Думаю, багато хто знає, що те, що ми називаємо наукою, породжене християнською церквою. Дивлячись на нинішнє протиставлення «науки й релігії», важко в це повірити, але це так. Монастирі були своєрідними науковими центрами, а більшість учених щиро вважала, що займається відкриттям Божих задумів. Відразу хочу сказати, що я тут не переслідую апологетичних цілей щодо церкви, тим більше, що це знову стало немодним. У даному випадку мова про речі, які більші за будь-яку церкву й релігію, а саме — про світогляд, і я хочу звернути увагу на факт, про який давно говорять вчені: явище «науки» виникло в християнських країнах.
Ми з вами, незалежно від нашої релігійності, є носіями певного світогляду, що сягає корінням у християнство. Суть його в існуванні непорушних законів природи, які людина поступово відкриває, але не в змозі скасувати чи змінити. Вона може лише використовувати їх на своє благо. Це саме християнське уявлення — Бог створив світ і відійшов, пробурмотівши «ніби непогано вийшло…» Надалі світ існує за законами, що іманентно йому притаманні. Старозавітний Бог, наприклад, незважаючи на те, що відомий своєю підвищеною активністю, діє в межах власних законів — влаштовує потопи чи перетворює на соляні стовпи. «Чудо» тому й чуда, що може бути ідентифіковане як варіація загальноприйнятої практики чи звичних явищ. Зазвичай люди не перетворюються на соляні стовпи, але ось, скажімо, вода «перетворюється» на лід — сама ідея зміни агрегатних станів відома, і «чудо» відбувається в рамках цієї ідеї. Ну, а потоп — це просто дуже велика повінь. Новозавітний же Бог взагалі не з’являється на сцені, надавши її смертним.
Уявлення про «закон, що відкривається людьми», здається нам очевидним лише тому, що ми не знайомі з іншими — язичницькими. Це неважко зрозуміти, принаймні на прикладі широко відомої грецької міфології. Тут діють боги, напівбоги, німфи, дріади та інші сутності. Усі вони володіють власною волею й діють у власних інтересах; смертні можуть використовувати ці інтереси, вступати з богами в угоди тощо. Весь хід речей — це лише продукт взаємодії волей. Язичницький світ — це світ абсолютного волюнтаризму. Тому в язичництві немає поняття чуда. Його немає, тому що немає й закону.
До речі, грецька демократія, що вирішувала голосуванням величезну кількість питань, — типова реалізація саме язичницьких уявлень про світ. Закони грецьких полісів — це накази, які можуть бути скасовані іншими наказами.
Власне, все це до того, що ми з вами знову повернулися в язичницький світ. Просвітництво відсунуло Бога, але залишило християнську космогонію, замінивши закони, створені Богом, на «закони природи». Фізика замість Бога як першопричини підставила Великий Вибух. Але природознавці безсилі змінити закони — якими б вони не називалися — і чесно це визнають. Загалом, для природничих наук змінилася лише зовнішня атрибутика. А от для «неприродничих» усе обернулося як не можна гірше. Причин тут безліч — від очевидної методологічної проблеми «хто тут суб’єкт, а хто об’єкт», до банального використання цих наук у політичних інтересах. Якщо в XIX столітті економісти ще вважали, що досліджують «Божий задум», то сьогодні ніхто з них такого не скаже. Більш того, коли в природничих науках мовиться про «недосяжність істини», мовиться лише про наближення до мети, що може бути нескінченним і в ході якого старі уявлення можуть повністю спростовуватися. В «неприродничих» же науках сьогодні прямо мовиться про те, що істини не існує, а є лише думки — причому рівнозначні! «Закон» тут розуміється лише як достатньо великий масив статистичних даних. Тобто тут настало повне й остаточне язичництво.
Божеством у цій вірі є, звичайно ж, держава, оскільки весь корпус «неприродничих наук» існує навколо її діяльності.
Держава для цих людей уявляється якоюсь абстракцією. Але це дивна абстракція. Вона не вводиться, як інші абстракції, для аналітичних цілей у певному міркуванні. Це така абстракція, що реально існує, тобто має якусь волю й цілі, але в той же час ми не можемо її побачити й безпосередньо з нею взаємодіяти. Правильно було б називати її «сутністю», «духом» або «богом». Відзначимо також, що ця сутність безсмертна — змінюються уряди, падають режими, але держава залишається. У житті ми не стикаємося з нею напряму, а завжди маємо справу зі служителями культу — чиновниками і політиками. Ця сутність перебуває в активній взаємодії зі смертними: у неї можна щось вимолити, її можна спробувати використати у своїх цілях, обманювати тощо, при цьому все це дає передбачуваний результат прямо тут і зараз, у цьому житті, і, на відміну від християнської молитви, є відтворюваною технологією.
Весь політичний процес побудований на тлумаченні «інтересів держави», а зміст його становить з’ясування того, наскільки якісно молилися жерці й кого треба принести у жертву. Навіть така максимально, здавалося б, раціональна діяльність, як «реформа держави», насправді завжди є лише реформою жертовної ієрархії, способом перерозподілу «дарів» тощо — сама ж держава ніяк не змінюється.
Усе це, звичайно, можна списати на публіцистичні перебільшення, однак ось що цікаво. Я давно зіткнувся з цікавим явищем. Коли спілкуєшся з моральними релятивістами, що особливо люблять повторювати «істини немає, є думки», рано чи пізно з’ясовується, що вони не здатні визначити державу. Тобто ніяк. Ці нібито атеїстичні, незалежні й вільнодумні виявляються тут безсилими. Їм не допомагає й всемогутній Гугл — вони не можуть знайти підходящого визначення. І це не дивно. Адже якщо розуміти, що ми маємо справу не з незалежністю й атеїзмом, а з вірою, богом якої є держава, то стає зрозуміло, що в рамках віри бог не може бути визначений — точніше, не може бути визначений інакше, як «всемогутній, всюдисущий». Ну, а оскільки істини й закону в них немає, то й держава в них виходить всемогутньою й всюдисущою. Визнати це їм буває дуже важко, адже це суперечить їхньому «вільнодумству» й «незалежності». Але біда не в цьому, а в тому, що всі ми є жертвами язичницького культу — віримо ми в Бога, Великий Вибух чи кажемо, що ні в що не віримо.