З 1 липня набуває чинності так званий закон про боротьбу з корупцією. Президент, підписуючи цей документ, висловив упевненість, що він допоможе впоратися з вічним українським злом. Янукович підкреслив, що закон підготовлено за участю міжнародних організацій, що спеціалізуються на корупції, що, на його думку, має додати переконливості положенням документа. Правда, самі ці міжнародні організації, а точніше — GRECO, висловили невдоволення новим антикорупційним документом.
Янукович підрахував, що через корупцію Україна втрачає 20 млрд гривень на рік. Президент вважає, що це погано. Тому СБУ та прокуратурі надані недвозначні вказівки щодо боротьби з корупцією. Також Президент принаймні пообіцяв якомога швидше розробити стратегію боротьби з цим злом. Під цю стратегію буде приведено у відповідність суміжне законодавство, і, крім того, вона ляже в основу діяльності майбутнього спеціального органу з боротьби з корупцією, який буде створено на основі нового закону. Президент не забув і про громадян, закликавши їх повідомляти про випадки корупції за «телефонами довіри».
Преса вважала основною «фішкою» нового закону декларування витрат чиновниками та членами їхніх сімей. Однак нещодавно з’ясувалося, що декларувати потрібно покупки на суму понад 150 тисяч гривень. Тобто тепер ця норма особливого сенсу не має.
Про що цей закон
На думку автора, «фішка» закону, звісно ж, в іншому. Ні декларації доходів, ні декларації витрат не мають жодного практичного значення, поки зберігається головна причина, що породжує корупцію, про яку ми поговоримо нижче.
Що стосується самого закону, то це, безумовно, унікальний і навіть у чомусь епохальний документ. Він містить у собі чудове визначення корупції, трактуючи її як «невиправдане втручання» чиновників. Однак, як ми вже писали раніше, таке визначення суперечить самій сутності сучасного розуміння діяльності держслужбовця як суворого виконавця різноманітних регламентів. Таке розуміння передбачає, що держслужбовець не може «втручатися» — ні «виправдано», ні, тим більше, «невиправдано» — він має лише виконувати те, що написано в нього в папірці.
Таким чином, законом повністю легалізуються будь-які свавілля чиновників у тлумаченнях та виконанні різноманітних нормативів, адже це свавілля може бути й цілком «виправданим» втручанням.
Насправді, цей закон ухвалено з метою впорядкувати корупційну діяльність і спробувати нею керувати. Необхідність у цьому очевидна. Величезна армія опричників необхідна нашому режиму для збереження влади. Однак їх неможливо прогодувати з бюджету, і якщо перевести їх на бюджетний пайок, вони просто розбіжаться. Тому з самого початку свого існування українська влада трималася на тому, що чиновник сам себе годує. Тепер же ця діяльність зайшла надто далеко, і виникла потреба в тому, щоб нею керувати, для чого й ухвалено цей закон.
Думаю, всі знають, яке нелегке та небезпечне чиновницьке життя. Якби чиновники не відбирали в нас гроші, їх можна було б лише пожаліти, адже їхнє життя складається з постійної боротьби, підсиджувань, інтриг, принижень і безглуздого важкого праці. Загалом же тепер у цій діяльності з’явилися прямі узаконені орієнтири: перспективи потрапити на «дошку ганьби», необхідність постійно бігати узгоджувати з начальством, що писати в деклараціях про доходи-витрати, і розуміння того, що все в твоїй кар’єрі залежить від того, як інші чиновники оцінять твоє втручання — як «виправдане» чи як «невиправдане». Це — свого роду правила. А керувати цим процесом буде Міністерство корупції, або як його там назвуть, — той самий «уповноважений орган», про який сказано в законі.
Можна легко передбачити принаймні два наслідки дії такого документа. По-перше, чиновники тепер об’єднуватимуться у явні та таємні синдикати з набагато більшою охотою, принаймні тому, що всі розуміють неминучість ритуальних жертв «боротьби з корупцією» (необхідність яких прямо передбачена законом), і ніхто не хоче стати такою жертвою. Мінімізація ризиків для чиновників полягає в тому, щоб об’єднатися, мати своєї людини в Міністерстві корупції і взагалі максимально перенести міжвидову боротьбу на якомога вищий рівень. Тобто кругова порука, якої так хоче уникнути Президент, лише посилиться. По-друге, сама затія управління корупцією приречена на провал. Корупція в нашій версії передбачає вільний пошук чиновником підприємницького прибутку і несумісна з якимось централізованим управлінням, навіть рамкового характеру.
Причина корупції
Залишимо тепер осторонь злощасний закон і поговоримо, як і обіцяли, про головну причину корупції стосовно нашої країни. Спочатку подивимося, чи можна взагалі в наших умовах щось зробити з корупцією, якщо слідувати загальноприйнятій парадигмі. Ця парадигма будується на тезі, що сприймається за замовчуванням: вироблені державою нормативи безумовно корисні. Корупція в цій парадигмі шкідлива саме тому, що вона спотворює та збочує цю діяльність. Саме цими поглядами керуються різноманітні міжнародні організації, політики, експерти та широка публіка. Ця парадигма передбачає, що джерелом корупції є чиновник і що корупція шкідлива, так як спотворює за визначенням корисну діяльність держави.
