Янукович підписав закон, що вводить заборону на рекламу тютюнових виробів. Тепер Україна остаточно увійшла до сім’ї цивілізованих народів, які, як відомо, відрізняються насамперед тим, що забороняють собі розпивати алкогольні напої, курити в публічних місцях і навіть забороняють собі дивитися на рекламу цього безчинства.
Нижче я хочу коротко описати, з чим, на мою думку, ми маємо справу, коли стикаємося з такими явищами, як заборона куріння, і що ці явища ілюструють. Відразу скажу, що я вже дуже давно не курю, не виношу сигаретного диму, намагаюся уникати місць, де багато курять. Курці в моєму будинку курять у парадному, дружина веде з ними партизанську війну. Загалом, все як у всіх. Ну, а тепер до справи.
Перше. Ілюстрація того, що свобода втрачається поступово
Заборона куріння запроваджувалася не один день. Я зіткнувся з нею ще на самому початку 90-х, коли вперше потрапив за кордон. Тоді я ще курив. Пам’ятаю, як після восьмигодинного перельоту в салоні, де курити не можна, маявся в пошуках попільнички в надрах аеропорту JFK. Пам’ятаю курінні кімнати в американських університетах, які спеціально були зроблені так, що нагадували скоріше кімнати тортур. У нас нічого такого ще не було, ніхто й не чув. Тобто заборона куріння настала не зненацька і не відразу. Це була довга кампанія, яка почалася задовго до 90-х. Відповідно, через якийсь час шкода від куріння почала сприйматися як очевидна річ, а його заборона — як благородна справа. Практика такої заборони ширилася все ширше й ширше, поки не почала сприйматися як норма «пристойних домів». Тепер і Україна приєдналася до «пристойних домів».
Друге. Як працює машина
Ця історія добре показує, як насправді працює бюрократична машина. Система завжди підтримуватиме будь-які ініціативи, спрямовані на контроль та обмеження. Страшне слово «система» означає просто, що цілком конкретний чиновник Іван Іванович побачить інтерес в ініціативі. І інтерес цей полягає насамперед у наявності фронту робіт. Бюрократія працює за тими самими законами ринку. Фронт робіт — це така підприємницька можливість. Навіть якщо в першого Івана Івановича нічого не вийде, його досвід збережеться, і коли-небудь якийсь інший Іван Іванович знайде спосіб освоїти якийсь бюджетик на такій корисній ініціативі. Ось у цьому й полягає система, тобто регулярна, стійка залежність між елементами. Пошук фронту робіт бюрократа рівнозначний пошуку прибутку звичайного підприємця. Різниця лише в тому, що підприємець ризикує своїми, а бюрократ — нашими грошима.
Важко повірити, що ще в 30-ті роки минулого століття цигарки рекламували як ліки і їх виписували лікарі. Однак шкода, яку об’єктивно завдає організму куріння, стала гарним фронтом робіт для бюрократа. Люди, які вірять, що «світом править капітал», мають бути розчаровані. Насправді світом править тупа бюрократична машина. «Всемогутні» тютюнові компанії програли бюрократу. І все з тієї самої причини — ресурси бюрократа, на відміну від тютюнової компанії, безкінечні. І час його теж безкінечний.
Третє. Хто програє від заборон
Зверніть увагу, що в таких країнах, як наша, усяка гидота адаптується насамперед. Це не дарма. Хто служив в армії, знає армійську приказку, яка в м’якій формі звучить як «прискіпатися можна й до стовпа». Однак, так би мовити, в чистому полі прискіпатися до стовпа неможливо. Прискіпатися до стовпа можна лише в тому разі, якщо існують різні ідіотські правила. Ернандо де Сото у своїй книжці «Інший шлях» серед іншого описує безкінечну боротьбу вуличних торговців із державою. Перуанська держава (як і наша, та й будь-яка інша) вкрай не любить вуличних торговців і завжди їх забороняє. Однак вони, звісно, продовжують існувати. У Перу справа дійшла до «компромісного» закону, у якому було багато слушних пунктів, але був і пункт, що зобов’язує торговця носити фартух. Далі розповідати?
