Не доля

На жаль, цю колонку доводиться писати в день, коли Рада «провалила євроінтеграцію». Я намагався не писати на цю тему, оскільки не бачу в ній жодної значущості та перспективи, але тут нікуди не подітися, бо такими є закони журналістики — якщо твоя черга писати колонку, важко обійти подію, про яку всі балакають.

Загалом, нікуди вони не подінуться від асоціації. І навіть вступлять до ЄС, якщо він на той час не розвалиться, або не розвалиться Росія. Адже причина всіх цих інтеграцій — тиск Росії. Поки він буде, буде рух українського начальства в бік начальства в Брюсселі. Бо начальство, як і всі ми, обирає там, де вигідніше, і де діти вчаться. Якщо не підпише Янукович — підпише той, хто буде після нього. Це просто неминуще.

Це те, що стосується начальства. Його перспективи райдужні. Те, що стосується нас, не так райдужно, навіть навпаки. Усе це епопея знову показала дивну інфантильність українського суспільства. Адже ні для кого не секрет, що «євроінтеграція» розуміється тут лише як безвізовий режим плюс надії на те, що начальство в Брюсселі буде будувати начальство в Києві. Дуже сумно спостерігати за цим. Адже очевидно, що якщо ми самі не можемо «побудувати» начальство, інше начальство нам не допоможе. Розв’язання проблеми януковичів і всіх, хто буде після них, полягає лише в тому, наскільки ми самі готові постояти за себе і не давати їм лізти в наше життя.

Сумно спостерігати, як процвітає радянська чорно-біла картина світу. Якщо ти проти ЄС — значить, ти за ТС. Чому? Тому що проти ЄС.

Сумно читати думки та коментарі типу «в Євросоюзі не розбалуєш!», в яких українці явно висловлюють своє бажання керувати життям інших українців і шкодують, що українські чиновники не можуть забезпечити їм цього задоволення, і тому потрібні чиновники європейські, у яких не розбалуєш.

Але найсумніше і найсмішніше — це те, що дорослі люди всерйоз вважають, ніби європейська якість життя — це заслуга бюрократів та державних наказів. Дивно, що ці люди, виступаючи за євроінтеграцію і, більше того, за «європейські цінності», не знають, в чому вони полягають і не знають, яким чином вони виникли. В цьому є дивна іронія долі, бо те, що ми називаємо «Заходом» або «Європою», є результатом сприятливих збігів і свідомих зусиль, суть яких зводиться якраз до слабкості держави та до сили особистості. Ніде більше у світі, де існували держави, люди не були так вільні, як вони були вільні на Заході. Повторю, у цього було безліч причин, і головною, можливо, є висока конкуренція серед європейського начальства в рамках однієї «державної» території — тут вам і міста, і барони, і церква, і королі, гільдії та цехи, а також конкуруючі суди та безліч джерел права. Уся ця камарилья змушена боротися одне з одним, а отже, у простих людей є час працювати одне для одного і є час для виникнення та зміцнення соціальних інститутів. Ніде більше не було такої ситуації. Згодом в Європі виникли національні держави, але територія громадянського суспільства вже була занадто великою для того, щоб вони повторили долю східних деспотій. І ця територія залишається ще достатньо великою, щоб ми говорили про Європу як про процвітаюче і бажане для нас місце.

Тому для «інтеграції в Європу» не потрібно нікуди вступати. Потрібно просто бути Європою, тобто, бути вільним, працьовитим, не лізе сусідові в труси і бути готовим постояти за своє. Але, на жаль. Якби українці витрачали на боротьбу за свою свободу стільки ж часу, скільки вони витрачають на те, щоб змусити інших українців робити те, що їм хочеться, ніхто б давно не говорив про «євроінтеграцію». Київ був би заповнений гастарбайтерами з Москви, а Кох з Квасневським умовляли б вступити до ЄС, обіцяючи всілякі пільги та преференції. Але їм би щоразу ввічливо відмовляли, бо свобода дорожча — у найпрямішому сенсі. Загалом, видно, не бути нам багатими і вільними, а бути нам у Євросоюзі. Не доля.