---
title: "Про рівність перед законом тяжіння"
slug: o-ravenstve-pered-zakonom-tyagoteniya
tags:
  - "Про право"
weight: 290
---

У цій колонці поговоримо про таку модну фішку, як «закон має бути один для всіх». Звідки вона береться, що означає і чи не ховається щось таке за цими словами. Тут якраз дуже в тему Арсеній Петрович порадував нас проектом, у якому пропонується не більше й не менше, як скасувати презумпцію невинуватості в адміністративних справах, так що все дуже вдало склалося.

Поговоримо ми про закон, який один для всіх, з точки зору праксіології. Тобто, розглянемо все це не як «річ у собі», а як частину людської діяльності. Перш за все, це означає, що у появи правил є причина, і причина полягає в тому, що дотримування правил призводить до кращого результату, ніж якби їх не було. Тобто, правилам слідують тому, що це вигідно. Найпростіший приклад — це дитячі ігри. Правила складають суть гри, без них її просто не буде. Відповідно, той, хто хоче грати — дотримується правил, хто не хоче грати — на нього вони, звісно, не поширюються. Тобто, правила існують для того, щоб діти могли отримувати задоволення від гри. Відповідно, тезис «закон один для всіх» тут самоочевидний. Хто ці «всі»? Це всі, хто грає в гру. На тих, хто не бере участі в процесі, все це ніяк не діє, приєднання до процесу є справою добровільною.

Тепер давайте розглянемо іншу ситуацію. Я у себе вдома забороняю палити. Мені це не подобається. Будь-хто, хто потрапляє до мене додому, не повинен палити, або я його вижену. Тут бенефіціаром є я — власник своєї власності. «Закон один для всіх» у цьому випадку означає, що, хто б не прийшов до мене додому, він підпадає під це правило, мені байдуже, хто саме прийшов і хто саме збирається палити, — оскільки дім мій і я використовую його на свою користь, я забороняю в ньому куріння. До речі, це означає, що я можу будь-коли змінити ці правила і дозволити палити якимось особливо шанованим гостям, оскільки зараз мені це потрібно. «Рівність перед законом» існує тут виключно для мене і моєї користі, воно просто означає, що ніхто не може робити того, чого я не хочу, і в цьому «неможливості» всі рівні.

Ми бачимо, що в суспільстві існують щонайменше дві групи правил, походження й існування яких зовсім різне, і називати їх одним словом не можна. Перша група — правила, що виникають у ході співпраці власників — назвемо їх «природними», друга — правила, що встановлюються власниками щодо своєї власності, назвемо їх «волюнтаристськими».

У вільному суспільстві ці дві групи не вступають у нерозв'язний конфлікт. Більш того, право власності, з якого випливає волюнтаризм, є основою для формування та існування природного права.

Природні правила виникають і підтримуються незалежно від наших намірів, набір цих правил — це поточний результат соціальної еволюції. Волюнтаризм власників обмежений їхньою необхідністю жити в суспільстві та користуватися тими перевагами, які воно надає. Немає і не може бути таких власників, власність яких була б настільки обширною і різноманітною, що дозволяла б диктувати правила «суспільству в цілому» і намагатися замінити собою природні правила.

Важливо відзначити ще й те, що природні правила можуть формуватися і підтримуватися у досить великих групах людей. Деякі з таких правил настільки поширені, що щодо них теж можна сказати «закон однаковий для всіх». Класичними прикладами є мова і право. Але, як і в нашому прикладі з дитячою грою, первинним тут є діяльність людини та її цілі. Якщо ви хочете, щоб вас розуміли інші люди, краще знати мову, якою вони розмовляють.

Ми говорили про суспільство, тепер давайте звернемо увагу на державу. Держава примушує великі групи людей на якійсь території дотримуватися деяких нею ж встановлених правил, забороняючи всі інші правила та способи вирішення конфлікту у тих випадках, на які вона претендує. Ця обставина (а також те, що все це робиться для отримання доходу) робить її власником території, а в багатьох питаннях і власником людей, що на ній проживають. Тут діє вся та ж логіка волюнтаризму, і бенефіціаром завжди є держава. Тезис «закон один для всіх» має тут ту ж природу, що і у випадку, коли я забороняю «всім» палити у себе вдома.

