Армія1 з’являється в дискусіях про гіпотетичне майбутнє в двох випадках. У першому — як аргумент «громадського блага»: «ось у вас не буде податків, але ж є „громадські блага", яких неможливо фінансувати без податків, наприклад армія». Яскравий образ беззахисної лібертаріанської країни, яку знищують злі, некрасиві та неінтелігентні сусіди, мабуть, має переконати лібертаріанців у їхній помилці.
У другому випадку йдеться суто про військовий і політичний аспект: як проходитиме війна між «лібертаріанцями» й «етатистами», якщо вони раптом подеруться.
Ми розглянемо обидва ці випадки, але спочатку скажемо ось що. Сама думка про якусь «лібертаріанську країну у ворожому етатистському оточенні» при зрілому роздумі видається фантастичною. На відміну від етатистських ідеологій типу соціалізму, лібертаріанство не є догмою чи набором обов’язкових характеристик на кшталт «усуспільнення власності».
Лібертаріанство пояснює «як є», а не «як треба». Модальність «треба» виникає лише тоді, коли певні очевидні моменти — зокрема результати діяльності паразитичних структур, типу держави, — порушують нормальну роботу того, «як є».
Тому, на відміну від соціалізму з комунізмом, не існує моменту, коли можна, звірившись із якоюсь книжечкою, заявити про «побудову лібертаріанського суспільства», адже будь-яке суспільство в основі своїй є лібертаріанським.
Говорити про рух до «лібертаріанства» можна в термінах позбавлення від паразитів і насамперед від держави. При всій широті поля, що тут відкривається для всякого роду фантазій, «лібертаріанська держава» чи «країна» — якась однорідна в політичному сенсі територія — виглядає як найменш реальна перспектива.
Мирний і перспективний для лібертаріанства сценарій — це поступова приватизація (правильніше, мені здається, говорити «націоналізація» навпаки) державних функцій, причому не в результаті усвідомленої політики, а явочним порядком, бо держава виявиться нездатною дістати громадян у тій чи іншій діяльності (скоріше за все, унаслідок того, що вона надмірно розрослася). Лібертаріанські практики тут «проростатимуть» крізь державу. Такий процес торкнеться насамперед основних держав, і вони лише в різній мірі «лібертаріанізуються» — ситуація війни «лібертаріанців» проти «етатистів» видається дуже малоймовірною.
Вона можлива лише якщо певні лібертаріанці «захоплять владу» (переможуть на виборах) і знищать державу в якійсь країні. Уявити, що держава (а наші лібертаріанці в цьому випадку самі стають державою) добровільно покінчить життя самогубством, неможливо. Але найфантастичнішим в цьому прикладі є самі лібертаріанці, що захопили владу. Тобто це вже не лібертаріанці — це іспанські «анархісти» 30-х, певні морські свинки від політики. Навіть якщо уявити, що щось таке раптом сталося, ми знову не отримаємо ситуації «лібертаріанці проти етатистів», бо скасування держави «зверху» шляхом її мнимого самогубства аж ніяк не робить суспільство лібертаріанським. Держава існує насамперед у головах і практиках людей, і країна, яка силовим шляхом «скасувала» в себе державу, зовсім не стає від того лібертаріанським суспільством — саме такому суспільству й адресується питання «а як же ви без армії захищатиметесь від злих сусідів?»
Конфлікт «лібертаріанців» із «етатистами» виглядає повною фантастикою. Цю обставину треба мати на увазі, коли вам пропонують поміркувати в рамках такої моделі. Але перейдемо до наших двох випадків, у яких з’являється армія.
1. Перший випадок. Армія як громадське благо й аргумент на користь оподаткування
1.1. Трохи історії
Коли нам кажуть, що щось є об’єктивним феноменом («громадське благо», сину, тут нічого не поробиш), передбачається, що певні люди або навіть «ринок у цілому» шукали-шукали й не знайшли жодного рішення: мовляв, пробували і так і сяк, не виходить, залишаються, блін, податки. Проте в реальності ніколи нічого такого не було. Зазвичай держава просто привласнювала собі те, що вже існувало в суспільстві на добровільній основі — наприклад соціальне страхування — а вже потім оголошувала це «громадським благом», щоб пояснити, чому збирає на це податки. Але до армії не відноситься навіть і ця практика. У її випадку в усі епохи справа полягала одним і тим самим чином; змінювалися лише ідеологічні та організаційні обгортки, і про це ми зараз поговоримо.
