Порівняння Майдану і війни з Росією стало загальним місцем для всіх, хто пише на політичну тему. Аналогія очевидна і приваблива, особливо коли хочеться заспокоїти себе й інших: мовляв, «ніч найтемніша перед світанком», а Януковича таки скинули, незважаючи ні на що.
Проте війна з Росією не є прямою аналогією Майдану. Якщо ви хочете зрозуміти, з чим ми маємо справу зараз на війні з Росією в межах цієї аналогії, уявіть, що Яценюк, Тягнибок і Кличко якимось чином узяли контроль над Майданом. Вони регулюють підвіз шин, закупівлю бензину, порожніх пляшок, добування бруківки й виробництво коктейлів. Вони регулюють доступ на Майдан і вирішують, кому можна, а кому не можна там стояти. Усіх, хто з ними не згоден, вони оголошують шпигунами й провокаторами. Уявили? Як довго, на вашу думку, протримався б такий Майдан, а точніше — як швидко розійшовся б він по домівках? Ось таку ситуацію ми маємо на війні з Росією.
І, власне, причина проста — віра в те, що військові дії є уділом виключно жорстких централізованих організацій. Але рік тому ви вже вели військові дії й здобули в них перемогу. Адже Майдан був перемогою самоорганізації над жорсткою ієрархією, у тому числі й військовою перемогою. І саме спроби «організувати» Майдан призводили до неприємностей — великих і малих, а то й до трагедії з ознаками зради, як побоїще 18 лютого під час «мирної ходи». Тепер вас переконали, що маленька війна чимось суттєво відрізняється від великої (тобто за змістом завдань, а не просто за масштабом), і, говорячи метафорично, ви віддали владу над Майданом Яценюку, Тягнибоку й Кличку.
Результати не змусили себе чекати. їх два. Перший — це великі досягнення в організації котлів. Причому Дебальцевський був очевидним уже давно, і не знаю, як ви, але останні тижні я почувався, наче в кошмарі: зло неминуче надсувається, а ти не можеш поворухнути ні рукою, ні ногою. Друге досягнення — зростання кількості генералів. Кількість генералів говорить не лише про кількість генералів. Вона говорить про складність ієрархічної структури. Генерал — це ж не просто велика фуражка, пузо й красиві погони, генерал — це верхівка якоїсь бюрократичної піраміди. Генерал зі своїми погонами означає, що під ним є полковники, підполковники, майори, капітани та інші старші лейтенанти, а ще службовці радянського зразка. І кожен нижчий щабель, так би мовити, ширший і глибший за вищий. І всі вони освоюють бюджети.
Досвід Майдану й війни говорить про те, що в українців краще виходить самоорганізація, ніж ієрархія. Можна навести безліч аргументів на користь самоорганізуючих структур порівняно з ієрархічними організаціями та щодо їхньої ефективності. Проте говорити про це є сенс лише тоді, коли є розуміння: в однієї проблеми завжди є кілька рішень. Ми маємо зрозуміти, що наше уявлення про війну як про протистояння організацій — лише одне з можливих. Те, що «всі так роблять», аж ніяк не є аргументом на користь того, що й ми маємо робити так само. Більше того, наш досвід прямо свідчить: так не можна.
Для початку просто подумайте над двома питаннями. Перше: структура наших ЗС — це злегка модернізована структура радянської армії, структура, заснована на досвіді Другої світової й жодного разу не випробувана в серйозній війні. Афганський досвід був, скоріше, негативним, якщо говорити про її працездатність. Подумайте про те, що весь цей chain of command просто вигаданий із голови.
Друге питання. Подумайте про те, що таке війна і які її цілі. «Волонтери не куплять танк!» — кричать нам прихильники регулярних котлів. Але чому вони мають купувати танк? Мета війни — завдати противникові неприйнятної шкоди. І для цього є безліч інших способів, окрім купівлі танка (до речі, якби танки справді продавалися у військтограх, я не сумніваюся, що волонтери їх купували б). Загалом, якщо ви почнете міркувати в цьому напрямку, то побачите: ми можемо виграти цю війну. І побачите, як це можна зробити. І в цьому сенсі, як і в багатьох інших, Майдан був не дарма.