Про вибори

Як би не хотілося авторові цих рядків написати про щось значуще й корисне, та схоже, що доведеться — про майбутні вибори, а точніше, про їхні наслідки¹.

У кількох пунктах спробую викласти особливості ситуації. Це будуть просто спостереження, а не якийсь ретельний аналіз.

Донецькі з людським обличчям

Власне, на найглибшому рівні хід подій визначається розривом «суспільного договору», що існував до Януковича. Нагадаю: він полягав у тому, що влада не особливо лізла в приватне життя громадян і виявляла розуміння, сказати б, «корумпованість» в економічних питаннях. Натомість громадяни зберігали лояльність до системи і не намагалися її змінити, задовольняючись ритуальними жертвами політичних фігур. Біда з Януковичем і донецькими загалом полягала в тому, що на Донбасі діяло звичаєве право, яке відрізнялося від українського і було набагато ближче до російського — і в цьому сенсі влада донецьких справді була антиукраїнською. Янукович поліз у кишеню простим людям і зробив корупцію для багатьох недоступною. Це й прирекло його на сумний фінал.

Порошенко з самого початку намагається будувати своє президентство на основі безсмертного «все буде, як у бабусі» — тобто як за Кучми та Ющенка. Він пробує грати роль президента-арбітра, типового для українського феодалізму. Це пояснює його кадрову політику, спроби домовитися з Путіним і загальну орієнтацію «за мир в усьому світі» та на «злагоду і спокій». Однак особливість моменту полягає в тому, що виконавча влада продовжує політику Януковича — Азарова, причому в якійсь зовсім божевільній версії економічного берсерка. Невідомо, наскільки взагалі можлива зараз політика часів Кучми-Ющенка. Вона була заснована на «освоєнні бюджету» та помірному відстоюванні інтересів населення, а верхівка паразитувала на газі, що значною мірою дозволяло їй не лізти в кишеню українцям. Умови змінилися ще за Януковича, який, опинившись перед вибором між скороченням апетитів і порушенням договору, обрав друге — і поплатився.

При цьому потрібно розуміти, що скорочення державних витрат, яке могло б допомогти повернутися в старі добрі часи «корупційного консенсусу», ускладнене не стільки протидією тих, кого воно може торкнутися (нагадаю: левова частка витрат бюджету — це «соціальні» витрати), скільки тими, хто сьогодні їх освоює. Мистецтво президента-арбітра, роль якого намагається грати Порошенко, полягає не в змінах, а в умілому переставлянні з місця на місце представників різноманітних інтересів. Але так можна грати, коли ці представники бачать для себе великий фронт робіт із освоєння бюджетних річок. Коли цих річок немає, гра втрачає сенс. Це головна причина того, що «реформи зверху» неможливі.

Лохи повстали

Особливість ситуації в тому, що публіка більше не бажає чекати, доки начальство визначиться з реформами. Це досить рідкісний момент: реформ прагнуть звичайні люди. Зрозуміло, що про зміст цих реформ публіка має саме віддалене уявлення, але факт є факт. Якби влада надіслала народові чіткий сигнал про те, що корупція знову буде дешевою і доступною, думаю, вони б домовилися — бо будь-хто віддає перевагу бездіяльності перед дією. Але такого сигналу не може бути з причини, викладеної в попередньому пункті. Порошенко намагається його імітувати, точніше — відтворює поведінку, типову для ситуації дешевої корупції, але уряд рубає вплив цього сигналу на корені. Тобто фактично суспільний договір розірваний вже обома сторонами: «населення» більше не хоче бути пасивною жертвою, об’єктом для маніпуляцій влади.

Путін і війна

Невідомо, як далі розвиватимуться події, але якщо припустити, що Путін взяв курс на «політичну дестабілізацію», то це дуже добре. Українцям «хаос», такий згубний для росіян, звичний і корисний — він вірний супутник економічного зростання і прогресу, оскільки влада в такі часи зайнята одне одним, що дозволяє українцеві тихенько вирощувати свою городину. Тут потрібно з усіх сил підігрувати Володимиру Володимировичу, лякатися, робити круглі очі й кричати, що все пропало. Втім, думаю, тут навіть не треба особливо старатися: гра «хто тут за Путіна», скоріш за все, стане головним змістом діяльності майбутньої Ради. Оскільки конспірологія не має дна, то в тому, що він «за Путіна», можна звинуватити кого завгодно й нескінченну кількість разів — кожного разу в новій схемі. Це створює гарний заділ для Шустера, політиків і політичних уболівальників — і відволікає їх усіх від заподіяння нам добра, що є головною умовою виживання та подальшого зростання.

Одужання

Нинішні вибори чітко показують: не існує жодних обставин, які можуть змусити владу й претендентів на владу отямитися й повернутися в реальність. Українська політика мертва — і, за моїми спостереженнями, ще десь із 2002 року. Питання в тому, коли це зрозуміє достатня для появи нового порядку денного кількість людей. Першою ознакою, думаю, стане припинення обговорення Шустера (або що там буде замість нього) у фейсбуці. Після того як тамтешні завсідники припинять це робити, через півроку-рік можна очікувати появи версій нового порядку денного.

Прогноз

Відсутність суспільного договору — тобто уявлень про те, що можна державі щодо громадян і громадянам щодо держави, — означає процес пошуку нового. Це процес тривалий і дуже інерційний, бо цей договір не вигадується, а складається. В українському суспільстві буквально почався рух тектонічних плит, який не закінчиться швидко. Тому будь-які прогнози тут вельми ненадійні, а результати — локальні. Навіть якби Порошенку вдалося змусити населення повірити в те, що корупція знову працюватиме як раніше, це було б просто невеликою паузою на шляху пошуку нового договору. Ну, а вибори якоїсь там Ради виглядають на цьому тлі вельми малозначущою подією. І якщо про попередню Раду, що обиралася за монополії регіоналів, можна було сказати, що вона не досидить до кінця, то до майбутньої це тим більше стосується. Ну, а для тих, хто хоче дізнатися, коли ж це все закінчиться, скажу: тоді, коли достатня кількість людей зрозуміє, що «нам своє робити», і припинить брати участь у цьому цирку. Чим швидше це станеться, тим швидше буде знайдено «суспільний договір» — можливо, і без участі всякого там начальства.