Не секрет, що термінологія в «суспільних науках», м’яко кажучи, кульгає на обидві ноги. Гірше того, термінологія — це зброя політичної боротьби, і цього ніхто особливо не приховує. Гайєк у своїй «Пагубна самовпевненість» присвятив цілу главу спостереженням за еволюцією термінів і дійшов до вельми невтішних висновків. У цій колонці ми поговоримо про два таких терміни. На відміну від інших, їхні значення не змінювалися, втрачаючи сенс (як це сталося, наприклад, із «інфляцією»), а спочатку були задані вельми оригінальним чином.
Як ви здогадалися, йтиметься про приватизацію та націоналізацію. Що бачить побутова свідомість за цими словами? Приватизація (що називається в народі прихватизацією) — це привласнення чогось «спільного» кимось «приватним». Уявляється якийсь злобний Коломойський, який тягне собі в нору ласий шматок народного майна і насолоджується ним одноосібно, нічого не даючи скривдженим трудящим. На противагу приватизації, націоналізація — це коли для всіх. Добра і патріотична влада забирає в Коломойського те, що він там собі захопив, і віддає всім. Після чого всі цим насолоджуються. Ну, як зараз усі насолоджуються надрами та водами, що належать народові, а не якомусь там Коломойському.
Правда, якщо подивитися на цей процес уважніше, то з’ясується, що справа полягає не просто інакше, а прямо протилежним чином. Припустимо, є завод, що належить приватній особі й випускає певний продукт. Хто купує цей продукт, тобто хто отримує необхідні для себе блага в обмін на гроші? Той, кому цей продукт потрібен. Відбувається те, що називається обміном, оскільки власник заводу теж отримує гроші за свої товари. Але хто, в підсумку, регулює, що і як має вироблятися? Той, хто купує. Якщо власник помилився і випустив не той продукт, він зазнає збитків. Якщо він зовсім не розуміє, чого від нього чекає споживач, то розориться, і на його місце прийде інший власник. Тобто споживач завжди виграє, а виробник (власник підприємства) змушений працювати в його інтересах.
Тепер уявіть, що завод є власністю всіх. Але так не буває, скажете ви. Справді, від імені всіх розпоряджається держава. І це теж не зовсім так, скажете ви і будете праві, бо всі знають, що від імені держави заводом розпоряджаються чиновники. На відміну від приватної особи, керівники-чиновники й усі, хто працює на заводі, отримують гроші не від покупця, а від держави, тобто від платника податків. Ви платите за те, що вони там «працюють», навіть якщо не споживаєте їхню продукцію. Покупці продукту ніяк не впливають на процес його виробництва, обсяги, номенклатуру та якість. Продукція може бути взагалі нікому не потрібна, але її вироблятимуть, якщо так вирішить державний апарат. Чи керуватиме чиновник заводом і скільки триватиме його управління — залежить не від попиту на продукцію, а від розкладів усередині бюрократичного апарату. При цьому «завод» у цьому прикладі можна замінити чим завгодно — дорогою, шахтою, вулицею. Чиновники володіють і розпоряджаються цим майном, але, на відміну від капіталіста, свій дохід вони отримують не від його використання, а від насильницького вилучення власності в громадян (оподаткування). Хто з двох героїв може бути охарактеризований як «хитренький жук», «добре влаштувався» та іншими, більш непристойними визначеннями? В якому випадку ми можемо говорити про національне значення, а в якому — про суто приватний егоїстичний інтерес?
Очевидно, що «націоналізацією» по-чесному слід було б назвати перехід власності з рук чиновників у приватні руки, після чого її використання починає регулюватися «національними потребами», тобто потребами покупців. Відповідно, приватизацією потрібно було б назвати зворотній процес, коли власність потрапляє з рук приватника в руки чиновника і перестає працювати в «інтересах нації», тобто покупця.
У цій самій логіці можна поговорити ще про один важливий момент, можливо навіть важливіший за нашу гру з термінологією, а саме — про уявлення людей щодо меж волюнтаризму приватника і держави. Держава завжди виглядає бідною-нещасною і ні на що не здатною. Це окремі корумповані чиновники можуть купатися в розкоші та зухвало себе поводити, а в цілому держава — беззахисне янголятко, що потребує співчуття і допомоги. Приватник же, в уявленні обивателя, може «робити все, що хоче», а от держава — ні.
Ви напевно стикалися з цією установкою. Вона дуже широко поширена і постійно спливає, наприклад, у знаменитому аргументі проти продажу землі, який полягає в тому, що «вони скуплять усю землю». Користуючись тими самими міркуваннями, що й у перестановці приватизації та націоналізації місцями, давайте скажемо два слова про цю установку.
Коли справа зайшла про землю, уявіть собі, що в деякому гіпотетичному вільному суспільстві якийсь багатій купив великий шматок землі. Скажімо, пляж. Цінність землі визначається доходом, який можна з неї отримати, у випадку пляжу — це дохід від тих, хто приходить купатися й засмагати. Але наш багатій нікого не пускає на територію, а просто гуляє там на самоті. Тобто, в уявленні сучасного українця, поводиться неправильно, волюнтаристським чином. Як довго наш багатій може «знущатися над здоровим глуздом», медитуючи на берегу моря? Відповідь очевидна — рівно стільки, скільки він зможе обходитися без доходу, який можна витягти з землі, продаючи її використання купальникам і купальницям. І ось що важливо — від чого це залежить? Правильно, від того, як довго він залишатиметься багатим, тобто від того, скільки користі він здатен приносити понад ринкову вартість землі. Виходить, що а) навіть використовуючи землю «не за призначенням», багатій усе одно приносить користь «суспільству»; б) його володіння напряму залежить від обсягів цієї користі.
Тепер уявіть той самий шматок землі, що належить державі. Скажімо, там побудовано закритий санаторій для великих чиновників, і купальники та купальниці «з боку» туди теж не допускаються. Як довго це триватиме і від чого залежить? Залежить це виключно від розкладів усередині політико-бюрократичного механізму. Держава не відчуває жодного тиску з боку ринку землі, оскільки її «дохід» залежить від оподаткування, а не від принесеної користі. Тобто тривати це може вічно, при цьому ще ви, як платник податків, платите за обслуговування цієї землі. Таким чином, можливості приватного волюнтаризму тісно пов’язані з користю, яку волюнтарист приносить усім іншим членам суспільства. Він обмежений купою обставин, на які приватник безсилий вплинути. Державний же волюнтаризм не пов’язаний із суспільною користю і обмежений лише розмірами державного бюджету та ходом бюрократичних ігор.