Водночас, для людей, що живуть у державах, не зникає процес створення і підтримки природних правил. Як ми сказали раніше, він відбувається незалежно від чиєїсь волі і чиїхось намірів. Переважна більшість, якщо не всі відомі нам соціальні правила виникли саме таким чином. Держава, діючи у своїх інтересах власника, не лише видає волюнтаристські накази, але й посягає ними на те, що їй не підвладне в силу своєї природи. Це і є основний зміст конфлікту між державою та суспільством.

Арсеній Петрович зі своєю презумпцією невинуватості подарував нам чудовий приклад цього конфлікту. Що таке презумпція невинуватості? Це важливе правило в системі вирішення спорів. Людина вважається невинуватою, доки не доведено її провину. Не Арсеній Петрович придумав це правило. Його взагалі ніхто не «придумав», воно «з'явилося» в результаті еволюції, тобто, численних спроб багатьох поколінь створити систему вирішення конфліктів, яка б влаштовувала якомога більше людей у якомога більшій кількості ситуацій. Без цього правила вся система вирішення конфліктів не працює. Тобто, «скасувати» презумпцію невинуватості можна лише разом із системою вирішення конфліктів. Це не означає, що презумпція невинуватості буде діяти незважаючи ні на що. Це означає, що дії, вчинені після цих змін, є чистим свавіллям, вони не мають жодного стосунку до права і ніхто не зобов'язаний їм підкорятися.

З таким же успіхом Арсеній Петрович міг скасувати, наприклад, дієслова або дієприслівники. Зовсім очевидні руйнівні наслідки таких затей. Якби Арсенію Петровичу вдалося змусити кожного позбутися дієслів і дієприслівників у своєму мовленні, настав би інформаційний колапс, оскільки наша мова включає в себе і дієслова, і дієприслівники, і без них передача відомостей неможлива. Така ж катастрофа сталася б у тому випадку, якби комусь вдалося по-справжньому «скасувати» презумпцію невинуватості (охочі легко знайдуть приклади в історії).

Отже, висновки. Перше. Коли говорять про закон, однаковий для всіх, або рівність перед законом (ці два тези відрізняються, але ми зараз про те, де вони збігаються), мають на увазі і часто плутають дві різні ситуації. Одна з них виникає у зв'язку з об'єктивно існуючими правилами взаємодії людей, друга — у зв'язку з волюнтаристськими наказами власника.

Друге. Обидві ситуації створюються бенефіціарами: у першому випадку — тими, хто використовує це правило у своїх цілях, у другому — власником, що вказує за допомогою правила, як поводитися з його власністю. Для кращого розуміння різниці я б запропонував у першому випадку говорити «закон однаковий для кожного», у другому — «закон один для всіх». Тобто, у першому випадку кожен, хто бажає отримати ті чи інші вигоди, має визнати (приєднатися до) того чи іншого правила, у другому — правило байдуже до ваших бажань і діє на всіх, хто опинився на (або в) власності певного суб'єкта.

У випадку вільного суспільства між цими системами правил немає системного конфлікту. У випадку держави — є, оскільки держава втручається (і не може не втручатися) у правила, що виникають природним шляхом. Прагнення держави бути власником території та людей компенсується хіба що саботажем і корупцією цих самих людей. У цій ситуації може бути лише два рішення. Перше: коли перемагає держава — це рабство, повне виродження і перетворення людей на худобу. Друге: коли перемагає суспільство, конфлікт припиняється і Арсеній Петрович Яценюк у себе вдома і на своїй дачній ділянці з абсолютно чистою совістю скасовує презумпцію невинуватості.

## Тимошенко, «злочин без постраждалого» та середньовічні ірландці

Справа Тимошенко, окрім різних політичних і соціальних уроків, містить у собі правовий урок. Вона є чудовою ілюстрацією однієї відомої правової проблеми. Називається ця проблема «злочин без постраждалого».

Дивіться — у справі Тимошенко є два головні моменти. Перший називається «прокуратура», яка грізно розмахує Кримінальним кодексом і звинувачує Тимошенко в тому, що вона порушила те, що прокуратура в цьому кодексі написала. Другий момент називається «Нафтогаз». Цей самий «Нафтогаз» стверджує, що Тимошенко своїми діями як прем'єр-міністра завдала «Нафтогазу» ось таких збитків. Поєднання в рамках однієї справи цих двох моментів якраз і є ілюстрацією проблеми, про яку я говорю.

