Є три причини, з яких автор цих рядків вважає, що найближчою найважливішою метою для українців було б якомога скоріше позбавитися демократії та перейти до республіки. Перша причина — такий перехід дозволив би уникнути колапсу нинішньої демократично-розподільчої версії держави або принаймні пом’якшити його наслідки та стати основою для впевненого зростання. Друга причина — перехід до республіки також уможливить уникнення революції, тобто перезапуску нинішньої моделі в новій упаковці та продовження її агонії за рахунок довіри, якою спочатку користуватимуться революціонери. Третя причина — незважаючи на те, що демократія і республіка є версіями держави, тобто системами, порочними від самого начала, республіка має найважливішу перевагу, а саме — практики, що відрізняються від демократичних і часто є протилежними до них. Автор вважає практики значно ефективнішим способом змін, ніж пропаганду. Людям, що використовують республіканські практики, значно простіше зрозуміти, як можна обійтися взагалі без держави. Тим більше, що нова республіка має враховувати помилки старих. Тому автор розглядає республіку як бажаний етап на шляху до суспільства самоорганізації.
Ну, а тепер спробую розшифрувати, що я маю на увазі.
Справа в акцентах
Щоб не вдаватися до політологічного «балаканина» і не згадувати Аристотеля, визначимо демократію як владу більшості. Легітимними є ті рішення, які ухвалені більшістю голосів.
Республіка — це «спільна річ». Тобто, республіка виділяє дещо «спільне», залишаючи все інше приватному. Як таке «спільне» розуміється закон.
Звичайно, і в республіці, і в демократії ми виявимо вибори, законодавчу, виконавчу і судову влади та іншу державну атрибутику. Їхня відмінність — в акцентах, але ці акценти більш ніж принципові.
У демократії легітимними є будь-які рішення, лише б вони схвалювалися більшістю. Гітлер — типове породження демократії. У республіці закон стосується не лише громадян, але, перш за все, він обмежує саму державу. Витрати держави в республіці обмежуються підтриманням правопорядку — судом, апаратом насильства і бюрократією. Нікому й на думку не спаде, що держава може витрачати гроші на різні «соціальні допомоги» або, того гірше, на «державні інвестиції». Ідея республіки як спільного закону не передбачає таких функцій. Натомість ідея демократії нічим не обмежує функції держави та її методи.
У досить грубому наближенні республіку можна визначити як рівність перед законом, а демократію — як рівність голосів на виборах.
Хибне запозичення
Пропаганда, та й політична наука в її мейнстримній версії, намагаються ототожнити демократію і республіку, а точніше — приписати демократії характерні риси республіки. Республіка фігурує лише як «форма правління», протилежністю якої є монархія.
Проте визначення демократії, що включає в себе й республіканські цінності, — це «досягнення» лише найновішого часу. Ще відносно недавно різницю між республікою і демократією дуже добре розуміли. Згадаймо, що класики на кшталт Локка і Монтеск’є не жалували демократію. Особливо не жалували її батьки-засновники США. Демократія не згадується ні в конституції США, ні в конституціях штатів. І це не випадково. Американці тривалий час вважали свій лад республікою, а не демократією.
Акценти почали зміщуватися зі зростанням держави. Політики почали більше говорити про демократію, ніж про республіку, щоб виправдати державний інтервенціонізм. Нагадаю, що республіка передбачає лише спільне підтримання закону, але аж ніяк не різноманітні дороговартісні проєкти з «поліпшення» суспільства. Тому «республіканські цінності» малопридатні для популізму, що допомагає виграти вибори (точніше, республіканізм неминуче перетворюється на консервативну ідеологію, що протистоїть інтервенціонізму демократів).
У результаті, у риториці сучасних політиків ви майже не знайдете республіки. Там панує суцільна демократія.
Сучасні розвинені держави з повним правом можна назвати «державами переможної демократії», їхні мешканці зайняті захопливим процесом «хто кого переголосує у боротьбі за чужі гроші». Від республіки там майже нічого не залишилося. Тим часом, саме республіканський лад, а точніше — можливість людей самим будувати своє життя, спираючись на природно виниклі інститути, є причиною багатства Заходу.
Замість республіки Україна запозичила систему розподільчої демократії, і ми бачимо, як суспільство, позбавлене радянською диктатурою навичок самоорганізації та протидії тиску держави, все більше занурюється в хаос беззаконня. Ми хибно сприйняли західну демократію як результат прогресу і як причину процвітання Заходу, тоді як його процвітання зумовлене міцним (поки що) громадянським суспільством, а сама демократія є безумовним рухом назад, деградацією республіки.
Від демократії до республіки
Автор розглядає республіку не як певне заздалегідь визначене становище, а як природний інструмент скорочення держави. Тобто, безглуздо вигадувати якусь готову формулу й намагатися надягти її на нинішню демократію; потрібно розглядати перехід до республіки як процес, а цей процес — як досягнення певних принципово важливих системних змін, які могли б, з одного боку, запобігти поширенню хаосу, беззаконня і злиднів, а з іншого — стати містком до майбутнього суспільства самоорганізації.
