Спробую в цій колонці в двох словах показати, у чому полягає проблема «федералізації» сьогодні і чи може бути від її вирішення якась довгострокова користь.
Для початку — два зауваження. По-перше. На мою думку, в конфлікті з Росією діють не дві, а три сторони. Перші дві — це держави «Росія» та «Україна», тобто Путін і велика група українських чиновників, а третя — українське суспільство, яке виступило проти «своєї» держави на Майдані та прогнало починаючого диктатора Януковича. У цих сторін у конфлікті різні інтереси, і ми поговоримо про те, як вони переломлюються в «федералізмі».
Друге зауваження стосується власне федералізму. Це явище у нас малознане (приблизно так само, як і республіканізм). Зазвичай під «федералізмом» розуміють варіант адміністративно-територіального устрою, за якого «території» нібито мають більше прав, ніж за «звичайного». Цей погляд досить наївний і навіть помилковий, але саме він є домінантним. Разом з таким розумінням живе й процвітає стара пісня про те, що федерації «слабші» за унітарні держави. Усіх, кого це питання цікавить, відсилаю читати Токвіля, а для інших скажу, що «федералізм» і «сила» — поняття з різних систем координат. Звісно, най «сильніші» країни — США у світі та Німеччина в Європі — федерації. Але Британія, коли була царицею морів, федерацією не була. Зате вона була децентралізована настільки, що тогочасні політологи (і, здається, той самий Токвіль) писали про фактичну відсутність адміністрації в Британії. Загалом, зв’язку між «федералізмом» і «силою» не існує, однак кореляція між «процвітаючими», «розвиненими» та «децентралізованими», «малобюрократичними» завжди є. Зрештою, охочі подискутувати про «силу» та «слабкість» можуть поїхати на польові випробування, які прямо зараз проходить бюрократична система, де кожного дворника призначають з Києва.
Тепер про сторони конфлікту. Інтерес Росії — це інтерес Путіна. Що коїться в нього в голові, він сам, мабуть, не розуміє. Тому доводиться керуватися неодноразово офіційно озвученою позицією, яка наполягає на федералізації України. Чому Путін за федералізацію? Ідея проста — федералізація, знову ж таки у розумінні адміністративно-територіального устрою, дозволить, як здається Путіну, остаточно повернути Україну в орбіту РФ. Він грає в геополітику та стратегічні ігри на нашій території. Він переконаний, що з ним бореться Захід, що Захід влаштував і оплатив Майдан, він боїться «НАТО на кордонах з Росією» і так далі. За «федеративного» устрою регіони отримують більше можливостей впливати на внутрішню та зовнішню політику країни. Наприклад, неминуче з’являється верхня палата парламенту, що складається з представників «суб’єктів федерації». Ця верхня палата так само має затверджувати законопроєкти, як і нижня. Таким чином, на думку Путіна, руками східних та південних регіонів, яких більшість, легко вдасться зробити неможливим вступ України до НАТО та ЄС, а потім і мирно приєднати її до якоїсь нової версії СРСР. До того ж федералізм у такому виконанні відкриває двері для фактичного контролю через місцеві «еліти» над східними регіонами. Грубо кажучи, «федералізація» означає, що Путін хоче контролювати зовнішню політику України та східні регіони, не несучи за них відповідальності, залишивши їх «на балансі» України.
«Україна», а точніше, група чиновників, що сьогодні при владі, традиційно виступає проти федералізму. Правда, зовсім з інших причин, ніж ті, якими керується Путін, виступаючи «за». Причини тут не стільки в патологічній любові до централізації та прагненні до реформ, яким нібито сприяє централізм, скільки в любові до монополізму. Кожне повноваження, кожна посада — це привід для зростання своєї влади. Централізація потрібна, щоб дарувати і забирати, страчувати і милувати. Вчитися красти тонко й вишукано, як у Європі, ця публіка не бажає. Тому система «я — начальник, ти — дурень» підходить для грубого і нахабного злодійства як не можна краще. У федералізмі чиновники вбачають загрозу своїй монополії — загрозу того, що доведеться ділитися владою та можливостями, які з неї випливають.
Ну, а що третя сторона? Зрозуміло, що «суспільство» — це не суб’єкт. У даному випадку я намагаюся говорити про думку тих, хто підтримував Майдан. Думаю, що спільним інтересом усіх цих людей, розмірковуючи в рамках нашої теми, є відсутність Путіна на посаді їхнього начальника. Значна частина цих людей, гадаю, погодиться з тим, що для цього непогано було б вирішити питання зі сходом України, який потребує федералізації. При цьому зрозуміло, що федералізація у виконанні Путіна та варіації на тему «децентралізації» і «реформи самоврядування» у виконанні наших бюрократів призведуть, у підсумку, лише до загострення проблеми. Здається мені, що від «нашої» сторони має надійти власна пропозиція, оскільки послаблення чиновницької монополії вигідне всім, крім чиновників, незалежно від регіону.
Варіантів таких пропозицій може бути багато. Власне, мета цієї колонки — вказати на одну обов’язкову умову, яка має міститися в такій пропозиції, — умову, без якої зміни підуть не на шкоду, а на користь чиновникам. Сформулювати її можна просто: «всі повноваження — за свої гроші». Це означає повну самостійність «місцевих» бюджетів, що б не розумілося під словом «місцевий». І чиновники в Києві, і «місцеві еліти» в нинішньому їхньому вигляді зацікавлені в тому, щоб бюджети перетікали один в одного, причому в обох напрямках — з регіону в центр і з центру в регіони. На цьому вони будують свої кар’єри та скромні заощадження. Саме цей благословенний грошовий потік дозволяє їм щось «вимагати від Києва», а київським чиновникам, у свою чергу, вказувати місцевим, як їм жити. Реальна децентралізація, яке б ім’я вона не носила, має бути заснована на принципі «повноваження за свої гроші» — все інше, в кращому випадку, імітація.