Один із головних тезисів, який ви зустрінете в міркуваннях практично будь-якого представника української прогресивної громадськості, звучить приблизно так: «на жаль, українська держава захоплена людьми, які використовують її виключно для власного збагачення». З цього випливає, зокрема, певна поблажливість до неплатників податків і тих, хто ухиляється від різноманітної державної опіки. Мовляв, який сенс віддавати гроші чиновникам — «все одно розкрадуть». З цього також випливає, що «ось коли прийде наша влада, тоді нічого приховувати не смій, і все неси до загальної скарбниці».

До речі, саме зараз прогресивна громадськість проводить своєрідні тести на те, наскільки нова влада «наша» — чи можна вже нарешті вимагати від інших «по-справжньому» платити податки, чи ще потрібно зачекати; чи достатньо правильна нова влада для того, щоб ми ось прямо як у Європі почали доносити на сусіда, що він, мовляв, ухиляється від державного ока. Якщо подивитися на інтернет-активність із цієї точки зору, то виявите, що більшість повідомлень фактично присвячена саме тестуванню Порошенка — починаючи від знаменитого обговорення запрошених на інаугурацію. На наше спільне щастя, поки що Порошенко не проходить тест, команда в нього не та, і робить не те, і загалом — «олігарх». Заклики здавати сусіда поліції, звісно, лунають, але поки, за відчуттями, загальний висновок скоріше такий: «це, звісно, не Янукович, але до нашої влади ще далеко». Далі думки розходяться. Дехто вірить, що Порошенко «одумається», інші — що «обставини змусять проводити реформи», треті сподіваються на ветеранів АТО, які «повернуться і наведуть лад», і так далі.

Глянувши на результати цього тесту, автор із полегшенням зітхає. Варто лише подумати про те, що колись таки прийде «наша» влада, як мене охоплює жах. Цей жах походить від розуміння того, що «наша влада» і стане «останнім цвяхом у труну української державності». Державність — Бог з нею, а от людей шкода, бо якщо державне око отримає повну підтримку прогресивної громадськості, то куди там Путіну — тут уже такі гіганти, як Мао Цзедун і Пол Пот, мають радісно пищати у своїх домовинах.

Причина мого, м’яко кажучи, скептицизму — в усвідомленні того, з якою неймовірною плутаниною міфів та оман ми маємо справу, і що якщо цією плутаниною почати керуватися на практиці, справа закінчиться голодом і геноцидом.

Взяти, приміром, той аспект, про який ми зараз говоримо — «чесну» сплату податків та ретельне дотримання інструкцій і наказів, складених мудрим і стратегічно мислячим начальством. Уявлення про реальність у цьому аспекті виглядають приблизно так: те, що людина робить для себе, вона робить «лише для себе», а податки та інші побори — це її «внесок у суспільство». Тобто буржуї, олігархи та інші поганці лише й норовлять пожити собі в радість, а «ділитися не хочуть». Ділитися — означає платити податок, який і є «внесок у суспільство».

Насправді — все з точністю до навпаки. Ваш внесок у суспільство — це те, наскільки ви корисні іншим людям. У світі, де є гроші, дізнатися цей внесок неважко — це ваш дохід. Строго кажучи, ви дали суспільству продукту на суму більшу, ніж ваш дохід. І це не рахуючи добрих справ, які важко «монетизувати». І якщо ви стаєте багатшими, отже, більше користі приносите іншим людям. Ось і вся механіка. Кожен із нас несе щось «суспільству» і щось отримує від нього взамін — цей обмін і робить «суспільство в цілому» багатшим.

У цьому сенсі податки — це ніякі не «внески у суспільство», а навпаки: вилучення з нього. Економісти чудово розуміли цю обставину. Державні витрати — це споживання, а не інвестування. Ідея про «внесок у суспільство», який нібито здійснюється через податки, звісно, не нова, але утвердилася вона десь приблизно з п’ятдесятих років минулого століття, з часів віри в технократію та рятівне державне втручання. Саме десь від епохи Джона Гелбрейта та іншої публіки такого роду все це й почалося. При цьому, зауважу, що ця думка поширилася не стільки серед «академіків», тобто учених, які займаються економікою, скільки серед різного роду радників та іншого ангажованого державою люду. Тобто на Заході це лише одна з думок, і навіть ті, хто вважає податки корисними, зазвичай розуміють, що «внесок у суспільство» — це те, що ви даєте іншим людям в обмін.

