Нова перемога демократії

Автор цих рядків давно помітив: щойно він збирається написати про щось важливе і значуще — неодмінно станеться якась гидота, від якої просто не можна відмахнутися через обов’язок. Це ставить мене перед непростим вибором: то припинити писати про важливе, щоб гидоти більше не траплялися, то… далі думка зупиняється.

Загалом, як ви вже зрозуміли, йдеться про сьогоднішнє засідання Ради, на якому зі швидкістю звуку ухвалили державний бюджет на 2014 рік, а також цілу низку чудернацьких законів,¹ наприклад «більше трьох не збиратися», а стосовно автомобілів — «екстремізм» (ми всі екстремісти, якщо хто не в курсі), наклеп (про начальство тепер не можна сказати нічого поганого), можливість завести кримінальну справу та судити вас без вашого відома, ну й так далі в тому ж дусі.

Громадськість, яка чомусь вважала, що такого бути не може, страшенно обурилася. Поспілкувавшись із громадськістю, автор зрозумів, що її претензію можна сформулювати приблизно так: закони нелегітимні, бо регіонали голосували з порушенням процедури — руками, що змушує підозрювати: насправді вони не мали більшості.

Одразу виникає питання: а якби регіонали чесно голосували картками, з одночасним підняттям державного прапора, виконанням гімну та належним патріотичним вогнем в очах — це було б добре і правильно? Адже це вважається чесним — «їхні» перемогли «наших» на виборах, отримали більшість і тепер ухвалюють такі закони, які хочуть. У чому тут проблема? Адже це й називається «демократія», і за це борються «прогресивні сили», чи не так?

«Проблема Гітлера» — тобто той факт, що один із найвидатніших диктаторів сучасності прийшов до влади мирним шляхом і потім так само мирно й легітимно, демократичним голосуванням у парламенті, скасував конституції (хоча, в принципі, міг цього й не робити) — завжди була нерозв’язною для теоретиків демократії. Свого часу, коли автор цих рядків ще міг назвати себе демократом, це питання теж не давало йому спокою. Зрештою він розібрався, у чому ж проблема. Виявилося, що демократія і «проблема Гітлера» — це просто окремий випадок ширшої проблеми, а саме: питання про те, яким правом одні люди вирішують, як мають жити інші, і зобов’язують їх чинити так за допомогою сили. Причому, в принципі, неважливо, чи робить це одноособовий диктатор, чи група людей, що вважаються «представниками народу». Головне питання саме в цьому. Демократія відрізняється від диктатури лише тим, що створює ілюзію представництва і гри: «наші» перемогли «ваших», але «ваші» зможуть перемогти «наших» наступного разу. Але проблема залишається тією самою: звідки взялося право «ваших» силою нав’язувати «нашим» обмеження їхньої свободи?

Я залишу зараз осторонь усі розмови про закони, їхню необхідність і про те, якими вони мають бути, якщо хтось доведе, що вони потрібні. На ці питання теж є відповіді — сьогодні в нас обговорюється лише демократія.

І у зв’язку з демократією — останнє питання, а точніше, відповідь на популярну репліку: «але на Заході ж вона працює!» Якщо, знову-таки, дати собі працю розібратися, ми побачимо, що Захід багатий не завдяки, а, радше, всупереч демократії. Також побачимо, що на Заході демократія виникала й розширювалася одночасно з розширенням державного регулювання і була, власне, його формою. Усе це відбувалося поступово й непомітно — і Україна, до речі, чудова модель цього процесу. Розширення повноважень держави відбувалося постійно всі ці 20 років і часто супроводжувалося схвальними вигуками прогресивної громадськості (адже це заходи проти поганих, а не проти хороших). Ну, а тепер — вуаля! — ласкаво просимо до світу Кафки. Те, що сталося сьогодні, зовсім не якась екстраординарна несподіванка, просто абсурдність того, що відбувається, набагато краще видно на тлі політичної кризи.

І ще одне про демократію «на Заході». Захід має вирішальну відмінність від нас: громадянське суспільство там не було зруйноване царями, комуністами, голодом і терором. Це означає, що горизонтальні зв’язки й породжувані ними структури там достатньо сильні, хоча тамтешня держава, звісно, невпинно працює над розв’язанням цієї проблеми. Суспільство, атомізоване багаторічним колективізмом, в якому ми живемо, відрізняється від громадянського суспільства Заходу тим, що, спрощено кажучи, західні люди насамперед використовують горизонтальні зв’язки — тобто звертаються одне до одного, а не до держави. На практиці це означає, що західна демократія сильно обмежена громадянським суспільством як у реальній практиці (суспільство просто само робить частину роботи, яку наші люди вважають державною), так і, що значно важливіше, обмежена уявленнями громадян і самих політиків про те, що можна і чого не можна державі. Нашій же державі можна все. Що гірше, наша держава в очах українців має і зобов’язана робити все. Ось вона, власне, і робить. Ось у чому принципова різниця між «нами» та «ними» — і відповідь на питання, чому там «працює», а в нас ні.

І висновок, на мою скромну думку: замість того, щоб обурюватися цілком логічними й передбачуваними діями влади, нам треба нарешті замислитися про причини, які роблять можливими такі дії.