Розмови про державу, податки та наповнюваність бюджету рано чи пізно приходять до «моральності» — до того, що держава виконує моральну функцію, коли, наприклад, піклується про сиріт та убогих. Найчастіше це називається «соціальною» функцією держави. Загалом кажучи, ця ж ідея моральності поширюється і на більшість інших практик держави, особливо на різноманітні приписи та заборони, якими вона ущасливлює наше життя, однак зупинимося там, де моральність може бути чітко простежена та пред’явлена.
Відразу скажу, що в даному випадку не важливо, що саме розуміється під мораллю та як відрізнити здорові норми від різних забобонів, тим більше, що вони періодично міняються місцями. Просто приймемо для простоти, що мораль є, вона корисна і що одна з її норм — піклуватися одне про одного.
Для початку зробимо просту вправу. Давайте вдумаємося в наступний тезис: «примусово відбирані податки йдуть на благо суспільства». Адже відбирають тому, що самі добровільно не віддадуть, так? А якщо не віддають самі, то це означає, що ті, хто, власне, становить суспільство, «благо» цього суспільства не вважають за потрібне, корисне та правильне. Отже, той, хто відбирає, краще знає, що таке добре і що таке погано, що правильно і що ні, і заради чого можна відбирати силоміць. Залишимо осторонь питання про те, що держава, яка це робить, постає перед нами якимось загальним батьком або навіть богом. Для нашої теми важливо інше. Адже якщо ми визнаємо, що не здатні оцінити, що таке добре і що таке погано, і якщо ми згодні, що це робить за нас хтось інший, і ми згодні під загрозою покарання ділитися з ним частиною свого доходу, то про яку мораль тоді взагалі може йти мова? Якщо за нас при нашій згоді вирішують моральні питання, це означає лише те, що ми позбавлені моралі. У цій схемі ми аморальні, позаморальні за визначенням. Відповідно, ми взагалі не можемо виносити жодних суджень щодо моральності. Ті, хто вважає «соціальну функцію» держави моральною, насправді не можуть нічого сказати з цього приводу, оскільки поставили себе «за межі добра і зла».
Мені скажуть, що це, мовляв, теоретичні викрути і до реальності вони не стосуються. Добре, давайте поговоримо про «реальність». Не секрет, що мораль — це одна з тих речей, які роблять із набору людей суспільство, тобто її користь полягає в тому, що ми можемо жити, розмножуватися і навіть бути щасливими без того, щоб кожного дня мучитися у пошуках їжі та безпечного нічлігу.
Однак, між мораллю і мораллю є істотна різниця. Та мораль, яка є, серед інших інститутів, одним із творців людства, влаштована зовсім не так, як та, якою нібито займається держава. Справжня мораль існує тільки в індивідуальному вчинку. А вчинок — це дія, а отже — вибір. Щоб учинити щось, потрібно вибирати між цілями, віддавати перевагу одному замість іншого, відмовлятися від одного заради іншого. І так щоразу.
Саме і тільки добровільні вчинки мають значення. Вони створюють практики, приклади, яким можна наслідувати. Не може існувати «моральної норми», вигаданої з голови, — будь-якій такій реальній нормі передує практика. Так виникають інститути і так вони підтримуються. Поки є добровільні вчинки, доти підтримуються і існують соціальні інститути. Коли вас позбавляють вибору, зникають ваші вчинки, і разом з ними зникає інститут, який вони підтримують. У нашому випадку зникає мораль. У разі державної «соціальної функції» немає жодних вчинків і жодних інститутів. Там просто люди ходять на роботу.
Я нічого не буду говорити про «ефективність» соціальної політики держави порівняно з діяльністю, скажімо, благодійних товариств та іншої добровільної практики. Не в цьому суть. Потрібно зрозуміти, що справа не тільки в бідних та убогих, а справа, насамперед, у нас. Якийсь бідний, може, й отримує допомогу з відібраних у нас грошей, але це ж не добровільний обмін. У добровільному обміні виграють обидві сторони, а тут — тільки одна. Програла сторона — це ми з вами, і ті соціальні практики (у нашому випадку — мораль), які зникають, оскільки ми ними більше не займаємося.
Цікаво, взагалі кажучи, що те, чим держава почала займатися якихось сто років тому, сьогодні вважається чи не причиною її існування. Це говорить, якщо можна так висловитися, про глибину суспільної деградації, про те, наскільки ми перестали бути суспільством, а отже, і наскільки кожен з нас перестав бути людиною.
Без індивідуального вибору та добровільності немає дії. Без дії немає практики. Без практики немає наслідування, немає прикладу, немає соціальних інститутів. А без інститутів немає й суспільства.
Ми й живемо в такому не-суспільстві. Так, нас багато що пов’язує, але найчастіше це не те, що нам самим би хотілося. Всі говорять про нездатність до самоорганізації, нездатність до позитивної дії. Для мене в цьому немає нічого дивного. Наші люди, трапиться що, відразу кличуть державу. Возопити до держави, вказати їй на безладдях, вимогливо і рішуче запитати «доки» — навіть вважається правильною поведінкою. Це називається «громадянська позиція». А ще вони люблять вигукувати «адже я ж плачу податки!» Ось у цьому-то все й справа.