Події навколо Ради-31 — зайве сумне нагадування нам усім про те, що політика в її видимій частині є не більше, ніж спектакль, що прикриває якісь інші справи. Адже, якби це було не так, ніхто б не влаштовував істерик через те, що депутати голосують «за того хлопця». Якби йшлося справді про якісь раціонально оцінювані заходи, здатні вирішити проблему, то перше, що мали б сказати депутати: «Почекайте-но, а як це в нас в одній палаті опинилися мажоритарники і партійно-спискові депутати? Давайте терміново щось робити». Бо суть усієї проблеми в тому, що різний порядок обрання депутатів передбачає й різну організацію подальшого процесу. І якщо суб’єкт виборів — партія, то депутат від списку має право передати свій голос найближчому товаришеві, але якщо суб’єкт виборів — окремо стоячий депутат, то він зобов’язаний завжди голосувати особисто. Це дуже просте й раціональне правило: «кого обирає вибоць, той і голосує в парламенті». Тож вирішити вашу «проблему» можна, лише якщо в одній палаті будуть депутати, що обираються однаковим чином, а рішення — або створення другої палати, або зміна закону про вибори.
Але насправді, як бачимо, рішення проблеми не потрібне. Потрібне постійне шоу «вони не дають нам ухвалювати закони!». І зрозуміло, що коли вирішать проблему з «Радою-3», з’явиться щось інше. До речі, нагадую, що учасники цього шоу періодично мінятимуться місцями. Через деякий час «регіони» будуть в опозиції, а нинішні опозиціонери — при владі. Але хто тоді згадає, що було вчора? Комедія все одно триватиме.
Я наводжу цей приклад для того, щоб сказати, що вся ця система — суцільна казка. Саме казка, а не, наприклад, міф, тому що міфи — річ укорінена, їх треба окремо виколупувати зі свідомості, а казка розсипається від порівняння з реальністю. Але, тим не менш, вона живе й процвітає.
Казкою, наприклад, є всі ті нібито перевірені й ледве не наукові думки, на яких заснований «закон» і «законодавство». Ось навіть у нашому випадку, в основі всієї ситуації лежить тверда переконаність публіки, що закони потрібні. Депутати й влаштовують шоу з нібито серйозною проблемою голосування тому, що публіка переконана в необхідності законів. «Ми б і раді постаратися, але негідники не дають» — ось послання, яке споживає з великим задоволенням прогресивна громадськість, і те, що події відбуваються в казці, якраз і підтверджується реакцією публіки. Якби ми мали справу з реально існуючою проблемою, ми б одразу почули «ви там закон про вибори змініть, і швидше, а то час іде». Але де там! Усі насолоджуються захоплюючою історією.
Так ось, про закони. Якби була можливість показати нашу систему (мова, у даному випадку, про всі «демократії») людям, з іменами яких пов’язують настання «епохи прогресу і демократії», більшість із них, вивчивши її, сказала б: «Ви це серйозно? Та я вас благаю». Так, ухвалення якихось законів скупченнями людей або спеціально відібраними старцями мало місце в нашій історії й задовго до появи всяких держав і під час їхнього існування. Але ті люди, навіть якщо й не знали один одного особисто, (а, як правило, знали), чудово уявляли собі, про що йдеться. Образ їхнього життя був, сказати так, нехитрий, і всі ці законодавці не були професійними політиками, а заробляли на життя чесною працею. І тому їхні спроби створювати якісь правила, принаймні, були адекватні тому середовищу, в якому здійснювалися, і, що найважливіше, стосувалися їх самих у тій самій мірі, що й до всіх інших. У даному випадку я говорю про позитивне законодавство. Бо все інше взагалі не потребує скупчень і старців (якщо вони не виконують роль суду, звичайно). Це «все інше» добре відоме з незапам’ятних часів, абсолютно однаково в усіх народів і зводиться до слів «не вбий, не вкради».
З поглибленням поділу праці та ускладненням життя створення права все більше переходило до тих, кому воно було потрібне в їхній діяльності. Наше торгове право створене торговцями. Морське право — моряками. Ну, а скупчення громадян цілком можуть за таких умов займатися вирішенням питань, що виникають за місцем їхнього проживання. Пояснити, чому таке саме скупчення, тільки «на державному рівні», має вирішувати питання діяльності моряків, торговців і взагалі всіх, хто не сховався, неможливо.
І ви тільки вдумайтесь — адже на повному серйозі бродить у народі легенда, що за результатами виборів ваші думки «сумуються» або (більш просунута версія) «враховуються». Тобто, коли ухвалюється закон для професорів, складаються думки трьох професорів і п’яти кухарок. І те саме відбувається, коли ухвалюються рішення для кухарок. І знаєте, які це рішення? Рішення, які не влаштовують ні професорів, ні кухарок. Але всі вірять, що це комусь справді потрібно. Що поробиш, казки.
Йдеться про махінації з системою голосування ↩︎