Серед страхів сучасного пересічного обивателя «дефолт», або, точніше, «суверенний дефолт», посідає важливе та почесне місце. І це не дивно, адже зрозуміти, що це таке, простій людині практично неможливо. Міркування телевізійних економістів зазвичай лише додають туману до й без того каламутної картини. Був дефолт чи не був? Які його наслідки і чому саме вони настали? Розібратися в цьому буває вкрай важко.
Наш обиватель, звиклий ніким не перейматися, почувши про дефолт, про всяк випадок починає панікувати. Ось, приміром, українські монетарні чини напередодні так і не відбувся дефолту США закликали українців не здавати бакси. Ймовірно, для таких закликів були причини. Варто зазначити, що така поведінка «простої людини» не зовсім ірраціональна. І викликана вона не лише складністю економічних процесів, у яких «пересічна людина» не може розібратися, а й поняттєвою плутаниною, яка виникла, втім, далеко не випадково.
Про цю плутанину, її наслідки та трохи про сам дефолт ми й поговоримо в цій колонці.
У «дефолті» чи «суверенному дефолті» немає нічого особливого й незвичайного. Інакше кажучи, це банкрутство держави, тобто нездатність виконувати свої зобов’язання. У цьому явищі немає нічого нового: монархи, а потім і держави протягом усієї історії постійно страждали від неспроможності сплатити рахунки. Ті самі Сполучені Штати двічі переживали дефолт. Уперше він тривав із 1862 по 1879 рік і був спричинений нездатністю уряду розрахуватися за «грінбеками», випущеними під час Громадянської війни. Другий стався 1935 року, коли Рузвельт вирішив, що золото коштуватиме не 20 доларів за унцію, а 35. При цьому обміняти свої державні облігації на золото могли лише іноземці; власники облігацій у самій Америці могли отримати лише паперові гроші, вартість яких тепер була удвічі нижчою.
В інших державах ситуації дефолту траплялися ще частіше. Чому ж нині так загострюється увага до суверенних дефолтів? Справа ось у чому. До певного моменту ігри з державою були просто однією з різновидів спекуляцій. У тих, хто позичав гроші Дядькові Семові чи будь-якому іншому урядові, були на те свої причини, але наслідки їхніх дій (себто нездатності уряду розрахуватися) значною мірою стосувалися лише їх самих. Однак після остаточної монополізації грошей і знищення золотого стандарту усе змінилося. Тепер держави отримали повний контроль над грошовою системою і можливість карбувати гроші без обмежень. Їхні борги тепер тягли за собою наслідки не лише для кредиторів. Точніше кажучи, ці наслідки стали невідворотними для всіх.
Пам’ятайте: держави не виробляють жодної цінності, яка б добровільно обмінювалася на ринку. Нібито просто кажучи, у них немає нічого «свого». Держави беруть у борг чужі гроші й віддають теж чужі — гроші платників податків. Тому, загалом, зростання боргів та інших зобов’язань держави веде до зростання податків. Власне, історично так і відбувається: сукупна ставка податків неухильно зростає разом із витратами держави. Утім, у податків є одна неприємна для держави особливість — від них можна сховатися. Грошова монополія цю проблему вирішує. Від девальвації чи інфляції сховатися не можна.
Розуміння — часто інтуїтивне — цієї обставини є однією з причин того інтересу, який приділяється дефолтам. Власне, проблемою є не сам дефолт, а поведінка держави для вирішення цієї ситуації. Якщо очікується, що «вирішенням проблеми» буде девальвація чи запуск друкарського верстата, то тоді є всі причини для паніки і для того, щоб уживати заходів із захисту.
Друга обставина, про яку я хочу сказати, — це зміна уявлень про державу, що сталася одночасно з набуттям нею монополії на гроші та з іншими подіями й явищами, пов’язаними зі зростанням ролі держави в нашому житті. Нині ми з вами живемо у світі, в якому інформаційний контекст включає в себе уявлення про державу як про підприємство. Це уявлення почало оформлюватися з часів німецької «історичної школи» в економіці й остаточно сформувалося та стало панівним у середині XX століття. Воно розглядає державу як головного агента й, по суті, власника «національної економіки». Мета держави — збільшення «прибутку», тобто «неухильне зростання добробуту трудящих». Цей «прибуток» з певних пір почали вимірювати зростанням ВВП — показника, що став універсальним для політекономічного мейнстриму. Якщо люди сприймають державу як підприємство, то не дивно, що вони побоюються дефолту, як побоювалися б банкрутства підприємства, на якому працюють.
