Ідея замінити державу системою добровільно фінансованих проектів народилася десь у 2004-му і була висловлена в загиблій нині замітці на сайті Володимира Панкеєва. Звичайно, ідеї носяться в повітрі, і автор зовсім не здивувався, коли з’явився Kickstarter та його подальші аналоги. Правда, там усе не так, як я це собі уявляю, але в цілому ці системи добре ілюструють ідею «з миру по нитці — голому сорочка». Сьогодні я думаю, що «демократія 2.0» могла б бути системою самоврядування спільнот та прийняття ними правил для свого функціонування і фінансування. І назва мені теж не дуже подобається.
Скажіть, от особисто ви замовляли дорожній збір? Його збільшення? Зменшення? Або, скажімо, замовляли ви комісію з моралі та товариша Костіцького? Ні? І суддю Зварича не замовляли? Теж ні? То чому ви за це платите?
Це не «пропагандистський трюк» і не «перекручування», це найзвичайнісіньке запитання, що називається, по суті. Ще літ десять тому його не можна було поставити в такій прямій формі, точніше, поставивши його, можна було сказати, що він трохи применшує, хоча й має рацію по суті. Тепер же часи змінилися і запитання, без будь-яких перебільшень, можна ставити саме в такій формі. Чому?
Нижче я спробую пояснити, чому це так. Для цього мені знадобиться кілька текстів. Власне, «в розібраному вигляді» все це бовтається, нікому не потрібне, в інтернеті, вперше я публікував ідеї, якими маю намір поділитися, роки три-чотири тому. Тоді вони не були сприйняті, але, слава Богу, прийшов криза, яка багатьом добре прочистила мізки. Тепер, можливо, мені вдасться знайти порозуміння і прихильників у тій справі, яку я хочу запропонувати вам.
Методологія. Переймати досвід чи лікувати спільні хвороби?
Сьогодні загальноприйнятою є точка зору, згідно з якою нам просто потрібно «перейняти досвід» розвинених країн. Цю методологію, незважаючи на її очевидну нереалізовність, підтримують як «офіційні особи», так і всі доброхоті з, умовно кажучи, «демократичного табору». Вона сприймається як належне і навіть не обговорюється. А даремно.
Адже йдеться про впровадження конкретних інститутів у тих формах, у яких вони вже існують сьогодні на Заході. Ці інститути в кожній країні влаштовані, м’яко кажучи, по-різному, існують у своєму унікальному середовищі, і їхнє тупе копіювання, як правило, ні до чого не призводить.
Правильне запитання звучить так: як виділяти те, що дійсно необхідно й універсально? Відповідь може полягати в зміні методу аналізу — дуже важко однозначно виділити «добре», зате легко і просто помітити «погане». Тому я пропоную просто подивитися на справу інакше — з’ясувати, що поганого в західних демократіях, принаймні в загальних рисах, а потім приступати до «конструювання» майбутньої української реальності.
Відразу скажу, що всі країни й народи, безумовно, унікальні. Однак у людей є багато спільного, і цього спільного набагато більше, ніж різного. Така природа людини. Безумовно, українці мають ого-го які національні особливості і менталітет у них будь здоров який. Ще гірше те, що я абсолютно впевнений у тому, що саме цей менталітет і лежить в основі відповіді на запитання «чому в нас нічого не виходить». Однак так само я впевнений і в тому, що досі ніхто й не шукав того спільного й універсального, що українець із радістю прийняв би як своє.
Погане номер один. Спільний котел
Отже, перейдемо до пошуку того «поганого», що заважає жити і нам, і нашим західним учителям. Погане номер один можна назвати принципом спільного котла. Власне, це погане стосується всіх типів держав, незалежно від того, який «лад» у них існує. Принцип полягає в тому, що держава збирає з підданих податки, які потім зливаються в спільний котел і звідти перерозподіляються. Держави відрізняються одна від одної лише ступенем ефективності цього процесу. Однак держава будь-якого типу страждає від таких недоліків:
Витрати принципу оподаткування. Податки, як такі, чинять серйозний вплив на економіку та довіру громадян до держави.
Витрати на визначення цілей перерозподілу коштів, зібраних у бюджет. У будь-якому випадку, цілі, на які перерозподіляються суспільні кошти, визначають люди, спеціально уповноважені для цього. Звичайно, існує великий ризик помилок, впливу некомпетентності тощо.
Способи реалізації суспільних програм, пріоритети тощо теж установлюються де-факто спеціальними людьми. Існують величезні витрати самих бюрократичних процедур.
Будь-яка держава вільна змінювати правила гри. Ступінь волюнтаризму залежить від режиму. При диктатурі вона максимальна, у демократії, обмеженій правом, — мінімальна.
Політична відповідальність досить умовно пов’язана з ефективністю діяльності. При диктатурі відповідальність взагалі практично дорівнює нулю, при демократії існують очевидні недоліки.
