У дискусіях навколо суспільства та держави постійно спливає тема «вигідності» насильства. Мовляв, це ж так просто — прийшов, відібрав у іншого все, що потрібно, і пішов собі далі. Ви неодмінно зіткнетеся з цим твердженням, якщо обговорюватимете державу та її роль у нашому житті. На цьому твердженні будують безліч теорій (часто взаємовиключних), наприклад, про неминучість самозародження держави, що називається, «з бруду». Тим часом, хибним є саме твердження, що б із нього не випливало.
Зрозуміло, що не існує жодної діяльності, яка завжди вигідніша за інші. Усе залежить від часу, місця та безлічі інших факторів. Звичайний законопослушний громадянин, який заробляє на хліб мирною працею, цілком може опинитися в умовах, коли силою відбере в дитини останню скоринку. Буває й таке. Тому саме формулювання твердження «насильство завжди вигідніше» неправильне — принаймні словом «завжди». З цього також випливає, що питання вигідності насильства не може бути розглянуте теоретично, і ми неспроможні довести, ніби «вигідність» насильства є універсальною закономірністю. Цікаво, що люди, які наводять це твердження як аргумент, зазвичай роблять це саме в рамках теоретичного міркування. Причина, вочевидь, у тому, що всі розуміють: виробництво якогось блага потребує часу та зусиль, а привласнити це благо силою — нібито жодних витрат. Ось вам і картина: селянин, який терпляче вирощує врожай, і бандит, що відбирає його за хвилину. Ось вам і теорія. Однак у природі не існує сферичних лохів у вакуумі, яких можна безкарно пограбувати. Тут немає жодних жорстких залежностей, окрім тих, що пов’язані з людською діяльністю загалом, — усе залежить від обставин і людського вибору. Сьогодні бандитові вдається зле діло, а завтра селянин озброїться. І так далі. Втім, логічні висновки зазвичай нікого не переконують, особливо коли йдеться про віру (а тут, схоже, саме той випадок). Тому не завадить поставити собі запитання: наскільки часто в обыденному житті люди обирають привласнення чужого силою? Якщо часто — отже, воно, як правило, вигідне; якщо ні — то ні.
Звісно, оцінити це кількісно досить важко; будь-яке дослідження, що претендує на точність, слід одразу відправити в піч. Але можна оцінити якісно: «багато» — «мало», «більше» — «менше». Візьмемо місто Київ, де за песимістичними оцінками мешкає 3 000 000 людей. Припустімо, на кожного мешканця припадає два акти добровільного обміну на тиждень (покупки в крамниці тощо). Думаю, це сильно занижене припущення, але нехай буде. Ще обмінами займаються підприємства. У Києві зареєстровано 75 338 підприємств. З ними складніше, бо вони дуже різні: хтось існує лише на папері, а хтось крутиться як білка в колесі. Тож давайте прирівняємо їх до громадян і вважатимемо, що вони теж взаємодіють одне з одним у середньому двічі на тиждень. При цьому йдеться не про одиниці купленої-проданої продукції, а про одиниці взаємодії, і не з кінцевим покупцем, а між собою. Тобто, всього в Києві 3 075 338 суб’єктів обміну, і за тиждень кожен із них, за нашими дуже й дуже песимістичними оцінками, здійснює два акти добровільного обміну — усього 6 150 676 обмінів. За вісім місяців, тобто за тридцять два тижні (зараз поясню чому), вся ця публіка наплодить 196 821 632 акти добровільних ненасильницьких обмінів. Тепер зіставмо це зі статистикою злочинності за цей час — із кількістю випадків, коли люди вдалися до насильства. За вісім місяців попереднього року було скоєно 51 553 злочини. Знову ж таки, залишмо осторонь справедливість кваліфікації (наприклад, хто потрапляє під статтю «шахрайство») та інші подібні речі. Навіть якщо припустити, що міліція за традицією занижує статистику тяжких злочинів, це суттєво не вплине на наші цифри. Навіть якщо вбивств було не 53, як каже статистика, а 530, а згвалтувань не 28, а 280, на порядок цифр це не вплине. Тепер зробимо просту операцію — зіставмо дві цифри. Як бачимо, актів добровільного обміну скоєно майже в чотири тисячі разів більше, ніж актів насильства. При цьому, зрозуміло, що я занижував цифри обмінів, керуючись міркуваннями «точно не може бути менше, ніж…»; у реальності ж це співвідношення було б ще більшим на користь добровільних обмінів. Звісно, мені скажуть: мовляв, це якраз і доводить необхідність держави, яка недремно стежить і таке інше. Неважко заперечити, що всі ми знаємо ціну пильному стеженню та здатності держави до нього. Там, де людям справді вигідно займатися якоюсь діяльністю, держава безсила завадити. Візьмімо для прикладу ту саму «економічну діяльність». Звичайних людей, на відміну від підприємців, поки що не змушують здавати щомісячні звіти до міліції про те, що вони добре поводилися, і до вас додому поки що не приходять регулярні перевірки. Тобто, «економічна сфера» контролюється державою значно жорсткіше, ніж сфера приватних стосунків, і, між тим, за оптимістичними оцінками, до 40 відсотків економіки перебувають у тіні — люди ухиляються від опіки та контролю, і причина цього — вигода, яку вони отримують. Якби насильство справді було вигідним, як прийнято вважати, принаймні в такій самій мірі, як і звичайні обміни, цифри злочинності були б на порядки вищими (а взагалі кажучи, ніякого «суспільства» не існувало б; я б не писав цих рядків, а ми б ходили в шкурах).
Можна заперечити ще простіше. Відсутність держави не означає автоматичного переходу в стан сферичних лохів у вакуумі, яких безкарно грабують такі самі сферичні всесильні бандити. Відсутність держави просто означає, що зникає примусова монополія на послуги безпеки. Замість примусово-монопольної міліції та судів існуватимуть приватні організації, що займаються безпекою.
До речі кажучи, тут знову чудово проглядаються причини та наслідки. Якщо порівняти статистику розбоїв (147 випадків за зазначений період) зі статистикою оподаткування (подумайте самі, скільки актів оподаткування сталося в Києві за вісім місяців минулого року), ще раз переконаєтеся в тому, хто тут для чого служить і хто тут причина, а хто — наслідок. Нагадаю: кримінальне право класифікує податки як розбій. І, як бачимо, приватний неорганізований розбій нібито трохи поступається організованому державному. І це якраз той випадок, коли насильство може бути вигідним. Єдина умова — насильство має бути організованим та узаконеним, а будь-який опір йому має жорстоко каратися. Тоді — так. А інакше — ні. Загалом, ті, хто говорить про вигідність насильства, забувають виглянути у вікно. Зрештою, навіть у книжках розбійники ховаються в якихось страхітливих норах у містах або живуть у землянках у лісі, і це не виняток, а правило. Те, що їхній бізнес вважається вигідним, — це заслуга державної загальної освіти, яка вселяє цю думку з молоду і яка вчить сприймати не реальність, а пропаганду. «Ну так» — каже освіта, — «прийшов і відібрав, що може бути простіше». У таких випадках я завжди згадую безсмертне: «ті, хто каже «простіше, ніж відібрати цукерку в дитини», ніколи не пробували відібрати цукерку в дитини». Спробуйте.