Отже, момент перший — прокуратура, а точніше — держава. Залишимо осторонь наші політичні обставини та своє до них ставлення — всіх цих Тимошенко, Януковичів та інше. Залишимо осторонь якість процесу, припустимо, що суд був неупереджений і Тимошенко (або хто завгодно) справді порушила якусь букву якогось закону. І що? Чи дає це право державі позбавляти людину волі? Замисліться над самою суттю того, що відбувається — держава карає за порушення якоїсь норми, яку вона сама й прийняла. Так, це був закон. Так, він був прийнятий із дотриманням належних процедур. Так, депутати є представниками виборців. Але (залишаючи осторонь всім нам добре відомі «нюанси» в кожному з цих пунктів), що це все змінює в принципі? Що заважає державі приймати які завгодно закони і карати за їх невиконання?

Гітлерівська Німеччина, Радянський Союз, сучасна Україна та інші держави, що процвітають у хвості різноманітних рейтингів різноманітних свобод, показують, що якщо держава заволодіває правом, то жодного обмеження на безлад більше не існує. І «розвиненим країнам» тут теж не варто тішити себе ілюзіями, їхня проблема «злочину без постраждалого» стосується навіть у більшій мірі.

Тепер візьмемо другу обставину справи Тимошенко — позов «Нафтогазу». Тут все зрозуміло і прозоро. Є сторона, яка вважає себе постраждалою, є відповідач. Якщо суд вирішує, що позивач правий, відповідач має компенсувати постраждалому збитки. Це і є право у його справжньому значенні. У цьому праві закон або звичай є лише інструментом для встановлення справедливості у з'ясуванні стосунків між людьми. Відчуйте різницю: у першому випадку закон карає за порушення самого себе, у другому випадку він служить механізмом, за допомогою якого визначається провина, і винний її компенсує.

Право — це і є наш «другий випадок». Воно виникло як інструмент регулювання стосунків між людьми, а не між абстракціями, якою у нашому випадку виступають держава і закон. Замисліться, чому людина, від дій якої ніхто не постраждав, має сидіти у в'язниці. Чому дуже часто буває так, що постраждала сторона у кримінальному процесі відмовляється від претензій, а суд все одно запроторює людину за ґрати (це добра міжнародна практика, не лише нас стосується) на тій підставі, що вона «порушила закон». Який тоді сенс у такому «законі»?

Якщо ви поцікавитеся історією питання, ви виявите, що практика «злочину без постраждалого» не така стара. Вона почалася з «стягнень на користь корони», а у сучасному її вигляді існує років 200, тобто, зовсім небагато порівняно з тим, скільки існує право. Ніякої системної необхідності (це, мовляв, плата за демократію, свободу, рівність перед законом тощо) у практиці «злочину без постраждалого» не існує, вільні суспільства чудово обходилися без неї.

В Ірландії, поки вона не була захоплена у XVII столітті, не було держави у нашому розумінні. Але право було, і дуже розвинене. Один із варіантів рішення питання був такий: якщо суд визнавав когось винним і винний мав виплатити компенсацію, але не міг її виплатити, втручався «король». «Король» (а скоріше, голова клану, оскільки ця людина не була сувереном території) виплачував компенсацію постраждалому, а з винуватцем розбирався сам. Наприклад, забирав його служити у військо на якийсь час.

Якби ми жили у правовій державі, скажімо, у середньовічній Ірландії, то ніякої «справи Тимошенко» не було б. Був би лише позов «Нафтогазу», і якби Тимошенко визнали винною, їй довелося б відшкодовувати збитки. Відшкодування збитків — це вже були б її проблеми: довелося б, несподівано для всіх її шанувальників, вступити у права власності численними маєтками та підприємствами, нині оформленими на родичів, продати ці маєтки та підприємства, позичити грошей у друзів, знайомих і сусідів. А якщо не вистачило б — довелося б іти на галери, у рудники або в рабство, доки не відшкодує збитки або не укладе мирову з позивачем. Не знаю, як вам, але мені саме ця система здається справедливою.