---
title: "Не повинно бути ніякого «одна людина — один голос»"
slug: ne-dolzhno-byt-nikakogo-odin-chelovek-odin-golos
tags:
  - "Про вихід"
  - "Позитивна програма"
weight: 325
---

Зараз уся «прогресивна громадськість», судячи з написів, яку вона залишає в громадських місцях, стурбована тим, як їй привести до влади Вашингтон з новим і праведним... її... пардон, своїм місцевим Саакашвілі.

Проте калькулятор чітко показує громадськості, що за будь-яких розкладів бабусь усе одно більше, ніж прихильників Саакашвілі. Тому громадськість впадає у відчай і готується голосувати за тягнібоків.

Ризикну порадити громадськості нарешті відірватися від калькулятора і подумати трохи в інший бік, а саме — подумати про те, чи є сама система виборів, у такому вигляді, як ми її знаємо, придатною хоч на що-небудь. Тобто, подумати навіть не про те, чи є вона «справедливою», а про те, чи є в ній хоч якась внутрішня логіка та здоровий глузд. Думки на цей рахунок уже потроху починають виповзати з інтернету на світ божий, хоча поки що вважаються тією ж громадськістю «крамольними». Безумовно, вони є набагато продуктивнішими, ніж роздуми про бабусізацію населення, оскільки якщо раптом виявиться, що система «вибору влади більшістю» нікуди не годиться, то доведеться відкласти Саакашвілі й зайнятися її ремонтом, інакше виглядатимеш уже зовсім дурнем.

Отже, подивімося на вибори як інститут. Чому вони взагалі існують? Уявімо собі, скажімо, клуб філателістів. Вони в цьому клубі всі до одного філателісти, і клуб утримується їхніми спільними зусиллями. Філателісти вдаються до інституту виборів, щоб обрати собі голову. Принципово, будь-хто з них може ним бути, оскільки будь-хто знає завдання, що стоять перед клубом, і способи їх вирішення — він у курсі справи. Тобто, як філателісти ці абсолютно різні в інших відносинах люди практично рівні між собою. Вони обирають серед рівних того, хто краще може впоратися з певними завданнями, необхідними саме в рамках їхньої діяльності.

Тепер уявіть, що законодавчо встановлено, що будь-який козел з вулиці може зайти на вибори до цього клубу й узяти в них участь. Шкода клуб, правда?

Якщо подивитися на історичне застосування інституту виборів, ми побачимо, перш за все, приблизну рівність учасників. Власне, ця **рівність щодо функцій, для виконання яких і проводяться вибори**, і робить вибори необхідними. Оскільки кожен може, а повинен хтось один — давайте його оберемо.

Тепер другий момент. Демократія є не стільки абстрактною вигадкою, скільки природно розвинутим у часі набором інститутів. Країни, де спочатку обиралася представницька, потім законодавча, а потім і виконавча влада, щасливо поєднували демократію з **обмеженістю держави**. Звичайно ж, рішення держави так чи інакше стосувалися багатьох, але були й інші центри влади — наприклад, місцеве самоврядування та інші інститути громадянського суспільства, які набагато більшою мірою впливали на життя людей.

Існуючі на той час виборчі цензи мали простий сенс — **справою мають займатися ті, кого вона стосується і хто, отже, в курсі справи**. Інші не сильно страждали від такого становища речей, оскільки воно їх не сильно й стосувалося. Додамо, що законодавчий процес, окрім того, мав тоді важливу перевагу — він був украй повільним. Перед прийняттям рішень спеціальні комісії найретельнішим чином збирали інформацію, публікували доповіді, які потім довго й нудно обговорювалися. Найвідоміші англійські закони — як-от закон про бідних, або закон про запровадження поліцейської служби, або закон про робітничі товариства взаємодопомоги — приймалися саме так. У США для запровадження першого федерального податку (прибутковий податок, 1913 рік), взагалі знадобилося прийняти поправку до Конституції. Коротше кажучи, держава не могла ось так лівою ногою з бодуна залізьти платникові податків у кишеню чи влаштувати ще якусь гидотину.

Загалом, **демократія працювала тоді, коли вона була обмежена**. З одного боку — незначними повноваженнями та можливостями держави, з іншого — різного роду цензами на участь у виборах.

Потім політики помітили, що існує величезний «електоральний резерв» у вигляді різних категорій трудящих, які не мають права голосу. І якщо ці політики не могли перемогти голосами тих, хто в курсі справи, вони починали замислюватися про те, чи не зайнятися розширенням «електоральної бази», яка ось так дарма пропадає без діла, і чи не пошукати щастя там. Цей процес «визволення трудящих» і наділення їх голосом на виборах ішов природним шляхом, і доклали до нього руку не стільки всякого роду шахраї, скільки зовсім щирі борці за «права» трудящих. Справа ця забрала багато років, але сьогодні ми в повній мірі насолоджуємося її плодами. Ми живемо в країні, де людина, яка не здатна правильно написати своє прізвище, є таким же гордим виборцем, як і якийсь професор.

Ми звикли багато розмірковувати про рівність прав кандидатів на виборах і тому подібне, але ми зовсім забули про те, що **перша й головна умова, при якій вибори взагалі мають якийсь сенс, — це рівність виборців**. Саме цього давно вже немає ні в одній країні світу. І тому демократії теж давно вже немає.

Тепер пропозиція. Українці впевнені в тому, що їм абсолютно необхідні спеціальні дядьки, що звуться державою, яким українці повинні платити гроші. Українці ні секунди не сумніваються в тому, що ці дядьки краще знають, як і куди їх витратити. Українцям страшно навіть подумати про те, що буде, якщо раптом можливості дядьків відбирати й витрачати їхні гроші будуть хоч якось обмежені. Головне, щоб дядьки були хороші й прізвище в них було Саакашвілі.

Оскільки це так, я пропоную поки що замислитися над тим, як внести хоч якийсь здоровий глузд і логіку принаймні в процес появи цих дядьків на світ, тобто в те, що робить демократію демократією. Принцип «одна людина — один голос» прирекає нашу нещасну країну на вічне убозтво. Запровадження виборчих цензів нам не допоможе. Майновий ценз працювати не буде. Освітній теж. Обмежувальними заходами рівність виборців не встановити. Легше просто відмовитися від принципу «одна людина — один голос» і, навпаки, постулювати **нерівність** громадян — тобто наділяти громадян голосами відповідно до їхнього внеску в годування дядьків, пардон, у спільне благо. Наприклад, цілком працездатний принцип: кількість голосів одного виборця дорівнює відсотку від заявленого ним доходу, сплаченого у вигляді податків. Тобто, якщо ви витратили 20% доходу на податки — отримаєте 20 голосів.