До нас погляд на податки як на «внесок у суспільство» потрапив разом із карго-культом усього прогресивного та європейського, і на ґрунті економічної неосвіченості просто-таки біблійних масштабів поширився надзвичайно широко та є домінуючим. Тому, хоча твоє підприємство й заробляє мільйони доларів на місяць, для прогресивної громадськості ти все одно негідник, бо не вносиш жодного внеску у суспільство, не хочеш, мовляв, ділитися.

І тепер уявіть, що буде, якщо люди з такими поглядами отримають владу. Адже чому й яким чином наша держава «використовується виключно для власного збагачення»? Метод добре відомий навіть прогресивній громадськості. Він полягає в тому, щоб максимально ускладнити добровільний обмін між людьми та завадити їм робити «внесок у суспільство». Зазвичай цього досягають завдяки нестерпному регулюванню та наказам, які неможливо виконати і які до того ж суперечать одні одним. «Особиста нажива» з’являється в чиновників тому, що люди згодні заплатити їм (крім податків) за те, щоб відступилися, і вони змогли продовжувати «вносити внесок у суспільство». Прогресивна громадськість просто хоче, щоб те, від чого зараз відкупляються підприємці, працювало. Але якщо відкупатися стане неможливо, то й співпраці, й реального «внеску у суспільство» теж більше не буде. Після цього зможемо, нарешті, себе привітати — тут нам точно настане те, чого ми так довго боялися.

Мандри родини, приватної власності та держави

Історія із серверами Міністерства юстиції, на яких зберігаються дані про угоди з власністю українських громадян, — чудова ілюстрація ставлення держави до прав власності.

На перший погляд вона показує, наскільки вразливим є формалізований інститут власності, якщо держава недобросовісна. Хтось проникає до серверної, починає бавитися з BIOS’ом, про це повідомляють працівники, потім міністр усіх заспокоює, кажучи, що «то були наші». Громадськість рада заспокоїтися, бо якщо це були все-таки не «наші», то незрозуміло, як жити далі.

Цей випадок показує хибність ідеї, що лише держава здатна «захистити права власності». Ця ідея, у свою чергу, породжується панівними уявленнями про те, що держава якимось чином пов’язана з власністю — причому не лише з формально-юридичним її боком, а й з власністю як економічним явищем.

Ці уявлення в найпопулярнішому вигляді викладені в Енгельсовій «Родині, приватній власності та державі». За версією Енгельса та його послідовників, колись були щасливі часи, коли люди блукали по Землі й живилися тим, що знаходять. Усе у них було спільним, включаючи дружин і дітей, і ніякої власності не було. Потім з’явилися різні хитруни та негідники, які почали привласнювати собі більше і стверджувати, що «це моє». Особливо багато їх з’явилося, коли здійснився «фазовий перехід» до аграрного землеробства і виникла, приміром, проблема спадщини, що призвело, у тому числі, до власності на жінку та інституту шлюбу. Хитрунам потрібно було захищати награбоване майно, тому з’явився інститут примусу — держава. Тобто послідовність тут проста: власність поступово породжує державу, причому це відбувається об’єктивно, в силу природи речей.

Нині походження держави від приватної власності (або твердження, що саме вона здатна усунути гоббсівську війну всіх проти всіх і встановити права власності) не підлягає сумніву. Відрізняються лише оцінки та висновки. Ліваки ратують за первісний комунізм, стверджуючи, що причина всіх зол — у власності як такій; «ліберали», навпаки, говорять про те, що держава має піклуватися про власність, і лише воно здатне це робити, а оскільки воно тепер не зле, а демократичне й підконтрольне народові, то цьому народові й прапор до рук.

