Уявіть собі, що ви живете там, де вдосталь людоїдів. Певний час усе було тихо-мирно: людоїди якось обходилися своїми силами, практикуючи свою самобутню культуру споживання одне одного. І раптом одного разу вони вирішили, що ви теж цілком згодитеся їм у їжу. Будучи демократичними людьми, вони постановили зробити все чесно — і провели серед вас референдум із приводу того, чи мають вони право відловлювати вас і їсти. На референдумі 50% мешканців і приєднаний до них один голос проголосували за те, що так, мають. Чи чинитимете ви опір, коли вас поведуть на забій? Теоретично чинити опір ви не повинні — адже рішення референдуму легітимне й законне. Але, щось мені підказує, що чинитимете.
Як же бути із законністю? Адже нам кажуть: якщо процедуру дотримано й усе зроблено як треба — рішення обов’язкові. А обов’язкові вони тому, що орган, який їх ухвалює, обраний нами й представляє наші інтереси.
Розібратися в цьому питанні нам допоможе Альберт Дайсі, автор класичної праці «Основи державного права Англії». У ній він, зокрема, розмірковує про речі набагато більш грунтовні й постійні, ніж якісь там минущі референдуми, — наприклад, про парламент. Нам із вами там розповідають, що депутати, котрі якраз і займаються ухваленням рішень за певною процедурою (наприклад, ті самі 50% + 1 голос), є нашими представниками й діють від нашого імені, за нашим дорученням, роблячи те, що їм «наказали» виборці. Так от, провідний фахівець із конституційного права батьківщини демократії зовсім не згоден. «Та я вас благаю, — ніби говорить нам Дайсі, — які ще представники? Які виборці? Звідки ви це все берете?» Англійському парламенту (до якого англійське право включає обидві палати й короля) належить повний, абсолютний, ніким необмежений суверенітет — він може ухвалити будь-який закон, юридично його ніщо не обмежує, каже професор. Далі Дайсі розглядає кілька прикладів, зокрема «семирічний акт», яким парламент легко й просто подовжив свої повноваження з трьох років до семи, і пояснює, що юридично парламент мав на це повне право.
Інша річ, продовжує Дайсі, що будь-яка влада спирається на згоду підданих і існує лише через те, що вони згодні. Тобто юридично вона може все, але практично не буде робити багатьох речей — інакше втратить опору. «Турецький султан не стане скасовувати магометанство», — укладає Дайсі; ну, а англійський парламент не буде робити речей, у яких очікується опір народу.
З цього можна зробити висновок: насправді деспотична влада турецького султана й ліберальна влада англійського парламенту відрізняються одне від одного ступенем згоди підданих, а не існуванням якихось «демократичних процедур». І цей тезис правильний для всіх інших режимів, незалежно від того, визнається в них формально парламентський суверенітет чи ні. Скрізь «влада» в її сукупності законодавчої, виконавчої та судової гілок володіє суверенітетом, що на практиці обмежений лише згодою керованих.
Чим же тоді є «демократичні процедури»? Вони лише інструмент влади для пошуку згоди підданих — у тих випадках, коли піддані достатньо незалежні й «просунуті», і в розмові з ними звичайною палицею вже не обійтися. Тобто це не більше, ніж спосіб переконати нас, що після «50% + 1 голос» примус стає законним і неминучим — і тим самим отримати згоду керованих.
У моєму прикладі з людоїдами «влада» спеціально винесена за дужки, тому що без неї стає зрозумілою безглуздість думки, ніби процедура надає рішенню законності: цілком очевидно, що здорова людина чинитиме опір тому, хто спробує її з’їсти, і практичне значення рішень такого референдуму прямує до нуля. Але якщо десь поблизу — в «вашій» країні чи на її кордонах — є «влада», здатна до примусу, — усе стає на свої місця. Опір «законному» рішенню референдуму, проведеного з повним дотриманням процедури, буде придушено, і вас будуть їсти. У цьому сенсі «законні» референдуми анітрохи не кращі за «незаконні». Усі вони мають сенс як частина гри з примусом, і якщо — як у випадку сучасної України — примус уже готовий і лише чекає сигналу, то для організації «референдуму» згодиться будь-який кримський або донецький фрік.
Грубо кажучи, уся законність зводиться до того, «прокатить» рішення в широкої публіки чи «не прокатить». Процедури грають тут роль шаманських танців і галюциногенних речовин: вони створюють ілюзію для більш просунутої публіки, що це її представники засідають у парламенті й ухвалюють там ті рішення, яких вона від них домагається.
Ну, а як же бути з людоїдами та їхніми референдумами? Є лише один спосіб. Не опинитися під владою людоїдів можна не через оскарження процедури, яка завжди довільна (чому 50%, а не 30 чи 90?), а через невизнання жодного права одних людей силоміць нав’язувати свою волю іншим.