Саме в цьому місці й сталася та підміна сенсу, про яку я сказав спочатку. Адже насправді держава не є підприємством: вона нічого не виробляє, не несе витрат тощо. Держава просто привласнює гроші платників податків. Уявлення про державу як про підприємство та про зміни ВВП як про показник його ефективності хибне, але вельми вигідне для самої держави — воно забезпечує її легітимність і самовідтворення. Однак ігри з державними боргами та дефолтами мають зіграти з цим уявленням злу штуку. Якщо держава — це «господарство», то до неї застосовні поняття прибутку й ефективності. Це прямо веде до того, що вона відповідає за зобов’язаннями і може збанкрутувати, бути проданою цілком або частинами, взятою під зовнішнє управління тощо. Неефективне підприємство має бути ліквідовано й передане власнику, який краще впорається з управлінням. Державні борги зростають повсюди, система фіатних грошей тріщить по швах, отже, ситуації суверенного дефолту виникатимуть усе частіше. Це означає, що дедалі частіше ставитиметься й таке питання: якщо ця держава-підприємство не справляється із завданням, чому б нам її не продати?
Обидва рішення, що випливають із цього питання, невигідні державам. Перше — продати — навряд чи реалізовуване. Держави не здатні не те що продати частину своїх функцій, вони не здатні (як яскраво демонструє приклад США) навіть просто скоротити свої витрати. Друге рішення — відмовитися від ролі підприємства — більш прийнятне, але воно набагато непередбачуваніше, ніж перше. Адже якщо держава — не підприємство, мета якого «неухильне зростання відсотка жирів у маслі», то що вона тоді таке і, головне, — навіщо вона тоді? Державі залишається роль певної сакральної сили, міфу й предмета віри. Однак у наш раціональний вік навряд чи хтось погодиться з тим, що міф і предмет віри займається примусовим вилученням власності — як у віруючих, так і в невіруючих, — нав’язує всім без розбору свої правила, за якими сам же й слідкує, і надає «послуги», від яких неможливо відмовитися. Поки йдеться про жири в маслі, всі ці «нюанси» сприймаються як плата за прогрес, але якщо жирів більше немає, то виникають неприємні питання.
Загалом держави потрапили в досить неприємну ситуацію: дотримання логіки підприємства логічно веде до вимоги продати їх з молотка, а відмова від цієї логіки позбавляє їх легітимності. Звичайно, «світова еліта», що чи хто б не розумівся під цими словами, вже працює над цією проблемою. Ось, приміром, слово «дефолт» замість «банкрутства» вже непогано відводить у бік від розуміння й маскує сенс. Є ще ідеї, як-от відмова від зростання ВВП як універсального продукту держави й заміна його «індексом щастя». Нині ця ідея існує на рівні бюрократичних фріків із ООН, але хто знає…
Загалом, повертаючись до поняттєвої плутанини та ставлення до суверенного дефолту, можна зробити такі висновки:
«Суверенний дефолт» є аналогом банкрутства, але поки що не має механізмів для легітимного вирішення конфлікту — на відміну від підприємств, для держави банкрутство не означає ні ліквідації чи продажу боржника, ні примусової реорганізації, ні переходу під зовнішнє управління; часто навіть банкрутства держав не призводять до відставки менеджменту.
Тільки й виключно платник податків оплачує як політику, що веде до дефолту, так і ліквідацію його наслідків.
Ступінь катастрофічності дефолту залежить від політичних обставин, тобто від відносин позичальника з кредиторами. Якщо останні не зацікавлені в краху позичальника, то падіння буде більш м’яким. Однак, повторюю, в будь-якому разі платить платник податків.
Оскільки держави не здатні до серйозних змін у політиці й завжди віддають перевагу короткостроковим інтересам перед довгостроковими, суверенні дефолти траплятимуться усе частіше. Це матиме не лише економічні та політичні (у разі краху долара, наприклад) наслідки, а й світоглядні — пов’язані зі зміною уявлень про державу та необхідність у ній.