Все це дуже обширна та цікава тема. У цій невеликій колонці я хочу лише зробити кілька зауважень. Головне з них полягає в тому, що ніякого «первісного комунізму» ніколи не було. Ідея власності виникає разом із самосвідомістю людини. Якщо людина усвідомлює своє «я», значить, їй відома й концепція власності, що відокремлює «я» від «не я». Права власності виникають у стосунках між людьми і визначають, хто використовуватиме ті чи інші ресурси. У більшості випадків, навіть у сучасному «просунутому» суспільстві, вони визначаються здоровим глуздом, звичаєвим правом, етикетом і тому подібними речами — найчастіше, взагалі не рефлектованими й не усвідомлюваними як певні регулятори. Писані ж «права власності», що розуміються у вузькому юридичному сенсі, охоплюють лише незначну частку таких правовідносин.

Те, що деякі «дикі племена» спільно обробляють землю і спільно використовують знаряддя одне одного, не означає, що їм «невідома ідея власності». Цей факт говорить лише про те, що права власності для цих груп людей не потребують якоїсь спеціальної фіксації.

Загалом, мало хто усвідомлює, як часто в нашому житті ми маємо справу з правами власності і як часто вони регулюються неписаними правилами. Пропустити даму вперед — це не лише елемент етикету, а й правило, що регулює право власності. Правило «першою у двері проходить дама» полегшує можливі конфлікти щодо використання ресурсу «двері». У разі двох джентльменів діє, приміром, правило «проходить старший».

Суспільство, а не держава є головним виробником і «підтримувачем» прав власності. Приміром, у Копенгагені сумка з документами та грошима пролежала там, на лавці в парку, майже добу, поки за нею не прийшла моя знайома, яка її там забула. У Києві така сумка не пролежить і години. При цьому як у Данії, так і в Україні держава суворо карає за крадіжку. В Україні навіть суворіше, думаю.

Тобто ідея власності та механізми, що регулюють, хто й коли використовує ті чи інші блага, є невід’ємною частиною того, що називається «суспільство». «Первісного комунізму», не затьмареного ідеєю власності, ніколи не існувало — він просто неможливий логічно. Держава не виникає «з власності», оскільки власність з’являється разом із особистістю та суспільством, вона не потребує для свого існування жодного інституціоналізованого монопольного насильства, тобто держави.

Відзначимо ще один момент. Якби держава «виникала з власності», то «захист власності» був би кращим там, де держава більша й сильніша. Історія говорить протилежне. Права власності найкраще працюють не в деспотіях чи диктатурах, а в європейських країнах, де держава утвердилася в умовах жорсткої внутрішньої конкуренції. У країнах англосаксонського світу, де суспільство ще відносно недавно значно перевершувало державу, справи були ще кращі. Але найкраще права власності були визначені — причому вже на рівні юриспруденції — у бездержавній Ірландії, де, як стверджують історики, у XVII столітті справи з власністю були кращі, ніж через 200 років, у благословенну для багатьох вікторіанську епоху в Англії.

Найновіша історія України чітко демонструє справедливість цього спостереження. За 20 років стан справ із правами власності лише погіршився. Рейдерство — це ж досить недавній винахід. Помиляються ті, хто говорить, що держава нібито безсила в таких ситуаціях. Воно бездіяльне, але аж ніяк не безсиле. Коли йому щось від вас потрібно, воно виявляє чудеса наполегливості та спритності. Жодне рейдерство неможливе без участі або сприяння держави. Захоплення серверів Мін’юсту — це просто продовження цієї практики на новому рівні. Рівні, який може остаточно знищити боязкі паростки прав власності в Україні в їхній юридичній іпостасі. Якщо ми хочемо мінімізувати наслідки такого стану справ, маємо розуміти, що права власності виникають у суспільстві та підтримуються ним. Держава ж є продуктом військової агресії — інститут, призначений не для «захисту» власності, а для її вилучення та перерозподілу. Безглуздо шукати в ній захист. Краще, приміром, подумати про створення тих самих приватних реєстрів.