За кілька днів конфлікту з Росією ми отримали безліч вельми повчальних уроків. Зупинюся на тих, які, з моєї точки зору, говорять про повну безперспективність системи, в якій нам поки що доводиться жити.
«Міжнародне право». Як виявилося, надії, які багато хто покладав на всякого роду письмові документи, виявилися безпідставно завищеними. Право, і «міжнародне право» зокрема, не діє автоматично, як би багатьом того хотілося. Папівець сам по собі нікого ні до чого не зобов’язує. На ньому можна зафіксувати певний стан речей і пообіцяти небесні кари тому, хто його порушить. Але «спрацює» він лише тоді, коли для учасників процесу збереження status quo буде дорожчим за його порушення. Щоб гаранти територіальної цілісності України заступилися за неї, необхідно, щоб ця сама цілісність мала для них цінність — хоча б таку, що вимірюється кількістю інвестицій на квадратний дюйм. Однак українські уряди всі ці роки робили все для того, щоб цінність корпорації «Україна» була якомога нижчою. Зарегульованість економіки, останнє місце в рейтингах умов ведення бізнесу, а як наслідок — корупція та повна непередбачуваність поведінки держави. Ось причини того, що все це господарство нікому не потрібне, крім українських чиновників. Гаранти ж вирішують ті питання, які їх дійсно турбують: що тепер буде з поширенням ядерної зброї і де зупиниться Путін. І вирішують їх без участі України, оскільки сама по собі вона цінності не має.
«Міжнародні відносини». Ми знову переконалися в тому, що «міжнародні відносини» — це просто ще один термін, що маскує реальність. Жодних «відносин» між народами за визначенням існувати не може. Те, що називається «міжнародними відносинами», є відносинами між приватними особами (чиновниками) з усіма їхніми слабкостями та причудами, які ми з цікавістю й спостерігаємо весь цей час. У цієї обставини є й інший бік: від імені «народів» виступають приватні особи, інтереси яких намагаються реалізувати потім інші приватні особи, яким, загалом-то, у кращому випадку, байдужі. Тобто не Дугін з Кисельовим ідуть на війну, купуючи зброю та амуніцію за власні гроші. На війну йдуть абсолютно сторонні люди, призначені для цього начальством. Все-таки, середньовічна система, коли жодних «народів» у пропаганді не фігурувало, була набагато чеснішою. Корольчик сідав на коника і їхав на войнушку. Йому доводилося особисто вести війська в бій, що створювало зрозумілі ризики, та й сумнівів у тому, що саме і в чиїх інтересах відбувається, ні в кого не виникало.
«Рейдерство». Ми побачили, наскільки державна система, загалом, не пов’язана з інтересами тих, заради кого, як нам розповідають, вона й існує. Виявляється, якщо встромити прапорці у правильне місце і захопити правильну будівлю, можна переписати на себе «адміністративно-територіальну одиницю» з усією державною інфраструктурою, оподаткуванням та людьми. Проблема полягає саме в існуванні таких магічних місць для встромляння прапорців, а не в кількості наявних у вас зелених чоловічків. Це легко зрозуміти, якщо уявити, що на певній території, скажімо, у Криму, не існує жодних місць зосередження державної влади. Якщо «державні» послуги надаються приватними компаніями, то встромляти прапорець просто нікуди. Якщо територія складається з приватних володінь і «інфраструктура» теж перебуває в приватних руках, то рейдерство неможливе — зеленим чоловічкам доведеться мати справу з кожним власником окремо, у їхньому розпорядженні немає «командного пункту», захопивши який, вони могли б «легітимно» віддавати накази. Зеленим чоловічкам довелося б вести повноцінну війну з власниками власності та найнятими ними військами.
«Кріпацтво». Ми також знову переконалися в тому, що живемо у певній версії кріпацтва. Окрім того, що українці мінімум півроку відпрацьовують податкову панщину, вони ще й легко можуть опинитися в ролі людей, яких перепишуть разом з кадками та мотигами на іншого господаря. І біда тут не стільки в злому Путіні, скільки в системі, яка це дозволяє.
«Армія — суспільне благо». Приклад оборони як «суспільного блага», фінансування виробництва якого, за легендою, можливе тільки з примусово збираних податків — це один з останніх бастіонів етатистів. Зараз ми на власні очі спостерігали, як цей бастіон впав, і побачили, як (не) працює ця система. Коломойський, що заправляє танки, був досить яскравою ілюстрацією. І справа тут знову не в тому, що «виділялося мало коштів» і «йшов розвал армії», а в тому, що форми і способи існування самої армії, обсяги «коштів» і те, як вони будуть «освоєні», визначаються приватною думкою приватних осіб — тобто думкою політиків та чиновників, а не споживачів. Вам навряд чи доведеться почути про те, що «мало виділялося коштів» на виробництво хліба, і навряд чи ви прочитаєте в газеті жахи про те, що «йшов планомірний розвал хлібопекарної промисловості». Це неможливо тому, що виробництво хліба регулює споживач і він визначає «обсяги коштів», які згоден виділити на цю «галузь». «Оборона» нічим принципово не відрізняється. Інша річ, що форми такої армії, що фінансується споживачами, скоріш за все, будуть іншими — це буде, скоріш, набір координуючих зусиль армій, а не єдина централізована система. Втім, навіть якщо уявити, що армія фінансується, наприклад, страховими компаніями, то навіть у цьому випадку неможлива ситуація, в якій, як розповідали наші військові, загроза з боку Росії ніколи не розглядалася як реальна. Думаю, що страхова компанія, яка б у своєму полісі писала про те, що послуги оборони надаються, виходячи з умови безпеки північно-східного напрямку, не мала б жодних шансів в Україні.