Справа в тім, що армія — це причина держави, її початок і основа. Тут потрібно зробити уточнення: коли говориш, що «держава є результатом військових завоювань», люди часто уявляють неадекватну картинку — маршируючі колони регулярної армії, а то й танчики з літачками. Насправді ж ідеться про метод, що дозволяє узаконити розбій і грабувати одних на користь других. Ідея держави (колись ми придумали спеціальне слово «державство», щоб позначити метод, відокремити його від групи людей, що витягує таким чином прибуток) стара як світ. «Державство» — це метод, який застосовує певна група людей, переходячи від нападів на сусідів до інституціоналізованого насильства, регулярної данини. Тобто коли я кажу «держава є результатом завоювання», я маю на увазі ситуацію, що повторюється, напевно, з десяток тисячоліть. Певне плем’я-рейдер перемагає одне або кілька сусідніх племен і обкладає їх даниною. Ось вам готова держава (у шкільній історії це зазвичай називається «об’єднав сусідні племена», а той, хто це зробив, вважається великим героєм). Як бачимо, армія є головною причиною успіху всієї затії — без неї нічого не вийде в принципі.
Треба мати на увазі, що держава — вкрай нестабільна штука. По-перше, держава зазвичай закінчується зі смертю героя-«об’єднувача»: стійкого способу передачі особистої влади так і не було знайдено. По-друге, зазвичай публіка, побачивши наближення держави, поспішає видалитися куди подалі. Прямо зараз цей процес можна спостерігати в басейні Амазонки, де племена, напевно, з того часу, як опинилися там, займаються спробами пограбувати одне одного. Біда в тім, що там занадто багато вільного місця і держави не вийде.
Тому більш-менш стійка держава виникає не на родючій рівнині чи в лісостепу, а в оазі в пустелі, гірській долині, річковому басейні, оточеному пустелею, — одним словом, у місці, звідки жертвам просто нікуди подітися. Історично так воно й було.
Ми маємо розуміти, що переважна більшість держав існувала одне-два покоління — через нерозв’язанність питань спадкування, схильність публіки за першої-ліпшої нагоди втікати геть і вічну проблему «а що в них забирати і куди це потім дівати?». Обговорюючи «блага» держави й те, що це ледь не синонім цивілізації (так вважають усі шкільні підручники), люди роблять величезну помилку. Кажучи «цивілізація» й «держава», вони уявляють собі єгиптян, римлян і греків (щодо останніх двох — відомі часи, коли вони вже були римлянами й греками, але ще не були державою). Ми судимо про держави по тих із них, що залишили сліди (чемпіони в цьому списку — гангстери часів «сухого закону», миттєвих за часом існування держави, що залишили значний слід у сучасній культурі). Адже абсолютна більшість держав не залишила жодних слідів: вони зникли, загарбники видалилися, бормочучи «знову нічого не вийшло…», а потенційні підданці просто продовжили займатися своїми справами. Якщо ми зрозуміємо, що кількість держав на Землі в осяжній історії має обчислюватися сотнями тисяч, усе стане на свої місця.
Для повноти картини додамо: держави заводилися не лише в результаті прямої агресії, а й як результат успішної оборони від неї, переможної війни (Союзницькі війни для Риму) або успішного «перейняття досвіду» сусідів.
Проте повернімося до армії. Територія — ключовий параметр держави. Зважаючи на постійне бажання публіки втекти від держави куди подалі, «суверенна територія» має бути якомога більшою — настільки великою, наскільки військо здатне забезпечити її контроль. Відтоді армія жорстко прив’язана до території, війни ведуться в термінах територій, а «територіальний суверенітет» є гіперфетишем, будь-яке посягання на який викликає в багатьох катання по підлозі, роздирання сорочок і піну з рота.
Феодалізм був чудовим рішенням проблеми розширення території — фактично це був режим держав-матрошок, кожна з яких мала свою армію. Тобто, приєднавши певну територію, можна було посадити там якогось родича, який, отримуючи данину з неї, стає зацікавленим і в охороні. Родич сам є державою, водночас перебуваючи частиною більшої державної матрошки.
