Один із найпопулярніших аргументів на користь неминучості та обов’язковості держави — це так званий «мавпячий аргумент». Сенс його простий: ми схожі на мавп, і щоб зрозуміти, як у нас усе влаштовано, треба просто подивитися на цих милих створінь, бо вони безхітрісні й не знають гріха. Подивившись на мавп, особливо на різних там гамадрилів, яких чомусь особливо люблять етологи, ми виявляємо жорстку ієрархію на чолі з альфа-самцем, що «тримає» стадо, бачимо перерозподіл їжі та інші знайомі нам із життя в державі атрибути. «Ось бачите», — кажуть нам прихильники мавпячого аргументу, — «ось так насправді все влаштовано. Це природний порядок речей, і проти нього не заперечиш, просто марно тому…, що це природний порядок, загалом».
Ця точка зору зручна тим, що поряд із «вікіпедією» завжди ще можна послатися на незліченних британських учених, які буквально щотижня радують нас новими відомостями з життя гамадрилів. Зазвичай у текстах, де описуються повчальні звички цих мавп, неодмінно зустрінеш слова «ось так наші далекі предки…», що, нібито, вважається прямим доказом безпосереднього зв’язку гамадрильства з людьми.
Між тим, навіть поверхневе спостереження легко знаходить різницю між гамадрилами й людьми. Гамадрили не складають віршів і не пишуть книг, не будують залізниць і пароплавів, не винаходять комп’ютерів і не пишуть для них програм. Вони взагалі не змінюються — стадо гамадрилів, що жило кілька десятків тисяч років тому, нічим не відрізняється від сучасного: усі ті ж альфа-самці, агресія та перерозподіл. Тому, якщо вважати, що ми дійсно «походимо від мавп», усе одно незрозумілим залишається питання — що саме повідомляють нам про людей відомості з життя гамадрилів? Особливо якщо ці відомості стосуються не фізіології, а поведінки — тобто етики та організації соціальних зв’язків. Уже на рівні простої екстраполяції «мавпячий аргумент» містить логічну помилку. Не можна екстраполювати поведінку собак на поведінку котів. Різниця ж між гамадрилами й людьми значно більша, а в етичному сенсі зграї гамадрилів і людське суспільство — це повні протилежності. Більш того, навіть улюблена всіма етатистами «практика» говорить про те, що в людей досить поширеними були «племена без вождів», тобто там, де альфа-самців і всього іншого потворства, що видається за «природний порядок речей», не спостерігалося, а лідерство мало не силову, а функціональну природу. До речі, європейці намучилися з цими племенами, бо їм було незрозуміло, з ким потрібно мати справу — там немає начальства. Точно так само англійці намучилися з Ірландією: там не було держави, місцеві «королі» не були королями в звичному для англійців сенсі, і тому «завоювання» вилилося в триста років криваве безладдя.
Загалом, коли почуєте «мавпячий аргумент», поставте собі просте питання — якщо люди й гамадрили «так схожі», то чому гамадрили досі не люди (і навпаки). Якщо вже говорити про уроки, які можна винести з вивчення мавпячих зграй, то вони полягають у наочній демонстрації того, чим ми відрізняємося від мавп, і чого немає в етиці та соціальній організації цих тварин.
Головна відмінність очевидна — на відміну від гамадрилів, у людському суспільстві агресія нелегітимна й переслідується. Це неважко побачити неозброєним оком. Для воєн, які ведуть держави, завжди потрібна причина. Результати війни без причини зазвичай нетривалі, імперії різних там атіл існують лише одне покоління, поки живе засновник. «Поважна причина» для війни — це спроба уникнути статусу агресора. Дуже яскраво це проявляється у феодальному середньовіччі. Борони вас Бог напасти на сусіда, якщо у вас немає поважної претензії на його титул. Якщо ви це зробите без такої претензії, всі об’єднаються проти вас і вас навіть можуть відлучити від церкви, що робить вас ізгоєм не лише в очах знаті, але й у очах підданих, а це значно гірше. Будь-який агресор розповідає всім, який він миротворець. Гітлер, Путін — усі вони боролися за мир. Зараз на Донбасі ви не знайдете агресорів, там усі захисники, кого не візьми. У культурі це проявляється ще яскравіше. Улюблений мною «монолог лиходія» — це не художній прийом, а реальне явище: людина не може вважати себе агресором, вона завжди вигадуватиме виправдання, щоб показати, що це не так. Просто, чим очевидніша агресія, тим складніша казуїстична еквілібристика, потрібна для доказу її відсутності. Звідси й тривалі стомлювальні виправдувальні монологи. Та що там далеко ходити — гопник у підворітні не нападе просто так. Спочатку йому потрібно на вас образитися. «Дай закурити» та інша класика жанру — це прийом, за допомогою якого гопник перетворюється з агресора на жертву.
Чому людське суспільство влаштоване так — питання, що залишається відкритим. Але те, що воно засноване на придушенні агресії (а значить, дає свободу співпраці та спричиненому нею прогресу й економічному зростанню), не підлягає сумніву. Гамадрили, бджоли, мурахи та терміти не мають із цим нічого спільного, і їхній «досвід» цікавий лише як досвід контрасту й протилежності.
Люди, які повторюють популярний мем про «прикриту тонким шаром цивілізації тваринну сутність людини», сильно помиляються, принаймні в оцінці товщини цього «покриву». Покрив цей не просто великий — фактично можна говорити, що тільки в межах цього покриву людина й є людиною.