Коли автор цих рядків служив у «військах ППО країни», один солдат упав з турніка і розбився на смерть. Головком, щоб припинити подальше псування статистики турніками, видав наказ спиляти до біса всі ці турніки.
Щось подібне завжди відбувається, коли якась ієрархія отримує наказ піклуватися про своїх підопічних. Свіжий приклад — історія з тими самими курчатами-гриль, якими отруїлися кількадесят киян.
Отже, що робить зараз держава? Спиляла турніки. Нам розповідають про організацію перевірок на підприємствах, що мають відношення до громадського харчування, про те, що нарешті будуть виконані репресивні рішення, які, як виявилося, вже давно були прийняті, і, звичайно ж, під цим приводом знову знищуватимуть ненависні державі МАФи.
Зрозуміло, що дії держави неадекватні та неефективні. Але виникає питання — чи можна уникнути таких неприємних (а часто й трагічних) випадків, як «отруєння харчовими продуктами», і як це може бути зроблено?
Давайте спочатку визначимося, з якою саме проблемою ми маємо справу. Чи може бути створена система, за якої принципово неможливо отруїтися «харчовими продуктами»? Очевидно, що ні. Отже, мова може йти лише про мінімізацію ризиків. У нашому випадку ризики споживача мінімізуються, якщо виробник дотримується певних правил, які можна назвати санітарними нормами.
На сьогодні держава є єдиним виробником цих самих «санітарних норм» і вона ж є їхнім контролером. Залишимо осторонь корупційну складову, яка тільки плутається під ногами та спотворює картину, і просто подумаймо — а чи може держава принципово впоратися з цим завданням? Уся проблема в тому, що для нас із вами і для держави «виконання санітарних норм» — це різні завдання. Державі потрібна «хороша» звітність, і якщо звітність погіршується, вона біжить спиляти турніки. Нам же із вами потрібно, щоб виробники дотримувалися правил, які допоможуть мінімізувати наші ризики. Допомагає нам у цьому звітність і спиляні турніки? Очевидно, що ні.
Ідемо далі. Чим є для виробника «санітарна норма»? Інакше кажучи, чи здатна держава створити такі норми, які виробник виконуватиме легко й добровільно? Відповідь очевидна. Якби робота чиновників полягала в тому, щоб не допустити опіків підопічних гарячою водою, перше, що вони б робили — відрубували б їм руки. «Хороша звітність», як головний принцип роботи будь-якої бюрократії, передбачає, що найпростіше все заборонити (ну, вже так і бути — щось таки дозволити), що в усіх спірних випадках робить винним не автора правил, а їхнього виконавця, тобто підприємство, що працює на ринку.
Тому різноманітні правила, вигадані державою для нашого «захисту», є для підприємця витратами, яких він за будь-якої можливості уникатиме. Нам же із вами потрібно, щоб підприємець дотримувався правил, оскільки від цього залежить наша безпека. Як вирішити цю суперечність?
Відповідь тільки одна — потрібно перетворити витрати на конкурентну перевагу. А для цього потрібно прогнати державу геть із цієї сфери.
Нова система має бути конкурентною та заснованою на цілях її учасників. По-перше, якщо ми говоримо про те, що безпека є мінімізацією ризиків, то зрозуміло, що може існувати безліч ступенів цих ризиків. Скажімо, курячі стегенця, що продаються із землі в спеку, і ті самі стегенця в супермаркеті в холодильнику за інших рівних умов несуть у собі різний ризик. Нинішня система передбачає, що він однаковий і мінімальний, оскільки держава «гарантує» нам дотримання прийнятих нею самим правил. Зрозуміло, що покупець усе одно керується своїм досвідом, але цей досвід може підвести при виборі з двох близьких за передбачуваним ризиком продавців. Наприклад, два однакові на вигляд кіоски з подібною продукцією — який вибрати? Отже, основний принцип — легалізація диференціації ризиків. Покупець повинен мати інформацію про те, що йому може загрожувати.
Цю інформацію продавець може надати йому добровільно, і йому навіть буде вигідно це зробити. Це можливо за умови системи добровільно прийнятих на себе правил, або, скажімо, стандартів. Вони можуть і мають бути зовсім різними — від найпростіших до найскладніших, від таких, що включають лише умови зберігання та реалізації продуктів, до всього ланцюжка — від виробника до споживача. Такі стандарти є власністю їхніх власників, скажімо, якихось асоціацій. Стандарт має свій знак, за яким покупець може легко його ідентифікувати. Скажімо, жовтий трикутник на вітрині означає стандарт «у мене є холодильник». Більше продавець нічого гарантувати покупцеві не може, і той може робити свої висновки. Приєднання до стандарту — справа добровільна і включає процедури вибору власника стандарту. Для когось достатньо буде телефонного дзвінка, для когось — виїзної інспекції для перевірки відповідності його вимогам.
Зрозуміло, що підприємці прагнутимуть до того, щоб їхній бізнес відповідав найпопулярнішому стандарту. З іншого боку, стандарти не зацікавлені в тому, щоб їхні вимоги порушувалися, і завжди реагуватимуть на претензії покупців. Тому підприємці не прагнутимуть до тих стандартів, виконання яких не можуть гарантувати. З третього боку, стандарти зацікавлені в рекламі самих себе. Вони намагатимуться пояснити споживачам, чим дотримання їхніх правил краще за правила конкурента, ця інформація буде не лише доступною, але й нав’язуватиметься споживачеві з боку стандартів, покращуючи можливості для вибору. Зрозуміло також, що в епоху інтернету практично неможливо приховати інформацію. Якщо ви вирішили щось купити в підозрілому кіоску, то краще зайти з телефона на сайт стандарту і перевірити, чи є цей кіоск у їхніх списках. Тут же може з’ясуватися, що місяць тому цей кіоск виключили з іншого стандарту, тому краще утриматися від покупок.
Звичайно, ця система не може існувати одночасно з різними санепідемстанціями та іншими державними конторами — тут або одне, або інше. Зрозуміло також, що така система має зростати природним шляхом і спочатку складатиметься з безлічі вузькоспеціалізованих і регіональних (міських, районних) стандартів, і лише через деякий час можуть з’явитися національні.