Усе це час публіка, що опинилася в державах, не живила жодних ілюзій щодо призначення армії. Показово, що разом із перетворенням Риму на державу, тобто в імперію, зникли й республіканські цінності — громадянська доблесть і служіння народові. Звичайні люди сприймали армію й війну як інструменти придушення й агресії, абсолютно чужду для них діяльність. Вони намагалися, наскільки можливо, не брати участі в тому, що відбувається. Більш того, мені кілька разів траплялися згадки про те, як городяни й навіть селяни вимагали (і отримували) від баронів і навіть від монархів компенсацію за потраву полів під час воєнішок. Тобто війна — то панські витребеньки, а в нас тут реальне життя.
Усе змінилося, коли в результаті розвитку суспільства «божественне право» як універсальне пояснення існування держави перестало працювати. Йому на зміну прийшла ідея «народного суверенітету» та «національної держави». Тут і з’являється наше «громадське благо» — ще не як претензія на об’єктивну економічну закономірність, а поки що як ідеологія. Наполеон майже двадцять років мучить Європу, а Клаузевіц пояснює, чому йому це вдається: тому, що тепер усі французи — громадяни і «захист вітчизни» став їхнім обов’язком.
Національна держава дозволяє поставити під рушницю величезні маси народу. Тепер служба в армії перетворилася з бізнесу або феодальної повинності на «громадянський обов’язок». Держави пристосувалися до нових умов: не зумівши утримати державу як легко ідентифіковану аристократію, в інтересах якої провадиться оподаткування, держава поширилася на «усіх громадян». У цьому полягала практична суть ідеї нації та народного суверенітету — спосіб трансформації та пристосування держави, і це взагалі інша тема. Для тих, хто не читав цей блог, і для тих, хто, можливо, забув, спеціально зауважу: ідеться про природний процес пошуку прибутку, а не про якусь усвідомлену змову. Пристосування держави — ефект із тієї ж серії, що, скажімо, відкриття нових форм організації підприємств.
«Національна держава» й супутня пропаганда дали чудовий результат. Якщо в часи якобінців і Наполеона щойно спечені «громадяни» зовсім не горіли бажанням служити в армії й регулярно влаштовували бунти з цього приводу, то вже за сто років, у набагато вільнолюбнішій країні — США — без жодних бунтів було введено воєнний призов, причому для участі у війні, яка аж ніяк не загрожувала територіальній цілісності та суверенітету.
З інструмента придушення й агресії армія раптом стала «національною обороною», при цьому змінилося в ній лише те, що тепер усі мешканці чоловічої статі зобов’язані в ній служити. Боюся помилитися, але, як мені здається, «національним» усе це господарство стало називатися в XX столітті. До цього «міністр оборони» чесно іменувався «військовим міністром».
1.2. Національна оборона як «громадське благо»
Щоб не відводити розмову в бік і знову не ламати списи з приводу «громадських благ», яких, звісно, не існує, в нашому випадку можна зробити простіше: показати, що армія навіть не потрапляє в категорію цих самих «громадських благ».
Хоча практично в будь-якому підручнику з економіки, де згадуються «громадські блага», першою в списку йде «національна оборона», однак здається, що просто нікому на думку не спало замислитися над справедливістю такої заяви. Мабуть, тут та сама історія, що й із Коузом і його маяками.
Що означає та обставина, що «національна оборона» є «громадським благом»? Це означає певне абсолютно об’єктивне становище справ, певне економічне (не політичне чи якесь інше волюнтаристськи визначуване) явище, що диктує певні способи розв’язання проблеми. У нашому випадку це теза: «Армія захищає всіх, отже, всі повинні платити за неї, іначе виникає ефект безбілетника і ми стаємо беззахисними». Тобто що б ми не робили, а податки платити доведеться, бо такові закони навколишньої нас реальності.
Проте, зробивши найпростішу вправу — застосувавши ознаки «громадських благ» (невиключення, неконкурентність у споживанні, неподільність) до армії, — ми побачимо, що вона просто не відповідає їм. Залишимо осторонь факт відсутності «громадських благ» як таких; припустимо, вони існують. Але армія до них точно не відноситься.
