Серед слів, які активно вживають у нашому, так би мовити, «політичному житті», слово «демократія», мабуть, одне з найпопулярніших. Усі, кому доводиться говорити про політику, вживають це слово. Демократія вважається у нас якимось бажаним станом, метою, за яку потрібно боротися. З цим згідні всі, окрім рідкісних відвертих авторитаристів, з якими все зрозуміло.
Однак, чи потрібна демократія українцям насправді?
Чи можна взагалі відповісти на це питання, і якщо так, то як саме це зробити? Питання здається скоріше риторичним, або, як люблять у нас висловлюватися, «філософським». Однак, як би дивно це не звучало, іноді трапляються прості способи знайти відповідь на такі от питання.
Уявімо собі, що якийсь Вася зібрався, скажімо, виграти конкурс піаністів імені Горовіца в Києві. Все навколо схвильовані, тільки й розмов, що про Васіні наміри. Обговорюють усе на світі — Васіну концертну програму, Васіну дієту, Васіних конкурентів. Серед іншого, є розклад занять, з якого видно, що Вася займається грою на фортепіано півгодини раз на тиждень. Але це не обговорюють. Це вважається неважливим. Через деякий час стає відомо, що Вася займається тепер півгодини раз на два тижні. І це знову нікого не хвилює.
Здається, очевидно, що якщо про перемогу в конкурсі говорять серйозно, то перше, на що потрібно звернути увагу — це час і регулярність занять. І зрозуміло, що чим гірше Вася грає, тим більше часу йому потрібно тренуватися і робити це якомога частіше.
З демократією те саме. Хочете дізнатися, наскільки серйозно ставляться до демократії в тому чи іншому місці, подивіться, наскільки часто там проводяться вибори і які терміни повноважень виборних органів. Американці, наприклад, обирають свій Конгрес строком на два роки. Українці обирають свою Раду на п’ять років. Американець постійно когось обирає — конгресменів, сенаторів, президентів, законодавців штату (іноді в двох палатах), губернатора штату, суддів, шерифа, пожежників, поліцейських, мерів міст, і всі ці вибори проходять у різний час. Українець обирає президента, депутатів, мерів і місцевих депутатів, і прагне це зробити в один день «з метою економії бюджету».
Якби наша «прогресивна громадськість» справді переймалася демократією, перше, що вона б зробила, це скоротила б термін повноважень Ради, скажімо, до двох років і розставила б усі інші вибори так, щоб вони не збігалися одне з одним. Це саме початок, сама що ні на є «азбука демократії». Без частих і регулярних тренувань в цьому немає жодного сенсу. «Прогресивна громадськість», якщо її справді хвилює демократія, а не щось інше, мала б пікетувати, голодувати і скликати Майдани, коли Рада продовжила свої повноваження. Чи бачимо ми це на практиці? Ні. На практиці вам скажуть, що «термін повноважень не має значення». На практиці ви не знайдете партій, які виступають за скорочення термінів повноважень і збільшення кількості різних виборів. На практиці питання термінів повноважень і частоти виборів «демократами» взагалі не обговорюється.
Загалом кажучи, маючи вже досить солідний досвід виборів в Україні, легко помітити ось що. Кожні вибори у нас — це «останній і вирішальний бій», тоді як вибори в демократії — це досить рутинна процедура, подібна до регулярних вправ на фортепіано. Чому так? Якщо ви звернете увагу на порядок денний наших виборів (який практично не змінюється з моменту незалежності), то легко помітите, що українці сприймають вибори як спосіб повного і остаточного настання Царства Небесного. Їхня мета — обрати таку владу, щоб більше ніяких виборів було не потрібно. Найкраще це ілюструє факт потрапляння у другий тур президентських виборів Тимошенко і Януковича, кожен з яких обіцяв саме це.
Звідси, до речі, і те явно нездорове ставлення до обраного начальства. Воно завжди виявляється негідниками, які не виправдали надій. Не дивно, адже такі надії просто неможливо виправдати.
Загалом, до демократії все це не має жодного стосунку. Відразу скажу, що сам я теж не є прихильником політичної системи, яку називають «демократією», а скоріш, є її противником. Усе вищевикладене пишеться виходячи з того, що ясність визначень дуже допомагає в практичній діяльності. Лікування наркозалежності починається з факту усвідомлення цієї наркозалежності. Так само і нашим демократам для початку слід визнати для себе, що їхньою метою не є демократія. Думаю, така ясність тільки піде всім на користь.