Узагальнюючи ці проблеми, можна сказати, що сучасній державі необхідно зібрати в нас гроші, донести, не розхлюпавши, їх до «спільного котла», правильно їх поділити, а потім правильно вкласти, при цьому в жодній політичній системі, найчастіше за все, незрозуміло, хто за що й чому в цьому процесі відповідає.
Зауважимо, що зараз ми ведемо мову про деяку ідеальну державу, у переліку, розташованому вище, відсутня корупція. Як бачимо, навіть ця ідеальна держава практично неефективна. Що вже говорити про українську державу, в якій корупція є законним і часто єдиним способом чогось досягти, і яка, окрім корупції, займається відвертими розбоєм і грабунком своїх громадян.
Погане два. Контроль
Це «погане» стосується вже лише демократії.
Періодичність контролю. Як відбувається процес контролю в найкращому випадку? Люди голосують на виборах за політиків, які протягом строку своїх повноважень визначають характер витрат коштів, зібраних у бюджет. На цей строк громадяни майже втрачають можливість контролювати їхні дії (різновидом такого контролю є місцеві та інші вибори, які відбуваються в період між національними виборами). Контроль відбувається вже після того, як діяльність політиків закінчилася — на наступних виборах. Звичайно, на Заході існує і преса, і організації «третього сектору», які стежать за урядом, але ніщо не може завадити урядові не виконувати обіцянок, і головне — робити те, що він взагалі не обіцяв. Тобто система досить недосконала. Але що змушує її працювати в тих випадках, коли вона спрацьовує? Що змушує західних політиків іти у відставку в разі скандалу? Що змушує партії враховувати помилки в разі поразки? Традиції. І система в цілому, яка, знову ж таки, немислима без традицій і власної історії.
В Україні момент періодичності контролю особливо очевидний. Зауважте, як наші політики люблять продовжувати собі повноваження (задля стабільності, звичайно ж) і проводити вибори до всіх органів влади в один день (задля економії, звісно ж). Так само вони люблять розмивати відповідальність за владу шляхом маніпуляцій із Конституцією (є більшість чи немає більшості) і виборчим законодавством (що таке «блок Черновецького»?).
Компетентність виборця. Звичайно, західний вибоць набагато компетентніший за нашого. Автор цих рядків знає це з власного досвіду. Однак проблема компетентності все одно є спільною. Проблема компетентності виникає тому, що держави привласнили собі найширший обсяг повноважень і відповідної йому діяльності. Жодна людина не в змозі розібратися в усьому цьому цілком.
На Заході проблема вирішується за рахунок громадянського суспільства. Вибори інтересується не лише «загальними» позиціями претендентів на владу, як-от податки, а й деталями, близькими його серцю. Для цього в нього завжди під рукою є організації громадянського суспільства, які стежать за відповідними проблемами й здатні надати інформацію.
Утім, знову ж таки, завжди простіше не розбиратися в чомусь, а просто голосувати за звичний бренд. Так чинить більшість. Ті виборці на Заході, які хочуть бути компетентними, просто мають для цього більше можливостей.
У разі України таких можливостей майже немає. Усім відома якість програм наших партій і той факт, що «їх ніхто не читає». Та й то — який сенс їх читати, якщо їх ніхто й не збирається виконувати? «Третій сектор» слабкий і часто політично заангажований.
Концентрація на «актуальному». Некомпетентність виборця і сама механіка виборів більшістю призводять до того, що в полі зору виборця залишається кілька «гарячих» проблем, обговоренню яких зазвичай і присвячується виборча кампанія. «Гарячість» і «актуальність» цих проблем часто буває сумнівною і спричиненою випадковими збігами обставин.
Україна показує, як політики можуть створювати удавану актуальність і танцювати навколо неї танці з бубном, розраховуючи на вічний і плідний виборчий процес. Практично всі наші «актуальні питання» у вигляді ЄС, НАТО, «історичного минулого» тощо й таке інше не мають жодного значення (принаймні тому, що про ЄС і НАТО ніхто нічого не знає, але всі гаряче сперечаються, та й приймати нас туди ніхто не збирається) для теперішнього. Крім того, Україна просто переповнена борцями за світле минуле, готовими займатися цією боротьбою безкінечно.
Зауважте ще ось що. Насправді, як показує досвід, відсотків 90 шкоди, яку завдає держава, генерується в сферах повсякденної і далекої від «актуальної політики» діяльності. Ось ви там на форумах з приводу газу й труб змагаєтеся, а якби була можливість підрахувати, то, упевнений вас, виявилося б, що якась із вигляду непоказна патентна справа або, скажімо, ліцензування, або якась інша дрібничка завдає країні збитків, що твій Газпром. І нікому до цієї справи немає діла й ніколи не буде.