«Громадське благо» — це, наприклад, запах парфумів. Ви його споживаєте, навіть якщо не заплатили: я виливаю на себе флакон «Шипру», а всі навколо безкоштовно ним насолоджуються. Це, як вважають прихильники «громадських благ», дає мені підстави вимагати від оточуючих грошей, «іначе благо не буде вироблятися». Уся дискусія про «громадські блага» зводиться до того, що споживання навіть у цьому разі є індивідуальним: очевидно, що далеко не кожному подобається «Шипр», і не факт, що ті, кому він подобається, хотіли його саме тут і саме зараз. Але! В будь-якому разі, фактом є те, що кожен, хто опинився в радіусі ураження «Шипру», вдихнув його чарівний запах.
Саме з цим «кожним» і виникає проблема в разі армії. Бо ні про якого кожного, в її разі, мови не йде. Жодна військова доктрина серйозно не передбачає захист населення (не кажучи вже про кожного) як причину існування й мету збройних сил. Особливо це добре помітно на прикладі ultimate weapon, типу ядерної зброї. Що говорили (говорять) військові доктрини з цього приводу? Тут усе гранично ясно.
Протиракетна оборона СРСР мала прикривати місто-герой Москву, де процвітали «партія й уряд». Протиракетна оборона США мала прикривати стратегічні військові об’єкти. Ні про яке «населення» навіть мови немає.
Знову ж таки, з практики воєн випливає дивний висновок: чим ближче в ідеологічному сенсі армія підходила до стану «громадського блага», чим частіше її називали «національною обороною», тим більшими були втрати «живої сили» та «мирного населення», не кажучи вже про руйнування й викинуті на вітер ресурси. Класика жанру — дві світові війни, де «національні оборони» доборонилися до стану гуманітарної катастрофи й економічного інфаркту. Це аж ніяк не схоже на «результат природного пошуку оптимального рішення».
Щоб було зрозуміліше, чим армія відрізняється від оборони кожного, наведу приклади такої оборони. Наприклад, паркан, стіна або силове поле по периметру захищають кожного, хто перебуває всередині. При цьому кожен може оцінити свої перспективи бути захищеним у разі конкретного конфлікту, що неможливо зробити, коли вас «захищає» армія. Озброєне до зубів населення за зразком швейцарської «армії» теж підходить: воно захищає саме себе. Різноманітні народні ополчення, що збираються для відображення агресії, теж близькі до цього стану.
Виходить, що державна армія захищає нас випадковим чином — захист це просто можливий побічний ефект тих реальних завдань, які вона вирішує.
Більш того, «національна оборона» — це таке «громадське благо навпаки». Це дивна ситуація, коли за «Шипр» платять і ті, хто ніколи не нюхав і ніколи не понюхає цього самого «Шипру».
2. Другий випадок появи армії у високоповажних бесідах. Війна між суспільством і державою
2.1. Війна між державами. Правила війни
Існування держав, трепетна турбота держави про «територіальний суверенітет» і державна армія породили війну певного типу, що, в силу тотального поширення держав, здається нам самоочевидною й єдино можливою.
Саме ця самоочевидність заважає побачити, що війни між державами ведуться за певними правилами, причому правила ці диктуються самою природою держав і не залежать від їхнього бажання. Таких правил два.
Перше правило. Метою війни є наступна мирна угода з противником, навіть якщо її зміст — анексія. Взагалі кажучи, війна ведеться тому, що з обох боків існує держава, тобто готовий апарат примусу. Якщо ви переслідуєте мету анексії, то вам потрібно перемогти армію противника, змусити вороже уряд зректися престолу (мирний договір) — і справа в капелюсі, тепер ви тут начальник, а місцеві мешканці можуть цього навіть не помітити, бо мають справу з апаратом насильства, який, якщо й зміниться, то лише в сенсі складових його персон. У більшості випадків, коли мету анексії не переслідують, мирний договір — це територіальні або політичні поступки сторони, що програла.
