Серед українських лібералів якийсь час був популярним тезис про «приреченість на реформи». Суть його в тому, що обставини, в яких діє держава, здатні «об’єктивно» змусити її проводити реформи. Цей тезис з’явився ще за Кучми й залишався досить популярним аж до нинішнього моменту.
«Приреченість на реформи» — це плід своєрідного історичного аналізу. Ось була Німеччина, яка лежала в руїнах після Другої світової війни. І з’явився Ерхард, який провів успішні реформи. Була ще Польща з її Бальцеровичем, а ще Тетчер у Британії та Рейган у США. Загалом, вимальовувалася така картина: якщо справи в державі йдуть кепсько, то після проходження нею певної межі «об’єктивно» виникає потреба в реформах — і втілюється вона, як правило, у вигляді фігури героїчного реформатора. Саакашвілі в цьому сенсі став еталонним прикладом.
Так от, починаючи з Кучми й особливо з його «другого терміну», ліберали постійно ставили собі й одне одному це питання: чи не пройдена вже та межа, після якої держава стає «об’єктивно приреченою» на реформи? Адже навіть «другий Кучма» здавався неможливим — невимовним відкатом у минуле, а далі ставало тільки гірше. Ющенко, за загальним визнанням, нічого не робив, більше того — допустив прем’єрство Януковича та Тимошенко (двічі), які продовжували радісно регулювати все, що потрапляло в їхнє поле зору. Потім настав час Самі-Знаєте-Кого і його вірного Азарова, політика якого на посаді головного митника ще за Кучми заслужила назву «азаровщини».
І кожного разу, коли надходили чергові невтішні макроекономічні зведення, ліберали вважали: ось-ось, тепер-то «вони» просто змушені проводити реформи, бо далі не можна. І щоразу виявлялося, що далі можна.
Ось і Петро Олексійович підтвердив цей висновок своїм указом про створення спеціального органу для проведення реформ. Умови для таких реформ, як ми розуміємо, самі що ні є сприятливі: війна, руїна, і так далі. Здається, далі нікуди тягнути. Але Петро Олексійович своїм указом ясно дає зрозуміти: тягнути завжди є куди. І тягнути будуть, незважаючи ні на що.
Кожному, хто хоч трохи знайомий із логікою дії бюрократії, достатньо глянути на текст указу, щоб одразу погодитися зі мною. Для «реформ» не потрібен жоден спеціальний орган, особливо такий, до якого входить усе державне начальство. Ні, звісно, коли напишуть усі належні положення та правила, узгодять кандидатури — новий державний орган обов’язково щось ухвалить. Але ось тільки до «реформ» це стосунку мати не буде.
Чому так відбувається? Здавалося б, у «них» має бути інстинкт самозбереження, «вони» мають розуміти, що реформи вигідні та корисні їм самим, що без реформ «їм» кінець — і як там було про курку та золоті яйця? Запевняю вас, з інстинктом самозбереження у системи все гаразд. Просто загрози, щодо яких він спрацьовує, перебувають не там, де ми звикли їх розміщувати. Системі не шкодять війни та революції — навпаки, вони її лише зміцнюють. Загроза криється в самодіяльності громадян, у їхній економічній і політичній незалежності від держави. І наша держава чудово справляється з цими загрозами. Найяскравіші приклади — численні історії, пов’язані з протидією діяльності добровольчих формувань та постачанню армії громадянами. Чудова ідея обкласти податком діяльність цивільних активістів, які купують за свої гроші спорядження, — це, як зараз кажуть, просто вишенька на торті.
Ну й, звісно, історичний аналіз — непридатний інструмент для якихось строгих висновків. Коли починаєш цікавитися питанням, з’ясовується, що випадків, коли держави, благополучно минувши всі можливі «червоні лінії», впадали в стан загнивання та розпаду, буде куди більше, ніж випадків вдалих реформ. Реформи, які проводить держава, — це радше випадковість, ніж закономірність.
Нарешті, що таке «реформи»? Завжди і всюди, коли чуєш про «успішні реформи», їхній зміст полягає в зменшенні впливу держави на твоє життя, вивільненні людської енергії, яка єдина й створює те, що економісти називають «багатством». Потрібна для цього державна воля? Наш із вами досвід ясно говорить: не потрібна. Я стверджую, що Україна пережила «успішні реформи», проведені явочним порядком на початку 90-х. Явочний порядок полягав у тому, що люди та підприємства взаємодіяли одне з одним, не чекаючи наказів начальства, ігноруючи те законодавство, яке можна було безпечно ігнорувати, — і саме ці реформи дозволили нам вижити. Приблизно до 96-го ситуація стабілізувалася, а десь у 98-му почалося зростання. Воно відбувалося в «тіньовому» секторі — неважко зрозуміти, якщо заглянути в статистику того часу й здивуватися кількості успішно функціонуючих «збиткових» підприємств.
Коли держава прийшла до тями, вона почала дедалі більше цікавитися діяльністю людей, і пік цих зусиль припав на Януковича. Зараз усі чекають від держави послаблень, але вона не має жодних причин іти на поступки, і те, що робить «нова» влада, ясно це підтверджує: політика Януковича-Азарова продовжується, і жодна війна їй не завадою.
Але найцікавіше — «приреченість на реформи» дійсно існує. У розбомбленому Києві люди не реєструватимуть підприємства, щоб обміняти їжу на воду. І податків вони не платитимуть. Вони будуть «явочними реформаторами», тому що інакше їм не вижити.
Уся проблема «реформ» існує тільки в голові. І не в голові Порошенка, а в голові звичайного українця. Що швидше українці перестануть чекати від держави «правильних» законів, що швидше перестануть сумувати з приводу бюджету, який розподіляється «не туди», що швидше навчаться діяти самі, без наказу, і що швидше зрозуміють: законною є будь-яка добровільна угода — то швидше ми будемо «приречені на реформи». Інакше ніяк.