорушною національною цінністю і охоронятися державою.
Різниця між «своїм» і «іноземним» існує тільки для держави, яка оголосила своєю власністю якусь територію і милостиво дозволила конкуренцію всередині цієї території. Якщо Південна Борщагівка раптом відокремиться від України, вона теж почне «захищати свій ринок», бо уряду Південної Борщагівки знадобиться звітність, обчислення торгового балансу та інша безглузда діяльність, якою зайняті уряди.
Тепер подивімося, що змінюється від «захисту виробника» для нас із вами. Уявімо, що маємо якийсь колгоспний ринок, на якому продаються, наприклад, яблука. Іван і Микола продають яблука по 20 гривень, а Петро — по 30. Іван і Микола краще працюють, або в них кращі технології, або їхні сади просто в більш придатному для садівництва місці — неважливо; важливо, що їхній товар, за тієї ж якості, дешевший. Однак Петро має зв’язки — він кум директора ринку. Він умовляє директора запровадити «захисні мита» на яблука Івана та Миколи, щоб ціна їхніх яблук була «справедливою». У результаті всі яблука продаються по 30 гривень. Питання: хто платить мито? Відповідь — покупці на ринку. Питання: хто виграє? Відповідь — Петро. Фактично покупці зі своєї кишені оплачують його існування. Більше того, вони зазнають збитків від того, що їм забороняють купувати яблука за ціною, на яку згоден продавець, тобто по 20 гривень. Більше того, якби не було мита, Петру довелося б покращувати своє виробництво, дізнаватися, що дозволяє Івану й Миколі бути продуктивнішими. Від цього знову ж таки виграли б тільки ми з вами. Так — програють усі, виграє один Петро.
Все це, звичайно ж, стосується чергового запровадження мит на вживані імпортні автомобілі. Напряму оцінити збиток від 15% мита неможливо. Оцінка такого збитку неминуче буде сильно занижена, оскільки важко оцінити збиток суспільству, завданий граничними покупцями — тобто тими, хто відмовився від купівлі машини у зв’язку зі зростанням її ціни. Наприклад, ви збиралися купити машину, бо це дозволило б вам влаштуватися на краще оплачувану роботу. Для «суспільства в цілому» зростання вашої зарплати означає зростання вашого внеску в «суспільне багатство». Тепер цього зростання не буде. Хтось планував використовувати авто для перевезень у малому бізнесі чи таксі. Тепер цих послуг не буде. І так далі. Скільки ми всі втрачаємо від цього — невідомо. Тому оцінити збиток можна дуже наближено. Виходячи з наших власних розрахунків, український ринок споживає близько 200 тисяч нових машин. Ринок вживаних оцінити важче, припустимо, їх стільки ж. Припустимо, середня вартість автомобіля — 10 тисяч доларів. 15% мита в цьому разі становить 600 мільйонів доларів на рік. Можна сказати, що ця сума — упущена вигода (точніше — її видима частина). Можна поділити цю суму на кількість тих, хто працює в нашому автопромі (ми ж говоримо про «захист робочих місць»). Отримаємо середню цифру приблизно дві з половиною тисячі доларів на місяць. Тобто, 15% мито обійдеться нам дорожче, ніж якби ми просто платили цим людям їхні нинішні зарплати і не змушували їх виробляти щось.