Людина відрізняється від тварин тим, що ніколи не буває по-справжньому щаслива. Окрім рідкісних моментів гармонії з м’яким повітрям і теплом сонця, вона впевнена: могло б бути й краще. Її завжди щось турбує, і завжди хочеться це виправити. Чому так — невідомо. Але нам достатньо цього апріорного факту.
Тварина, ховаючись від дощу, шукає укриття. Людина, якщо є змога, будує навіс. Або хатину. Або дім. Або садибу. Людина ніколи не заспокоїться і не припинить шукати нові причини для занепокоєння та способи їх подолати. Така її природа, і з цим нічого не поробиш. Коли наші люди заздрять якимось багатіям, які, на їхню думку, «з жиру бісяться», їм не завадило б пригадати, що самі вони можуть викликати заздрість у мільярдів тих, хто живе значно бідніше. Межі багатства не існує, і воно — річ суб’єктивна. Мільйонер, який роздає свої мільйони на благодійність і науку, по суті, нічим не відрізняється від того, хто витрачає їх на розваги. І той, і інший прагнуть нового багатства. Просто для різних людей у різні моменти життя воно виглядає по-різному.
Жодної «філософії» й «абстрактності» в цих міркуваннях немає. Чиста практика. Нашою цивілізацією ми зобов’язані саме тому, що з невідомої причини не можемо, як мурахи чи бджоли, спокійно насолоджуватися навколишньою реальністю й «просто пристосовуватися до змін».
Багатство — це те, що створюється в спробах задовольнити занепокоєння. Мені можуть заперечити: у цих спробах було зроблено й чимало гидоти, яку важко назвати багатством. Відповім так: її теж могли б учинити, якби не суспільство.