Нещодавно інтернет порадував перлом від однієї людини (як стверджують, програміста). Ця людина сказала ось що: «А мені не потрібна свобода. Мені потрібні освіта, робота, сім’я і жратва. І мені пофіг, керують мною чи ні, головне — щоб я про це не знав.» Ці думки, як мені здається, досить поширені в нашому суспільстві. І ця обставина дуже й дуже сумна, бо ідеї передують діям. Якщо в головах наших співвітчизників такий безлад, вони й чинять безладно, що, власне, ми й спостерігаємо.
Насправді, як я спробую показати, автор цього твердження думав про що завгодно, тільки не про свободу. Щось мені підказує, що навряд чи він погодиться зі своїм же власним твердженням, яке ми трохи модернізуємо так, щоб воно насправді було спрямоване проти свободи в її справжньому розумінні, і продемонструємо наприкінці цієї заметки.
Проте спочатку зауважимо, що говорити про свободу можна лише стосовно суспільства. Це очевидне, на перший погляд, твердження не таке очевидне, як здається. Багато людей вважають, що свобода — це «роби, що хочу». На їхню думку, людина на безлюдному острові вільна. Насправді ж, людина на безлюдному острові взагалі перебуває поза такими речами, як свобода, оскільки вона живе на цьому острові сама. Про свободу є сенс говорити лише там, де є інші люди, тобто там, де є суспільство.
Якщо ми усвідомимо цю обставину, то розуміти свободу як «роблю, що хочу», стає дещо дивно, бо очевидно, що в суспільстві є й інші люди, і «що хочу» рано чи пізно наштовхнеться на їхнє ввічливе нерозуміння. І абсолютно праві ті, хто стверджує, що «якщо кожен буде робити, що хоче, то таке почнеться!» Справді, в цьому випадку суспільства вже не буде. Проте до свободи це жодним чином не стосується.
Насправді свобода — це соціальне правило, тобто уявлення про те, як (краще для всіх) мають поводитися люди одне з одним. І основа цього правила — недоторканність кожного з нас. Недоторканність особистості кожного, а отже, і власності кожного, а отже, і контрактів кожного. Відповідно, той, хто порушує недоторканність іншого, є агресором і може отримати законну відсіч та зазнати санкцій. Вільна людина обирає цілі та засоби, і свобода її вибору обмежена свободою інших. У невільного — тобто того, хто не може захистити свої кордони, — вибір цілей та засобів вузький або його майже немає.
Як ми сказали, свобода — це правило. Це означає, що свободу не можна «впровадити», «встановити» або «запровадити». Суспільство тим більш вільне, чим більша кількість людей використовує правило свободи. Звичайно, можна «по життю» дотримуватися правила свободи, не звертаючи уваги на всякі міркування та розумності. Біда лише в тому, що в нашому світі поки що повно ситуацій, у яких люди ухвалюють рішення, виходячи з певних міркувань та розумностей, над правильністю яких вони просто не замислювалися. Тобто людина, яка в житті сповідує практику свободи, на виборах голосує за чорт-зна-що, саме через те, що їй і в голову не спадає зіставити свою практику з виборами, зате спадає зіставити з ними всякі прочитані на парканах розумності.
Так от, було б дуже добре, якби всі докладали зусиль для порівняння сповідуваної нами практики з проголошуваними нами розумностями. Одне з таких зусиль я зараз і докладу. Отже, як і обіцяв, модернізую тезу, з якої ми розпочали цю заметку. Якби людина, яка її проголосила, справді була противником свободи, то її твердження мало б звучати так: «А мені не потрібна свобода. Мені потрібні освіта, яку дадуть, робота, яку дадуть, сім’я, яку дадуть і жратва, яку дадуть. І мені пофіг, керують мною чи ні, головне — щоб я про це не знав.» Ось це і є ніщо інше, як «мені не потрібна свобода». Але, здається, навряд чи багато людей підпишеться під цим.