Виділити ці важливі системні зміни легко, якщо згадати про те, що і демократія, і республіка є різновидами держави. Держава ж є інструментом збору данини, не більше того. Держава існує для збору податків, а не податки існують для того, щоб «реалізовувати функції держави», які нібито не можуть фінансуватися інакше.
Тобто, концептуальні системні зміни перебувають у сфері оподаткування, формування і розподілу бюджету та, відповідно, політичних можливостей впливати на цей процес.
Анестезія
Власне, становище, яке потрібно подолати, — це становище демократичної нерозберихи в цих основоположних питаннях. Метою демократичної держави є «наповнення бюджету», щоб потім розподіляти його серед зацікавлених груп. Тому демократії, особливо якщо вони, як в Україні, не обмежені традиціями і громадянським суспільством, прагнуть створити якомога заплутаніше оподаткування та максимально ускладнити розуміння того, хто віддає державі, а хто отримує від неї. З цією ж метою демократії прагнуть максимально розширити коло виборців, оголошуючи можливість голосування на виборах «правом».
Демократії створили своєрідну «анестезію», яка робить державне пограбування непомітним. «Анестезія» — це непрямі податки, оподаткування юридичних осіб, інфляція та державні позики.
«Анестезія» має одну важливу властивість — вона змінює політичну поведінку людей. Оскільки пограбування проходить непомітно, реалістичність державної діяльності неможливо оцінити. У свідомості переважної більшості гроші в держави з’являються «самі собою», а зв’язок між цими грошима і податками та іншими зборами видається суто умоглядним. Тому держава виглядає здатною реалізувати будь-які проєкти, і більшість цілком раціонально пов’язує всі надії не зі своїми зусиллями, а з конторою, що справді виглядає всемогутньою. Тому цілком закономірно, що український політичний порядок денний ось уже 20 років — це пошук доброго царя, того, хто здатен втілити в життя божевільні фантазії українців, що передаються їм під впливом «анестезії». Відповідно, проблемою в цьому порядку денному є не погана система, а погані хлопці: «корупціонери», «москалі» тощо.
Багаторічні звички, неприпинні гоління політиків і журналістів змішали в суспільній свідомості грабіжників і їхніх жертв. Наприклад, різного роду пільговики, «лікарі-вчителі» перебувають у таборі грабіжників, а подаються як жертви.
І, нарешті, «анестезія» та спричинені нею галюцинації є чудовим способом зберегти систему, спрямувати невдоволення в революційне русло, тобто на перезавантаження машини зі старим змістом під новими гаслами.
Загалом, усе зроблено для того, щоб свято на вулиці «влади», хто б її не уособлював, тривало вічно. Тим часом, анестезія, хоча й робить збиток кожного непомітним, аж ніяк не скасовує його. Українці працюють на державу 217 днів на рік, і це лише частина збитку. Збиток «під анестезією» більший, оскільки індивід не вживає заходів, щоб захиститися, і, що гірше, маючи право голосу, часто готовий голосувати за збільшення доз анестезії, а не за припинення пограбування.
Республіка 2.0
Якщо ми хочемо зупинити процес саморуйнування суспільства, ми повинні зробити так, щоб збиток від держави впливав на рівні індивідуальної практики і, отже, усвідомлювався кожним. «Анестезія» має бути безжально ліквідована. Те саме можна перефразувати інакше: для того, щоб оцінити «спільне», кожен повинен платити за нього сам. Мета республіки — фінансування «спільної речі», тому спосіб, яким це робиться, має бути максимально прозорим і зрозумілим кожному, хто складає це «спільне».
Ми говорили про те, що системні зміни, необхідні для переходу від демократії до республіки, перебувають у сфері податків, бюджету і голосування на виборах.
Головним, безумовно, є оподаткування. Варто сказати, що економічний зміст усіх без винятку різновидів податків один — фіскальний. Ніякого іншого змісту в них немає. Економічно неможливо ні «оподаткування споживання», ні інші витвори урядових економістів на кшталт «стимулювальної» (!!!) ролі податків (виникають, хіба що, специфічні стимули для ухилення від податків і специфічні наслідки цих стимулів). У кінцевому підсумку, всі податки платять лише фізичні особи, і ніякого іншого змісту, крім вилучення частини вашої власності на користь держави, у них немає. Тому не станеться нічого страшного, якщо замість нескінченного переліку податків існуватиме лише один-єдиний податок.
Тобто, кінцевою метою є становище, коли кожен сплачує єдиний податок на «спільну річ». Ніяких непрямих податків не повинно бути, так само, як і оподаткування юридичних осіб.
