Моє лібертаріанство почалося у Збройних Силах. Радянських. Звичайно, ніяких підривних книжечок я не читав — їх тоді не існувало. Я просто спостерігав і робив висновки. Армія — це щоденний жорсткий розпорядок дня, розписаний наперед на тиждень, місяць, рік, усе за планом, усе під контролем. Армія — це тріумф закону, адже в Статуті написано все. Ну, тобто, у буквальному сенсі все, включно з відстанями між ліжками в казармі та «відсотком жирів у маслині». Армія — це втілення порядку. Це жорстка ієрархія, де командир не лише «завжди правий», а й легко доведе цю правильність нарядом позачерговим, гауптвахтою, військовим трибуналом, а найпростіше — безкарним стусаном. І що? Не працювало. Незважаючи на єдиний для всіх Статут, у кожній частині були свої порядки, а якщо вам було щось потрібно від бійців, навіть якщо це щось нібито входило до їхніх обов’язків, доводилося домовлятися. Бо ж можна було наказати! Можна. Багато хто так і робив. Але якщо потрібно справу зробити — краще домовитися. Інакше не працювало. І чим нестандартнішими були завдання, тим далі від Статуту й суворої ієрархії були їхні рішення.
І ось що цікаво. Чим далі, тим більше наша прогресивна громадськість вимагає перетворити Україну на казарму. Щоб, значить, воєнний стан, і все під контролем. Трохи що — відразу, розумієш, розстріл і гауптвахта, а хто не зрозумів — тому одразу по писку. І тоді, думає громадськість, настане порядок і перемога. Не настане. Усе це не працює навіть в армії, а з суспільством справи йдуть на порядок складніше. Армії не потрібно себе годувати, виробляти снаряди й патрони, вона живе на всьому готовому, і тому там можна дозволити собі ходити строєм і жити в казармі. Але в суспільстві так не вийде. У суспільстві потрібно домовлятися одразу, не звертаючи жодної уваги на Статут і командирів. Інакше нічого працювати не буде.
І ось що ще цікавіше. Та сама громадськість збирає гроші, організовує складні закупівлі та логістику, долаючи при цьому чималий опір начальства. У цій діяльності вона демонструє чудеса спритності в обході законів, уникає податків і, чого вже там, займається контрабандою. Саме це допомагає їй постачати армію всім необхідним. Але при цьому ті самі люди вимагають дати ще більше влади тим, хто створив усі ці перешкоди. Як це назвати, щоб було коректно?
Думаю, що наступні рік-два будуть вирішальними для українського суспільства, його виживання та перспектив. Головний його ворог — не Путін і навіть не місцева держава, а воно саме, його інфантильні й наївні уявлення про реальність, що повністю суперечать не лише самій цій реальності, а й тій практиці, яку в ній здійснює цей нещасний індивід. Якщо податки, митниці, закони, начальство заважають робити справу — їх потрібно ігнорувати й за можливості ліквідувати. Не можна серйозно розраховувати, що начальство саме себе покарає й проконтролює, нічого такого в житті українця ніколи не було і не буде. І тим не менш, він із якимсь мазохістським захватом вимагає ще більше законів, ще більше заборон. Вже й вибори йому провели, і нові податки ввели, і, під маркою скорочення витрат, витрати збільшили та обікрали його девальваціями та інфляціями, і зрозуміло дали зрозуміти, що начальство своїх не карає, і що за Майдан ніхто не відповість, і що якщо в когось і заберуть «для фронту і для перемоги», то це в нього. І нічого. Прогресивна громадськість нагадує мені здорового хлопця п’ятнадцяти років, який учора в провулку легко побив двох гопників, але при цьому лізе до мами на ручки й причитає: «Введи воєнний стан, ай-ай-ай!». Загалом, у нього два варіанти — або він піде в доросле життя й стане там героєм, або житиме з мамою до сорока п’яти, одружиться, розлучиться й соплями хлипатиме за рік. Найближчим часом побачимо.