Українцю легко зрозуміти помилковість (точніше, частковість) цієї парадигми. Для цього йому достатньо замислитися про те, що було б, якби раптом усі українські закони та розпорядження виявилися виконаними в буквальному сенсі. Якщо українець буде чесний із собою, то він неминуче здригнеться в жаху, адже неважко побачити, що вслід за точним і бездоганним виконанням усіх правил та законів негайно настає хаос, руїна, голод, громадянська війна, астероїд та вибух Сонця.
Чому так відбувається? Поясню на простих ідеальних моделях. Будь-яке суспільство живе за правилами, які можна назвати звичаєвим правом. Дотримання цього права, власне, і дозволяє цьому суспільству існувати. В рамках нашої теми можна виділити два ідеальних типи суспільства (яких, звісно, в реальності в чистому вигляді ніде немає). Перший тип — із переважно горизонтальними зв’язками. У суспільстві такого типу формування компетенції начальників (констеблів, шерифів тощо) перебуває в безпосередній досяжності його членів. Начальники в суспільстві такого типу утримуються його учасниками і служать для підтримання в порядку тих самих норм звичаєвого права, яким керуються люди у своїй повсякденній практиці.
Суспільство другого типу відрізняється більшою кількістю вертикальних зв’язків. Начальники в такому суспільстві з’являються «зверху», формування їхніх обов’язків перебуває поза досяжністю звичайних людей. Зазвичай такі ситуації виникають у суспільствах, схильних до зовнішньої окупації або багатовікової самоокупації (Китай). Відомі численні історичні приклади того, як виникають та працюють такі системи. Наприклад, під час окупації Австро-Угорщиною Італії серед австрійських чиновників завелася небачена до того корупція. Австро-угорці навіть встановили спеціальний (короткий) термін служби чиновника в Італії, щоб зменшити корупцію.
Загалом, начальники в цій системі призначаються і годуються центральною (зовнішньою) владою. У цьому випадку завдання звичайних людей — захистити себе та свій спосіб життя від виконання чиновником своїх обов’язків. Це завдання вирішується систематичним підкупом начальників представниками громадянського суспільства, які, переслідуючи особисті інтереси, тим не менш, значною мірою паралізують чужду їм активність держави.
Зверніть увагу, що в обох випадках йдеться про захист звичаєвого права, яким люди користуються у своєму житті. Просто в першому випадку діяльність чиновника перебуває в рамках цього права, він ним, так би мовити, породжується і захищає його, а в другому — люди намагаються захистити це право від замахів з боку.
Що з нею робити
Думаю, не потрібно говорити, що в Україні останні кілька сотень років існувала друга модель. Не потрібно також пояснювати, що отримання незалежності нічого не змінило в цій моделі і навіть, очевидно, погіршило її. Від того, що колишні імперські чиновники стали ніби «своїми», нічого не змінилося. Після розпаду СРСР українці швидко відтворили імперію (без Москви) і тепер перебувають у режимі самоокупації. У нас так і не з’явилося того головного, що по-справжньому змінює ставлення людей до влади — практики самоврядування. Самоврядування відрізняється від його імітацій, насамперед, тим, що реалізується безпосередньо за гроші тих, хто його складає. Такої практики в Україні не було і немає, і тому працює стара імперська модель агресії держави щодо суспільства та захисту суспільства від держави через корупцію.
Усі антикорупційні ідеї, які ми намагаємося бездумно запозичувати, народжені людьми, що живуть в рамках іншої — «горизонтальної» — моделі. І це не дивно, адже корупція ж для цієї моделі становить безпосередню загрозу живій тканині суспільства та тому звичаєвому праву, яке воно використовує. Однак, як бачимо, ці ідеї малопридатні для нашої ситуації.
Звісно, теоретично можна «побудувати» чиновників — скоротити їхню кількість, оптимізувати їхню роботу, приблизно карати, платити високі зарплати, завести електронний уряд в інтернеті, однак нічого не зміниться, доки сама діяльність чиновника є руйнівною за своєю суттю, незалежно від того, вкрав він при цьому чи ні. Поки це не зміниться, корупція породжуватиметься «знизу» природним чином — як реакція захисту суспільства від агресії держави.
Тому, якщо говорити про боротьбу з корупцією всерйоз, то вона має вестися за двома напрямками. Перший — «зверху» — це скорочення держави, причому не чисельне, а функціональне. Другий — «знизу» — це розвиток практики самоврядування за гроші тих, хто самоврядується. Як бачимо, самі ці завдання далеко виходять за рамки «боротьби з корупцією». Корупція в даному випадку є побічною проблемою, що вирішується в ході реалізації такої політики.