Доки є час поговорити про важливі речі — поговоримо. У цій колонці знову піде мова про право, і зокрема про те, що можна назвати «об’єктивним» законом. Автор часто використовує цей термін, але пояснити його як слід руки поки не доходили — то Путін станеться, то ще якась гидота. Розуміння цих речей, на думку автора, набагато важливіше за розуміння Путіна, бо воно допомагає людям не брати жодного потенційного Путіна в голову, що робить його повністю безсилим.
Отже, чи існує між людьми щось настільки ж невідворотне за своїми наслідками, як закони фізичного світу? Існує. Але із розумінням цього явища пов’язані дві проблеми. Перша — це природа цієї об’єктивності, друга — об’єкт, про який говорить закон.
Спробую пояснити це все. У фізичному світі закономірності здаються нам «даними». Вони, так би мовити, завжди тут були й існують самі по собі. Питання їхнього походження непокоїть рідкісних ненормальних; звичайній людині, щоб взаємодіяти з природою, зовсім не потрібно замислюватися про походження її законів. Достатньо просто знати, як вони проявляються.
Зовсім інша справа, коли йдеться про «закони людські». Людям здається, що це вони придумали всі ті способи, якими взаємодіють між собою. І справді, є ж різні парламенти й уряди (а до них були королі та інші вожді), більшу частину ЗМІ та фейсбуку займають дискусії різного ступеня вченості про те, що нам робити із «законами», що ще потрібно «ухвалити» і як «змінити систему», щоб нарешті настало добре.
Але якщо замислитися, то стає зрозуміло: «закони», як ми звикли їх розуміти (тобто накази начальства), логічно не можуть передувати людському суспільству. Гоббсівська «війна всіх проти всіх» не може змінитися порядком, у якому поважаються права власності. Неможлива ситуація, коли б люди домовилися: «а давайте більше не будемо один одного грабувати і поставимо над собою начальника, який за цим слідкуватиме і наказуватиме, що нам робити» — як би не розумілася сама процедура такого договору, буквально чи метафорично. Бо для того, щоб люди вирішили вчинити так, вони повинні цінувати блага мирного обміну більше за можливості, що надаються грабежем, а це суперечить умовам задачі. Тобто в задачі Гоббса (і сучасних інституціоналістів) іманентно присутнє знання про те, що мирне співробітництво краще (дешевше й вигідніше), ніж грабіж, і тоді незрозуміло, звідки взагалі виникла «війна всіх проти всіх».
Пояснити, звідки взявся і що собою являє об’єктивний закон, можна, якщо відмовитися від позитивізму й подивитися на людське суспільство як на продукт еволюції — культурної. Це означає, що ми розглядаємо не процес видового еволюції людини, а процес утворення, розвитку й відмирання певних практик та ідей, які приносять їхнім носіям важливі для них результати.
Грубо кажучи, вижили й процвітали ті спільноти, які з різних обставин сповідували певні підходи до представників свого виду, причому, слід зауважити, не усвідомлюючи наслідків цих підходів, не «винаходячи» їх свідомо з певною метою. Серед безлічі табу траплялися й такі речі (скажімо, інтеграція чужинців замість їхнього знищення), що дозволили цим людям не лише вижити, але й розселитися та поширити свої уявлення на інші, менш вдалі групи.
Нині ми можемо сказати, що напрямок, у якому рухається ця еволюція, загалом можна описати як відбір таких практик, що дозволяють мирно взаємодіяти для спільної користі все більшій кількості незнайомих між собою людей. Адже людина вже дуже й дуже давно не здатна прожити без суспільства; взаємодія з іншими людьми є способом не лише процвітання, а й виживання. Ви не зможете зробити самостійно навіть звичайний олівець — тисячі незнайомих між собою людей у всьому світі мусять попрацювати, щоб ви могли малювати свої дурні картинки на папері; самостійно ж ви зможете хіба що палицю для ковзання в піску.
Фундаментальною для самої можливості взаємодії проблемою є непередбачуваність майбутнього і, передусім, поведінки інших людей. Щонайменше, діяльність займає час, а що більше часу — тим вона (для вас) цінніша. Регулярна й цілеспрямована діяльність можлива лише тоді, коли ви впевнені, що справи підуть певним чином, тобто коли майбутня поведінка інших людей достатньо передбачувана. Можна сказати, що людина «жить у майбутнє» і навіть живе ним, чим, власне, й відрізняється від тварин. Доки ми живі, у нас є плани, і саме ці плани складають наше життя.
Таким чином, можна спробувати сформулювати об’єктивний закон, що «керує» процесом культурної еволюції: «виживають і поширюються ті практики, що зменшують невизначеність майбутнього». І перший очевидний наслідок із цього закону — заборона агресії, яка є головною причиною невизначеності майбутнього в групі людей.
Тепер повернімося до питання про природу об’єктивності соціальних законів. Ми можемо сказати, що робить їх такими культурна еволюція. Цей процес так само не контролюється нами, як і закономірності навколишнього фізичного світу, хоча, звичайно, саме ми є і учасниками цього процесу, і його причиною.
І кілька слів щодо нашого другого питання — про те, що є об’єктом цього закону і на кого або що поширюються його наслідки. Критики об’єктивності зазвичай говорять приблизно так: «Ось якийсь суб’єкт взявся за оголені дроти і повною мірою пізнав силу електрики. Інший, ступивши з даху дев’ятиповерхівки, так і не зміг переконливо протистояти закону тяжіння. А от третій убив і пограбував, і з ним нічого не сталося — він став багатшим, жив довго й щасливо і помер в один день. Яка ж тут об’єктивність?»
Справа в тому, що закон, про який ми говоримо, а точніше — наслідок із нього, відомий нам як «не вбивай і не кради» (тобто не ініціюй агресію), «діє» не безпосередньо на індивіда, а на соціум, тобто на способи взаємодії між багатьма людьми. Вбивство й грабіж збільшують непередбачуваність майбутнього, а отже, вносять хаос у самоорганізовані порядки суспільства. Саме вони руйнуються, співробітництво ускладнюється або стає зовсім неможливим, суспільство бідніє і навіть може повністю розпастися й зникнути. Все це, звичайно, не лише відбивається на людях, що складають це суспільство, але й реалізується через їхню поведінку. Чим агресивніше оточення, тим простішими й короткостроковішими стають плани людей, тим легше вони самі приєднуються до агресії, розкручуючи маховик, який, зрештою, знищує суспільство.
Прикладів тому безліч; принаймні, ви не знайдете суспільства, що процвітає, буяючи агресією. XX століття було багате на такі експерименти — СРСР, Китай та інші комуністичні країни, у яких державна агресія була джерелом постійного хаосу, пережили репресії, голод і злидні, втратили величезну кількість людей і деградували морально та етично.
І сталося це цілком закономірно; вплив закону відбувається без вашої участі та без вашого відома, так само як і закони фізики.