Друге правило. Війна триває доти, доки одна зі сторін не отримає політично неприйнятну шкоду. Зміст і величина цієї шкоди — справа внутрішньополітичних розкладів. Держава за будь-якої «форми правління» ніколи не буває однорідною: у ній борються різні інтереси, у тому числі щодо поточної війни. Для одних приводом до капітуляції буде програна «генеральна битва», інші хочуть чинити опір до кінця. Реальність визначиться їхньою взаємодією. На полях зауважимо, що гіпермілітаристи останнього часу — германські нацисти й радянські комуністи — приділяли величезну увагу промиванню мізків і істеричному нагнітанню патріотизму. Тим самим вони робили ціну неприйнятної шкоди для себе максимально високою, що, як вони вважали, надасть їм додаткову стійкість у війні.
2.2. Війна між державою і не-державою. Правила не працюють
Коли ми переносимо ці правила в ситуацію війни держави з певним суспільством, то бачимо, що така війна, м’яко кажучи, сильно ускладнює справи агресора. Англійцям знадобилася пара століть, щоб впоратися з Ірландією, і однією з причин було саме відсутність в ірландців держави в її звичному вигляді: укладаєш договір із королем, а він виявляється представляє лише самого себе. Як тут воювати? Навпаки, коли населення звикло до держави й свято в неї вірить, справи робляться просто. Ось знову ті самі англійці, тільки тепер в Індії, де кілька тисяч англійців правили багатомільйонною країною, в якій держава завелася дуже й дуже давно, і, власне, це англійське панування навіть не потребувало скільки-небудь значущої війни.
З ким вести переговори? Кого вважати армією? Хто приймає капітуляцію? Хто гарантує виконання її умов? Держава, що напала на суспільство, отримає в найкращому для себе разі партизанську війну. Більш того, такій державі доведеться будувати на зайнятих територіях державу, що вкрай непросто, враховуючи, що люди, які там проживають, за умовами нашого завдання звикли обходитися без неї і, що найважливіше, знають, як це робити.
За інших рівних умов війна проти суспільства коштуватиме дорожче, ніж проти іншої держави, вона буде затяжною, а її результат завжди неясним — через відсутність суб’єкта з іншого боку.
2.3. Інфантильні громадяни й професійні оборонці
Але як же бути бідним лібертаріанцям, якщо в них немає армії й на них нападають із бананом? Перш ніж відповісти, звернімо увагу на рішення, яке зараз подається як єдино можливе. Причиною, через яку існує «національна оборона», нам кажуть, є те, що люди інфантильні й ледачі. Вони не піклуватимуться про безпеку, і якщо в них не відбирати гроші, то всі ми пропадемо. Рішення полягає в тому, щоб на відібрані у вигляді податків гроші певні чиновники піклувалися про оборону.
Давайте спочатку звернімо увагу на саме рішення. Ті, хто «проходив» шкільну історію СРСР (а значить і Російської імперії), мають добре пам’ятати фразу «Росія не була готова до війни». Вона траплялася настільки регулярно, що врізалася в мозок і стала постійним приводом для жартів. Але ось що цікаво: навіть в історії країн, які не претендують на особливий шлях, частиною якого, мабуть, є постійна неготовність до війни, ви з дивною регулярністю зустрічатимете цю фразу. Усі вони, виявляється, були неготові до війни.
Залишимо осторонь упередженість істориків і спірність можливих критеріїв «готовності». Поговоримо про інше. Фактично ідеться про те, що організацією оборони мають займатися чиновники на зарплаті — усі ці генеральні штаби та інше. У чому б офіційно не полягала їхня робота, головне їхнє завдання — задоволення тих, хто платить зарплату. У більшості випадків ця діяльність не збігається (а іноді стає прямо протилежною) з офіційною версією. Це добре знають трудяги бюрократичного й корпоративного фронтів. Чи може такий спосіб організації оборони допомогти в реальній справі? Відповідь: як пощастить. Адже є якийсь шанс2, що й міністри, й генштаб складатимуться із суціль добре підготовлених і знаючих свою справу людей. Правда, історичний досвід говорить, що він досить невеликий.
