Офіційна політекономічна доктрина, що підтримується всіма сучасними державами, пояснює їхнє існування таким чином. Існують, каже вона, блага двох видів — приватні та суспільні (public goods). Приватні блага люди виробляють і купують собі самі в необхідних кількостях. Суспільне ж благо відрізняється низкою незвичних властивостей. Для нашої теми ключовою є те, що споживання суспільного блага неподільне. Тобто, його споживають тільки «всі разом»: виділити частку кожного або купити собі стільки, скільки необхідно, неможливо через саму природу такого блага. Саме тому, кажуть нам, існує держава, і саме тому існує оподаткування у широкому сенсі слова — тобто примусове вилучення частини власності громадян на користь держави, що здійснюється податками, позиками та збільшенням грошової маси (інфляцією). Оскільки споживання суспільного блага неподільне, ніхто не може його збільшити або зменшити особисто для себе, і щоб благо вироблялося, всі зобов’язані платити і ніхто не повинен ухилятися, бо це злочин проти всіх інших. За цим процесом пильно стежить держава, і в цьому сенс її існування.
Ця доктрина створює, вибачте за вираз, політичний дискурс, який, знову ж таки, однаковий для всіх без винятку країн і відрізняється тільки місцевим колоритом. Ті, хто жив у Радянському Союзі у свідомому віці, зрозуміють мене, коли я скажу, що суть цього дискурсу зводиться до «ще не все в нас добре» та «є ще окремі недоліки на місцях». Оскільки і вилучення власності громадян, і виробництво «суспільних благ», і їхній подальший розподіл завжди виглядають нераціонально організованими, а то й супроводжуються зловживаннями (в деяких місцях просто вопиющими), то активним громадянам і прогресивній громадськості загалом завжди є чим зайнятися.
У цій колонці я не збираюся знущатися з прогресивної громадськості й навіть не хочу іронізувати на її рахунок. Я просто хочу звернути увагу тих, хто поділяє доктрину і працює на ниві дискурсу, на одну деталь, яку чомусь неможливо виявити в цьому самому дискурсі. Йдеться про висновок, який прямо випливає з вихідного тези про неподільність суспільного блага. Полягає він ось у чому: якщо споживання неподільне, то й плата за таке благо для всіх має бути рівною, адже неможливо встановити, скільки споживає кожен. Тому всі численні реформи, про які мріє громадськість, логічно мають зводитися до єдиного подушного податку. Усі інші види і форми податків, а також позики та інфляція суперечать вихідному тези про те, що держава є способом виробництва суспільних благ. Зараз поясню.
У разі подушного податку держава виглядає отаким провайдером суспільного блага, тобто вона існує для того, щоб це благо було створене. Послідовність дій тут така: «Ось нам потрібно суспільного блага на таку-то суму. З кожного належиться стільки-то». У разі ж непрямих податків, позик та інфляції послідовність протилежна. Держава спочатку збирає гроші, скільки збере, а потім виробляє, скільки виробить (і якщо виробить). Тут виходить, що суспільні блага існують для того, щоб існувала держава. (Як, власне кажучи, справа й відбувається насправді.)
Втім, це вже деталі. Повторюю — я зараз міркую в рамках певних припущень, що існують у мейнстрімному політичному дискурсі, і не піддаю сумніву легітимність зобов’язання платити податки, законність колективних рішень та можливість існування будь-яких універсальних механізмів прийняття таких рішень. Припустимо, що все це можливо. Зосередьмося тільки й виключно на тезі неподільності суспільного блага, на тому, який із неї випливає висновок про єдиний і єдиний для всіх податок, і на питанні: чому цього висновку ми не виявляємо в цьому дискурсі?
Думаю, що справа тут у тому, що насправді теза про неподільність існує лише як певна наукообразна «відмазка», а політики й громадськість насправді керуються зовсім іншими тезами. Мій досвід спілкування на цю тему говорить про те, що щойно ставиться питання про рівну частку кожного, виникає заперечення: як же так, багатий має платити більше! Під це навіть «підводиться база» у вигляді міркування про те, що багатий, мовляв, більше втрачає в разі відсутності «суспільних благ». Однак якщо благо неподільне, то багатий нічого не повинен. Він може добровільно платити більше — з почуття співчуття до братів своїх менших. Але він нічого не повинен — саме через вихідну тезу про неподільність.
Загалом, дорогі працівники дискурсу! Щойно ви починаєте говорити про те, що комусь «потрібніше» ваше суспільне благо і що хтось отримає його більше, а хтось менше, ви починаєте ділити. Тобто неподільне перетворюється на подільне. А відповідно, розсипається й уся концепція неподільних благ і необхідного для їх виробництва оподаткування та держави. Залишається лише ясна, як день, ідея — відібрати й поділити. То чи зі злим умислом, то чи через невігластво — значення, в принципі, не має.