Один мій приятель, який уже давно заробляє на життя економікою, вирішив зайнятися проблемою економічних ілюзій. Нікому не секрет, що економічна наука з одного боку, а ширнармаси разом із журналістами й експертами — з іншого, зовсім по-різному розуміють економіку. Ширнармаси, експерти та журналісти схильні покладатися на «очевидні спостереження» (типу того, що «більше грошей — краще, ніж менше», в чому кожен може легко переконатися), тоді як економісти, у ідеалі, вважають, що це все-таки не зовсім так.
У своїй групі у «Фейсбуці» мій приятель почав обговорення цих самих ілюзій, які варто було б описати й розвіяти, щоб люди розуміли, хто навколо кого обертається. Справа, в принципі, благородна, і я бажаю йому всяческих успіхів. Але розповісти я хочу про один дуже повчальний і показовий момент, що стався під час обговорення. Йшлося про самі основи економіки, а саме — про цінність та обмін. Економічна наука говорить нам, що цінність суб’єктивна. Тобто ніхто, крім самого суб’єкта, не може судити, наскільки для нього цінна та чи інша річ. Відповідно, обмін завжди збільшує цінність для тих, хто в нього вступає, бо причиною обміну якраз і є різна оцінка його учасниками — віддане цінується ними менше за отримане. Загалом, обмін є одним із головних механізмів того, що можна назвати зростанням «суспільного багатства», адже люди змушені постійно працювати над збільшенням цінності свого продукту в очах інших.
Для опису випадків, коли обмін не виправдав очікувань — тобто коли цінність отриманого, на думку одного з контрагентів, не перевищує цінності відданого — існує категорія помилки. Ваша справа, як ви вчините, дізнавшись, що «це не мексиканський тушкан і вам підсунули набагато цінніше хутро». Але для «ринку», тобто для інших людей та всієї системи відносин й інститутів, що існують навколо обміну й виробництва, важлива лише ваша дія. Незадоволене бурмотіння, душевні страждання і багатий внутрішній світ вивчає інша наука — психологія. Економіка ж долучається лише тоді, коли відбувається дія. Для інших людей ваше незадоволення не має жодного значення і, взагалі кажучи, є нічим не підтвердженим. Воно не чинить жодного впливу на їхню поведінку та на подальші події. Вплив чинить лише ваша дія, і саме вона повідомляє «ринку» сигнал про помилку. Якщо, наприклад, ви завжди купували мексиканських тушканів і перестали це робити, побачивши недобросовісність продавця — це сигнал для ринку. Точно таким самим сигналом буде ваша розповідь про це в затишному бложику або биття морди означеного виробника. А от якщо ви просто незадоволено бурмочете собі під ніс і продовжуєте купувати чортових тушканів, з погляду економіки нічого не відбувається. Бурмотіння залишається бурмотінням, а продавець тушканів продовжує «наживатися» на вас.
Під час обговорення цих моментів виявилося (до речі, в який уже раз), що безліч людей, які розмірковують і, ймовірно, пишуть і публікують щось на економічні теми, не готові погодитися з основами власної науки. Як же так, — кажуть вони, — хтось страждає душею від мексиканських тушканів, а ми маємо не втручатися? А як же острів Манхеттен і намисто? Обмін має бути чесним і справедливим, кажуть вони. Зауваження про те, що лише індивід надає цінності тому чи іншому предмету (що, звісно, не виключає дружньої поради), не приймалися. Відповідей на питання, як же зробити обмін «чесним і справедливим», отримати не вдавалося. Дискусія зайшла в глухий кут. І тут один із учасників поставив усе на свої місця. Він сказав приблизно так: якщо погодитися з тим, що лише індивіди надають чомусь цінності, що лише вони порівнюють цінності, виходячи зі своїх уявлень, і ніхто, власне, не може цього зробити замість них, то економісти просто не потрібні.
Я думаю, що ця думка, висловлена якраз прихильником «об’єктивної» цінності, дуже, вибачте за каламбур, цінна, бо багато що пояснює. Нинішні економісти — це такі шамани й оракули при начальстві. Вони зайняті не вивченням обміну, а організацією того, що йому заважає: податки, мита, монопольна валюта, ліцензії, квоти, державні бюджети і торгові баланси… Функція економіста — визначати, як правильно організувати все це складне господарство. Масштаби, в яких він працює, вражають і, звісно, тішать самолюбство. Економіст завзято розмірковує про те, що, на його думку, мають робити цілі країни й народи, що вони насправді роблять і як це все позначиться на нас із вами. При цьому розмірковувати в таких масштабах може і нобелівський лауреат, і нещасний, на перший погляд, студент. А тут приходите ви, кажете, що цінність суб’єктивна — і вся ця зігріваюча душу краса руйнується просто на очах. Бо в самих основах економічної науки просто немає місця ні для начальства, турботливою рукою що направляє трударів у бік щастя, ні, тим більше, для економістів, що вказують напрямок руху цієї руки. Якщо купив — значить, цінуєш придбане вище відданого. Якщо помилився — не купуєш більше, розповідаєш іншим, йдеш бити морду. Де тут начальство, де тут економісти?
Звісно, зі зникненням начальства економісти нікуди не подінуться. Вони займатимуться консультуванням громадян і підприємств. Нарешті займатимуться наукою. Але ось ця позиція вершителів доль зникне. І, схоже, що розуміння цієї обставини суттєво впливає на погляди багатьох із них.