Другий (бюджетний) момент — чіткий поділ донорів і реципієнтів. Якщо людина отримує дохід з бюджету (є чиновником, військовим, отримує допомогу тощо) — вона не платить податок.
Третій (політичний) момент — сплата податку дає право голосу на виборах. Тобто, реципієнти бюджету не мають права голосу.
І далі
Будь-яка держава прагне до розширення, і цей процес неможливо зупинити, а значить, рано чи пізно республіка стає демократією і так далі. Поділ влади, бюрократичні «стримування і противаги», «гарантія» державою прав громадян, як показує досвід найвеличнішої республіки — США — не здатні зупинити процес розширення держави, а значить, і придушення нею суспільства. Тому, як я вже говорив, республіку потрібно розглядати як засіб скорочення держави, а не як кінцеву мету.
Враховуючи помилки старих республік, у новій республіці потрібно закласти механізм максимально очевидного зв’язку між величиною податку, який платить виборець, і державними витратами. Наприклад, можна передбачити, що сума податку, яку сплачує кожен виборець, — це його частка в державних витратах. Тобто, витрати бюджету діляться на кількість платників податків, і виходить сума, що належить з кожного на «спільну річ». Таким чином, вибори (які, очевидно, мають відбуватися набагато частіше, наприклад раз на два роки) перетворюються на конкуренцію майбутніх бюджетів. Оскільки кожен зацікавлений у тому, щоб платити менше, то політикам, щоб перемогти на виборах, доведеться боротися за менший (а не за більший, як це нині відбувається повсюдно) бюджет. Знову ж таки, у держави зникає стимул удаватися до позик, оскільки позики можна погасити лише за рахунок збільшення суми податку. І знову ж таки, виникають усі стимули для природного заміщення нинішніх державних монополій (медицини, освіти, суду, охорони порядку тощо) приватною діяльністю, поступового виключення дедалі більшої кількості соціальних функцій зі сфери «спільної речі».
Однак, найважливіше все ж таки, на мою думку, — це республіканські практики. Власне, проблема нашої «суспільної свідомості» полягає в тому, що їй поки що важко впоратися з думкою, що будь-яке «спільне благо» можна розкласти на приватні складові. Практика, безумовно, найкраще допоможе в цьому. Коли людина безпосередньо, особисто, сама одна платить державі за «спільну річ» (і розуміє, що це єдине джерело доходу держави), у неї завжди є стимул замислитися про те, в якому обсязі це потрібно і чи потрібно взагалі.
P.S. Досвід показує, що українці страждають незрозумілою для автора цих рядків тягою до різного роду подробиць і деталей. Оскільки найбільше питань викликає організація політичної машини, яка працюватиме на скорочення витрат, а не на їх зростання, доведеться кілька слів сказати про це.
Конституція республіки може виглядати приблизно так:
Тільки один податок, рівний для кожного. Перед виборами партії публікують бюджети і суму податку, який належить з кожного.
Вибори виключно партійні. Можна ввести принцип відносної більшості, коли партія, що отримала найбільший відсоток, сама формує уряд, а решта залишаються в опозиції. Можна залишити й старий принцип парламентської коаліції, але ми маємо розуміти наслідки.
Зрозуміло, що президент усувається як зайвий. Виконавчу владу формує партія-переможець.
Строк повноважень парламенту — два роки, згодом, з переходом до повного електронного голосування — один рік. Власне, перед виборами партії й показують державний бюджет на строк повноважень уряду (рік або два).
Податки збираються після формування уряду. Технічні деталі цієї справи можуть бути найрізноманітнішими. Можливо, варто було б закріпити бюджетні дати в конституції.
Таким чином, політична боротьба зводиться до того, щоб відібрати в кожного якомога менше. Завдання партії-переможця — зібрати бюджет, завдання опозиції — показати, наскільки він поганий. У політиків не залишиться часу на шкідливі заняття на кшталт законотворчості, і це — добре. Та й, звичайно, нагадаю, що йдеться про республіку, а не про демократію, тобто «більшість» тут є технічним моментом, способом ухвалення рішень у деяких ситуаціях, а не якоюсь священною коровою. Після виборів я детальніше опишу, як потрібно рухатися до республіки.
Так, і щодо олігархів, які платять, як усі інші (нібито бідні). Загалом кажучи, будь моя воля, я б із «бідних» брав більше, бо саме «бідні» найбільше страждають від беззаконня і ноють з цього приводу. Закон потрібен «бідним», а не олігархам. Наші «бідні» весь час хочуть змусити олігархів платити за закон, який потрібен «бідним». Результатом цієї практики буде лише подальше покращення, і результат концептуально не може бути іншим. Тож, якщо ви вважаєте, що олігархи мають платити більше, — продовжуйте в тому ж дусі і насолоджуйтеся наслідками. Тих, кого не влаштовують наслідки, мають замислитися над причинами і, зрештою, дійти висновку, що за «спільну річ» кожен повинен платити сам рівну частку.