Загалом, заборона куріння — це просто додаткова можливість контролю держави над людьми. Це додаткова опція в міліцейському протоколі, інструкціях санепідемстанції тощо.
Четверте. Хто виграє
Зрозуміло, що наші люди легко ставляться до чужої і своєї свободи, головне, щоб був порядок. Однак чи настає «порядок» у цьому конкретному випадку? Звичайні аргументи «за» заборону виглядають так: «Куріть собі на здоров’я вдома, але тут же діти!» (літні люди, вагітні жінки, депутати). Тобто проблема, власне, виникає виключно при тісному контакті курця і некурця. Як вирішується ця проблема, коли немає заборони на куріння? Варіант а) — ввічливою проханням не курити; б) переміщенням в інше місце, подалі від курця; в) бійкою. Як вона вирішується, коли заборона існує? Та все так само. У вас немає з собою кишенькового міліціонера, і ніколи не буде. Конфліктну ситуацію вам усе одно доведеться розрулювати самому, і якщо справа дійде до бійки, то той факт, що «закон на вашому боці», нічого не міняє, і особливо нічого не міняє тоді, коли приїде міліція. Заборона не дає жодних переваг тим, хто не любить сигаретний дим (нагадаю, що я теж належу до числа цих людей). Єдиний, хто отримує переваги, — це різного роду начальники.
П’яте. Ще одна цеглина в стіну
Думаю, що багато українців так радісно підтримують усякого роду заборони тому, що вони зберігають і навіть покращують їхню картину світу. У цій картині є хороші «ми» і погані «вони». З «ними» «інакше не можна», їм потрібно забороняти і вказувати. Те, що вказівки й заборони нічого не міняють, — теж добре, і навіть дуже добре, бо допомагає знайти винного. Винувата «злочинна влада», яка не може забезпечити виконання законів. Все. Усім комфортно і зручно, всі в домівці, ми білочки, а ви — незрозуміло хто.
Шосте. Хто кому належить
Загалом кажучи, усі проблеми такого роду вирішуються лише визнанням права власності. У такій ситуації не може бути всякого різного «громадського». Якщо говорити, скажімо, про випадок куріння в закладах типу барів і кафе, то суспільство, в якому визнається право власності, вирішує її автоматично. Адже і куріння, і його заборона є конкурентною перевагою. Якщо я у своєму барі розраховую на байкерів, у мене буде курний заклад, і мамашам із дітьми там нічого буде робити і нема на що скаржитися — вони знали, куди йшли. Аналогічно, якщо я роблю кафе сімейного типу, то байкери зі своїм пивом і сигаретами летітимуть далі, ніж бачать. Можна спробувати щастя в обох «аудиторіях», і в цьому разі, зауважте, мені як господареві закладу справді доведеться піклуватися про якісну витяжку. І це без жодних законів, міліції та санепідемстанції. У нашому ж випадку навіть цілком очевидна приватна власність (кафе) оголошується державою «громадським місцем», і держава, а не господар, встановлює правила поведінки в ньому. Це робить проблему нерозв’язною принципово.
Сьоме. Що далі?
Бюрократія ніколи не вгамується. Думаю, що наступним у списку буде цукор. Адже всі знають, яку величезну шкоду він завдає організму. Серйозні люди в ООН уже не перший рік б’ються над цією проблемою. Громадськість поступово усвідомлює її справжні страхітливі масштаби і піднімає свій голос на боротьбу проти всемогутніх цукрових корпорацій. Не сумніваюся, що британські вчені ось-ось доведуть, що шкідливо не лише поїдання цукру, а й спостереження за тим, хто його поїдає. Думаю, це справа найближчого майбутнього. Ось ви смієтеся, а пригадайте моє слово: через десять років на митницях відбиратимуть усе солодке, а студенти Києво-Могилянської академії при вигляді шоколадки будуть пирхати і пояснюватимуть, що в цивілізованому світі цукор давно заборонений, це тільки ми тут, дикуни, але що візьмеш із Януковича або хто там у вас буде…