Для порівняння подивімося на оборону як контракт із приватною армією (арміями). Керівництво приватної армії не є чиновниками й не працює на поточну звітність. Перемога у війні для них — конкурентна перевага, важливий пункт у резюме. Якщо армії потрібно залишитися в бізнесі, їй потрібно завжди бути «готовою до війни» й перемагати. Як бачимо, порівняння армії на держзарплаті з приватною армією не на користь першої.
Тепер звернімо увагу на вихідний тезис про «інфантильність» людей. Спочатку зауважимо, що в лібертаріанському суспільстві оборона, як і всі інші сторони життя, опиняється в руках самих людей і їхнє рішення витратити ті чи інші ресурси на оборону залежить від їхніх уподобань. Як і в разі з багатоквартирним будинком, тепер вони самі піклуватимуться про безпеку.
І ось що цікаво: у тих випадках, коли оборона виявлялася справою самих людей, вони непогано справлялися з роботою. Міські ополчення3, наприклад, неодноразово били армії баронів. Навіть в епоху національних держав (і раніше), у ситуаціях, коли люди вважали загрозу іноземної агресії небезпечною для себе, своїх близьких і своїх цінностей, вони йшли в державну армію добровольцями або самі бралися за зброю. Ще в минулому столітті поширеною практикою було збирати гроші «за підпискою» на озброєння й оснащення військ.
Таким чином, популярна концепція інфантильності не витримує критики. По-перше, якщо ми розуміємо, що армія є основою й початком держави, то сама ідея про те, що «національна оборона» в нинішньому вигляді є результатом пошуку найкращого рішення щодо захисту мешканців, виглядає смішно. На питання «а де ви бачили армію, що фінансується людьми добровільно?» правильна відповідь: «а хто ж їм дасть». По-друге, у тих випадках, коли людям таки «давали» самим вирішувати проблеми оборони, вони справлялися з цим завданням не гірше за державу.
2.4. Війна між суспільством і державою. Ще подробиці
Оскільки ми розуміємо, що оборона себе стає справою самих мешканців, очевидно, що способів такої оборони може бути винайдено безліч. Якщо ми також розуміємо, що в лібертаріанському суспільстві не буває «нічийної» власності, стимули стають більш ніж очевидними.
Наш сучасник, у більшості випадків, володіє своєю квартирою. Іноді він ще володіє напіввіртуальною «юридичною особою», що використовує для витягання прибутку певні «площі», як правило, на правах оренди. Усі інші простори, що його оточують, — дороги, міська інфраструктура, усі ці річки, ліси й поля — належать «нікому». Точніше, ними розпоряджається певний дух на ім’я «держава», або більш конкретні фізиономії на ім’я «уряд». Коли сучасник чує, що певні люди пропонують видалити геть і духа, і конкретних фізиономій, у його свідомості на місці цих необнятних просторів утворюється порожнеча. А коли він чує, що й армії не треба і кожен сам про себе подбає (зброєю, усе-таки, видадуть), перед його внутреннім зором постає картина людей, що сидять по своїх квартирках і стискають тремтячими ручками автомати Калашникова, а навколо — нічийна порожнеча.
Насправді всі території й споруди належатимуть якимось людям. Очевидно, що ці люди мають усвідомити: бомби й снаряди падають не на «нічийне», а на дуже відчутне «моє». Більш того, бомби й снаряди не розбираються в кордонах власності.
З нашої сьогоднішньої точки зору чітко проглядаються два очевидних рішення: озброєні до зубів громадяни, як у випадку швейцарської армії, і наймання приватних армій. Скоріше за все, це буде комбінація цих рішень плюс рішення, які зараз нам невідомі. Наймачами армій можуть бути громадяни, компанії й різноманітні асоціації тих і других. Так само озброєння себе до зубів, навчання й тренування можуть бути частиною сусідських контрактів, статутів територіальних спільнот тощо. Якщо існує реальна загроза з боку страшного, жахливого, некрасивого, неінтелігентного сусіда-держави, чекати появи таких структур не доведеться.
Є ще два моменти, що впливають на хід війни за інших рівних умов. По-перше, якщо йдеться про лібертаріанське суспільство, треба розуміти, що в ньому продуктивність праці набагато вища, ніж у державі. Більш того, у ньому немає втрат від довільного розподілу ресурсів, характерного для держав, так само як і витрат на утримання самої держави. Тобто таке суспільство набагато багатше за державу — це є стимулом для його членів захищати його й дає їм можливості для цього захисту. Якщо ми допускаємо реальність гіпотетичного сусідства «суспільства» з «державою», то в цій гіпотезі мешканці держави — це бідні заробітчани, що приїжджають у суспільство на заробітки.
