Знайомі й незнайомі люди часто говорять мені одну й ту саму річ. Мовляв, ти тут пишеш, пояснюєш, як усе погано і чому, а що ти, каже, позитивного пропонуєш? Знаєш сам, що робити потрібно? Відповідаю — звісно знаю, тільки вам не скажу (частка жарту). Просто позитивні програми дуже сильно виходять за межі, в яких я працюю. У «Популярній вірусології» не розповіси про те, як нам бути, та й загалом, наші ЗМІ категорично не пристосовані до цього. Коли людина починає виступати з позитивною програмою, жодна сволота не повірить у те, що він сам по собі такий хороший, усі одразу почнуть обчислювати, «від кого він стоїть», а ЗМІ негайно вимагатимуть від нього грошей «за політику і піар». Я все-таки надаю перевагу ситуації, коли не я плачу ЗМІ, а ЗМІ платять мені, тим більше, що для мене це єдине джерело доходу.
Проте в рамках наших постійних розмов спробую дуже просто сформулювати свій рецепт. Для різних там критиків одразу скажу, що це мій рецепт, з акцентом на слово «мій». Він може бути правильним або ні, але перевірити це може лише практика.
Агресивна самотність
Отже, власне, в чому проблема, і з якою хворобою нам доведеться мати справу під час виготовлення рецепта? Хвороба — в наших людях, тих звичках, стереотипах, менталітеті, національному характері й національній мрії (охочі можуть продовжити ряд), які заважають нам жити всім разом на одній території. Окремо українці завжди молодці. Особливо за межами України, подалі від співвітчизників. Вони там досягають успіху, а вдома потім про них складають легенди: «от, дивіться, це ж наші!» Ну так, ну так, — це «ваші». Тільки де б вони були, якби залишилися тут з вами — з’їли б ви їх. Загалом — біда. Разом жити не можемо.
Наступне питання. Як називається та річ, яка, власне, заважає нам жити? Насправді це непросте завдання. Потрібно вибрати з дуже й дуже багатьох визначень, обрати головну якість, для якої всі інші були б похідними.
Спробую пояснити свій вибір на прикладах. У нашому житті трапляються ніби спеціально відведені місця, по яких дуже легко й просто судити про національний характер. Зазвичай ці «місця» пов’язані з досить екстремальними проявами суспільного життя. Ось, наприклад, автомобіль. Річ винятково екстремальна, тому що бувши зовсім ще недавно «не розкішшю, а засобом пересування», сьогодні він перетворився на досить доступну для середнього українця річ. Але при цьому автомобіль досі залишається символом престижу. Ця двозначність — доступність і престижність — і породжує той украй зручний для дослідження прикордонний стан, у якому найбільшою мірою розкривається національний характер. Отже, про що яскравіше за все говорить нам український автомобіль? Який діагноз ставить він нації? Судите самі. Автомобілів, незважаючи на кризу, продається багато. У Києві вже давно неможливо їздити через затори, але це не зупиняє українця. Він же купує автомобіль не для зручності. Він купує його з інших міркувань. Яких?
Я був вражений, здійснивши одного разу невелику автомобільну прогулянку вздовж київського моря. Величезна кількість дорогих іноземних машин стояла ледь не по дах у смітті, яке, очевидно за звичкою, ще вважається лісом. При цьому з кожної іноземної машини, створюючи максимальні незручності для оточуючих, гуркотіло те, що деякі приймають за музику. Особисто я не уявляю, як можна відпочивати в таких умовах. Але вони відпочивають, на зло ворогам і незважаючи ні на що. Українці, як бачимо, існують одне для одного лише як «середовище», яке має оцінити «крутизну» кожного окремого українця. Тому вони їдуть відпочивати на смітник на своїх дорогих джипах, збираються там у величезній кількості та старанно один одного не помічають, оглушуючи різною звуковою гидотою. Коли вони їдуть дорогою — на «відпочинок» і назад, — вони не можуть не врізатися одне в одного, адже українці не здатні дотримуватися правил, тому що правила передбачають рівність перед ними. Але я не можу бути рівним, адже в мене ж така тачка… (після аварії)… А, ви кажете, тут щось їхало? Ось це їхало? На такій машині? Ризик для життя — свого й оточуючих — значить набагато менший, ніж власна «крутизна». Як ви думаєте, скільки аварій я зустрів на відрізку близько 30 кілометрів? Відповідаю — шість. І це посеред дня, коли п’яних водіїв ще не так багато.
Другий приклад. Коли минулої осені й зими почали виникати нові «активності» наляканих кризою українців, я досить уважно стежив за ними, саме з метою з’ясувати, наскільки вони справді нові. Скажу більше, я навіть сходив на пару зборів активістів. І ось що я вам скажу. Люди, які до того не мали жодного досвіду політичної діяльності й які, по ідеї, не мали бути заражені хворобами нашого політикуму, мало чим відрізнялися від «юлі» чи «яніка». Пам’ятаю, якось обговорювали участь однієї контори в якійсь спільній акції з іншими конторами. Під час обговорення присутні найбільше були занепокоєні тим, що організатори отримають піар, за наш рахунок, а не тим, наскільки взагалі збігаються вимоги організаторів з вимогами інших учасників акції.
Загалом, мій висновок міститься в назві цього розділу. Це — агресивна самотність.
Пияцтво — бій
Причина цієї агресивної самотності — це страх. Страх чужого. Українці бояться одне одного. Саме з цієї причини вони ходять із такими злими пиками на вулиці. Саме тому вони нездатні об’єднуватися. Саме тому вони довіряють державі більше, ніж одне одному, і ця довіра до, здавалося б, такого нелюбимого «уряду», тільки зростає. Саме тому вони так прагнуть «міцної руки», яка б, нарешті, щось зробила з ними самими й вигаданими ними ворогами. Страх змушує українців боротися за статус, купувати дорогі «тачки» й «відпочивати» на смітнику, відвойовуючи свій особистий простір гучними звуками. Агресивна самотність, агресивне ігнорування існування одне одного має причиною страх.
Тому мій рецепт простий. Перші ліки від страху — це інформація. Це відомості про інших і, як наслідок, з’ясування того факту, що вони, можливо, мало чим відрізняються від тебе. Це завдання вирішує знайомство. Знайомство неможливе без спільної справи, або хоча б імітації спільної справи, створення незвичайних, екстремальних умов, у яких чужий може проявити себе й показати, що він «свій». Зауважимо, що традиція спільного пияцтва, як способу познайомитися, вирішує саме це завдання — імітацію спільної справи. Алкоголь неминуче змінює відчуття реальності людини, вона опиняється в екстремальній ситуації з незнайомими людьми, проходить свого роду ритуал, перевірку на здатність бути своїм. Не знаю, як зараз, але ще недавно в найбільш хрестоматійних носіїв нашого менталітету — чиновників дрібної та середньої руки, знайомство «по п’янці» було обов’язковим, і «свояцтво» часто визначалося саме кількістю спільно випитого.
Звісно, вся країна не може сісти й забухати одне з одним. Втім, це й не потрібно. Набагато важливіша спільна справа. Спільна справа, як спосіб нарешті познайомитися й спробувати почати довіряти одне одному.
Тому я й кажу — кондомініуми, територіальні громади, ліквідація ЖЕКів….