Нічого не зрозумів, нічого не навчився

Автор цієї колонки не дуже любить розхожі цитати, особливо в заголовках. Неправильно це. Виправдовує мене лише те, що ці слова буквально описують дії нового українського президента і, як кажуть, краще просто не скажеш. Я, звісно, не про переговори, в яких Путін домовляється з Путіним. Я про більш важливі речі — а саме про те, як бачить собі президент «все оце ось» — суспільство, політичний процес і своє місце в ньому.

Найчіткіше ці уявлення відображаються в Конституції. Ось якраз підоспіла чергова серія змін, і в ній відобразилося те, що відобразилося¹. Читач легко знайде ці зміни в мережі, я лише прокоментую. Власне, в них три основних моменти. Перший — ліквідація імперативного мандата. Тобто, вибори за партійними списками, за які так ратує Порошенко, втрачають всякий сенс, бо сенс голосування — формування більшості та уряду. Якщо імперативного мандата немає, то депутати після обрання можуть вільно переходити з фракції у фракцію, як їм заманеться, і, отже, коаліція більшості, а значить і уряд, формується не за результатами волевиявлення, а за результатами «терок» і тиску з боку адміністрації.

Другий момент — вплив президента на призначення силовиків і прем’єра. З тексту, який блукає по мережі, можна зробити висновок, що вплив цей зростає. Особливо це стосується прем’єра, оскільки тепер при призначенні пропонується формула «вносить з урахуванням пропозицій коаліції» (замість «вносить за пропозицією коаліції»). Тобто, якщо президенту не вдалося домовитися з коаліцією, то, «з урахуванням» її неправильних пропозицій, він все одно може внести «правильну» кандидатуру.

Третій момент — це багатостраждальне місцеве самоврядування. Приймати пропозиції Порошенка за «зростання повноважень» місцевого самоврядування можуть лише фантасти або активісти МММ. «Зміни» зводяться до того, що області перейменовуються на регіони, а замість адміністрацій президента тепер у нас будуть представники президента фактично з тими самими функціями. Навіть поява виконкомів нічого по суті не міняє, бо суть проблеми полягає не в способі обрання і не в формі підпорядкованості. Суть проблеми «місцевого самоврядування» — у бюджетному процесі, у ситуації, коли гроші спочатку течуть з регіонів до центру, а потім з центру до регіонів. Оскільки всі повноваження пов’язані з витратами, то «обсяг повноважень», який реально, а не на папері, мають місцеві органи влади, у такій системі є величина рухома і залежна від постійного торгу між регіонами і центром. Саме ця рухомість, неминуча підкилимність у прийнятті рішень і можливість влаштувати торг у будь-який момент і породжує нашу мега-корупцію та політичну вакханалію. Про зміни можна буде говорити лише тоді, коли регіони здійснюватимуть свої повноваження виключно за рахунок власного, ніяк не пов’язаного з Києвом бюджету.

Загалом, на обличчя неприкрите повернення до часів Леоніда Даниловича, коли президент був головним «рішалой», мав владу, обсяги якої він встановлював на власний розсуд, і відповідальність, що прямує до нуля. Зверніть увагу, наприклад, що Порошенко не збирається перемагати на парламентських виборах. Якщо коаліцію в будь-який момент можна скласти з тих, що тікають у пошуках кращої долі тушок, то напружуватися з якимись партіями і списками зовсім не обов’язково. Тобто, фактично, правила політичного етикету, вся ця відкритість, прозорість і чесна політична боротьба, яких чекає від президента прогресивна громадськість, відверто… її… ігноруються в проекті змін до Конституції.

Моя репліка «нічого не зрозуміли, нічому не навчилися» адресована тим, хто вважає, що обставини здатні примусити політиків і державу діяти «адекватно» — проводити реформи, скорочувати свою владу. Це дуже поширена точка зору, але, як бачимо, вона хибна. Ніщо саме по собі не може «примусити» державу змінюватися в бік, корисний для людей. Згадаймо тих самих роялістів і революціонерів у Франції — революція встановила порядки, що, сказати б, мало відрізнялися від «старого режиму». При цьому загинуло багато людей, Наполеон влаштував фактично світову війну, і все для того, щоб нічого не змінилося. Держава — це не Порошенко, і навіть не Наполеон. Це чиновники, їхній «бізнес» та інші, залежні від них люди. Усі події історії завжди закінчуються тріумфом саме їхнього інтересу. Їм байдуже, в які кольори пофарбована верхівка айсберга. Україна — значить Україна. Прийде Путін — будуть служити Путіну. Прийдуть революціонери — ще краще, «наводити лад» — улюблена справа, під яку завжди можна отримати пристойний бюджет, не кажучи вже про численні бонуси. Загалом, цитуючи слова одного молодого імператора над свіжозадушеним батьком — «все буде, як при бабусі». Завжди. Навіки вічні. Амінь.