Отже, попередні підсумки. Усім зрозуміло, що перелік питань, якими відає держава, займе не одну сотню сторінок, і щоб розібратися в усьому цьому, знадобиться кілька років. У результаті вибори, актуальність яких завжди переважає бажання розібратися в суті справи, перетворюються на купівлю кота в мішку. Держава між виборами займається чим захоче, а на виборах уся її задача зводиться до танців з бубном перед виборцями та обіцянкам роздати побільше благ. Популізм з’являється з цілком об’єктивних причин: по-перше, вибоць сам прекрасно усвідомлює свою некомпетентність і тому реагує лише на популізм, по-друге, партії-претенденти на владу теж рідко розуміють, як і що працює в державній машині, і головне — навіщо воно там працює. Як у такій ситуації пояснити на виборах виборцеві, чим «ми» кращі, ніж «вони»? Тільки розмахуючи купюрами перед його носом і розповідаючи страшні історії на «актуальні» теми. Популізм — це системна властивість такої моделі. Із поправкою на тупість і лінощі виборця та жадібність еліти ми отримаємо Україну. Із поправкою на традиції та позасистемний контроль — Захід.
Тепер увага! Ми бачимо, що західний «кіт у мішку», якого там регулярно купують на виборах, відрізняється від українського кота лише умовами, в яких його купують і продають. Важливо ось що: ці умови — традиції, громадянський досвід, громадянське суспільство, незалежну пресу тощо — не можна «ввести». Вибори ввести можна. Традиції — не можна.
Погане три. Більшість. Формування
Як відомо, сучасна демократія передбачає принцип «одна людина — один голос». Цей принцип цілком логічний і природний у разі, коли виборці рівні. Власне, ідея виборів спочатку передбачає рівність виборців. Майже завжди, в тих випадках, коли люди застосовують вибори, ви зіткнетеся з тим, що вони обирають серед рівних. Рівність установлюється за тим критерієм, який є головним для функцій, для виконання яких проводяться вибори.
Для виборів політичних органів із такими критеріями, звичайно ж, виникають проблеми. Однак не будемо забувати, що демократія, як набір інститутів і процедур, сформувалася й окріпла в умовах виборчого права, яке ми зараз назвали б «обмеженим». Ці обмеження (цензи) якраз і були спрямовані на те, щоб створювати рівність між виборцями.
Скасування всіх цензів (крім вікового, хоча, слідуючи логіці прихильників нерівності виборців, його теж варто було б скасувати) призвело фактично до нерівності учасників виборів. Тепер ми бачимо дивну ситуацію, коли гопник із Борщагівки та професор мають однакове право голосу.
Тепер держава, як ніколи раніше, здатна маніпулювати волею виборців. Більше того, тепер вона сама вирощує собі виборця, роздаючи подачки й роблячи ці подачки частиною регулярної державної політики.
Тому політики в усіх країнах дедалі більше чинять не так, як треба, а так, як вимагають «розклади» найближчих виборів. У тих, хто хоче й може чинити «як треба», залишається дедалі менше шансів отримати для цього владу.
Погане чотири. Більшість
Ця проблема дуже добре відома і, в принципі, для того, про що я говоритиму в подальших текстах, було б цілком достатньо, щоб існувала лише одна ця проблема.
Суть її полягає в прийнятті рішень більшістю. Це означає принаймні три речі. По-перше, такі рішення легко можуть утиснути неорганізовану меншість. По-друге, організована меншість, навпаки, може легко маніпулювати більшістю, для якого проблеми цієї меншості не є критичними, тобто до яких йому немає великого діла. Це явище дуже добре демонструють США зі своєю політкоректністю, яка означає, що активні меншини мають прав більше, ніж усі інші.
По-третє, більшість завжди менш компетентна і не схильна до змін. У змінах завжди зацікавлена меншість. Ця обставина не так критична для країн, де на політичному ринку перерозподіляється незначна частина національного багатства. Інакше кажучи, де політичні рішення «вгорі» не сильно впливають на повсякденне життя, а основне політичне життя протікає на рівні місцевої комуни. Для України, в якій на політичному ринку перерозподіляється чи не весь національний продукт, така ситуація катастрофічна. Правда, і для Заходу, де держава навчилася вирощувати собі виборця, ця ситуація стає дедалі актуальнішою. Західні держави зростають нестримними темпами. Я вже якось наводив слова Мілтона Фрідмана, який стверджував, що за час його життя обсяг благ, перерозподілених на політичному ринку, зріс учетверо. І це в США, а не в якійсь там Франції.
Отже, загальні висновки:
Сучасна держава функціонує за принципом «спільного котла». Це означає, що держава має можливість провадити ту діяльність, на яку її взагалі ніхто не уповноважував, оскільки вона фінансується після того, як у «спільний котел» надійшли кошти.
Сфери діяльності та способи діяльності визначаються самою державою.
Реальний вплив на життя в країні чинять не виборні політики, а численні державні агенти (міністерства тощо), які діють на власний розсуд.
Вибори не дозволяють ефективно контролювати діяльність держави.
Усього цього можна уникнути, якщо трохи поміркувати.