По-друге, у такій війні сторона, що обороняється, добре розуміє мету, а нападаюча — ні, через відсутність суб’єкта оборони. Тобто мета лібертаріанців — припинити війну, для чого їм потрібно завдати противнику політично неприйнятної шкоди. Чи потрібна для цього армія державного типу? Очевидно, ні. Відразу спадає на думку, що «еліта» держави-агресора напевно має справи з лібертаріанським суспільством, має там нерухомість, вчить там своїх дітей, взагалі — повторюється ситуація «ми» і «Захід». Це дає можливості впливу на сусідню державу, фактично ставить її в залежність від лібертаріанського суспільства. І, на відміну від нинішнього «Заходу», тут не потрібно голосувань Сенату, «законів Магнітського» та інших витратних політичних рішень. Оскільки репутація в лібертаріанському суспільстві відіграє набагато важливішу роль, ніж у державі, приватні компанії діятимуть за власною ініціативою. Якщо ж справа таки доходить до збройної агресії, то завдання завдати політично неприйнятної шкоди може бути вирішено кількома диверсійними загонами або банальним державним переворотом.
Висновки
Історично армія є основою держави, способом її виникнення, існування й розширення. Сучасна «національна оборона» не є результатом свідомого пошуку чи несвідомої еволюції способів саме національної оборони, тобто пошуку способів захисту людей, що проживають на певній території, від зовнішньої агресії.
Армія навіть не може вважатися «громадським благом», оскільки платять за неї ті, хто не отримає жодного захисту в разі конфлікту.
Відповідно, «оподаткування для оборони» не є неминучим і обов’язковим способом вирішення завдання.
Оскільки в лібертаріанському суспільстві немає територіальної монополії й суб’єкта, що веде війну, воно опиняється у виграшному становищі в разі агресії з боку держави. Завдання лібертаріанців — завдати противнику політично неприйнятної шкоди, і це завдання може бути вирішене різними способами.
Очевидно, що поки поруч із лібертаріанськими спільнотами існуватимуть держави, лібертаріанці нестимуть витрати, пов’язані з контрактами з приватними арміями, озброєнням і підготовкою загонів самооборони, диверсантів тощо.
Bonus Tracks
Оскільки в розмові про проблеми оборони гіпотетичної лібертаріанської території від сусідньої держави завжди чомусь спливає проблематика приватних армій і охоронних агентств, то, щоб запобігти зайвому обговоренню, відповімо на два найпоширеніші питання.
1. Приватні армії воюватимуть між собою. Якщо ми розуміємо, що за звичайних умов людина віддає перевагу залишатися живою, а не ставати мертвою, навіть якщо вона військова, то ясно, що такі можливості в неї набагато більші у випадку приватної армії. Війна — вкрай дороге задоволення. У разі війни агентство ризикує своїми грошима й своєю репутацією перед потенційними клієнтами й працівниками. Держава нічим не ризикує: чиновники витрачають на війну гроші, примусово відібрані в населення, і їх вкрай рідко карають за скоєні злочини. Звичайно, зіткнення приватних армій можливі, однак мотивація «уникнути війни» притаманна всім учасникам процесу, включно з начальством.
2. Приватні армії (охоронні агентства) у результаті перетворяться на державу. Окрім аргументу Родерика Лонга про нестійкість картелів, зауважимо: приватним арміям доведеться зробити всі ті маніпуляції, які свого часу зробили держави. Їм потрібно буде не просто організувати стійкий картель — доведеться оголосити певну територію «своєю», створити «свій» законодавчий орган, узурпувати суд, запровадити оподаткування, а згодом і власні «fiatні гроші». І все це на фоні озброєної публіки, яка, на відміну від нинішньої, в курсі того, що відбувається. У мене є чітке відчуття, що гра не варта свічок, особливо якщо врахувати, що, навіть якщо всі агентства увійшли в картель, нове агентство завжди може бути створене.