Місяць тому Верховний суд США ухвалив рішення у справі, яка на перший погляд здавалася досить вузькоспеціалізованою, — «видавництво John Wiley & Sons проти Супапа Кіртсаенга». Суть конфлікту була такою: згаданий Супап, навчаючись в аспірантурі у США, виявив, що підручники, які «John Wiley & Sons» видає в нього на батьківщині в Таїланді, коштують у кілька разів дешевше, ніж ті самі підручники в Америці. Підприємливий таєць налагодив експорт підручників і непогано на цьому заробив. Ображений видавець подав позов, вимагаючи мільйон двісті тисяч доларів. Супап програв суд, хоча суму, яку він, за версією видавництва, був винен, скоротили до сімдесяти п’яти тисяч доларів. Але й таких грошей у Супапа не було, і він вирішив боротися. Програв ще один суд, аж поки не дістався до Верховного суду. Останній і ухвалив рішення на його користь місяць тому.
Пишу я про це тому, що цей приклад дуже яскраво показує, чим насправді є так зване позитивне законодавство — тобто ті самі папірці, які пишуть спеціально навчені (або ненавчені) люди у спеціально відведених місцях, що називаються парламентами.
Дивіться. Видавництво «John Wiley & Sons» у своєму позові спиралося на корпус законодавства про авторське право. Видавництво вважає: володіючи копірайтом, воно має право встановлювати різні ціни на свій товар у різних регіонах світу і що (увага!) це дає йому право переслідувати тих, хто заробляє на різниці цін.
Як бачимо, здавалося б, досить умоглядний позов насправді ставить під питання основний інститут нашої цивілізації, а саме право власності. Чи стає вашою книга після того, як ви її купили? Дивне, здавалося б, питання. Якщо ви купили книгу, це означає, що вона опинилася у вашому повному розпорядженні. Ви можете її подарувати, викинути, дати почитати іншому, продати. Це — ваша власність. Книга не стане вашою власністю лише тоді, коли замість договору купівлі-продажу укладено договір оренди. У цьому разі ви лише користуєтесь книгою за плату, не можете її знищити, подарувати чи продати і, як правило, маєте повернути орендодавцеві після закінчення строку договору. У цих двох угодах абсолютно різний економічний і правовий зміст. Більш того, будь-яка здорова глуздом людина з твердою пам’яттю легко відрізнить одну угоду від іншої.
Тим часом, видавництво «John Wiley & Sons» вважає, що законодавство про авторське право дає йому змогу довільно вирішувати, що саме відбувається у кожному конкретному випадку. Тобто ви купили річ, користуєтесь нею, а тут — опа! — раптом з’ясовується, що ви не володієте нею, що це не ваша власність, а оренда, і що ви маєте сплатити купу грошей незрозуміло кому і за що. Причому відбувається це раптово, без оголошення війни, оскільки в угоді не було жодного договору оренди — був договір купівлі-продажу. Те, що справа дійшла до Верховного суду і лише там була зупинена (підозрюю, на час), говорить про те, що дуже й дуже багато хто вважає, що так і має бути.
Однак повернімося до наших позитивних законів і цього випадку як прикладу. Що таке «закон»? В історії є дві основні відповіді на це питання. Перша відповідь — це сукупність рішень у спірних питаннях, що, по суті, описує людську практику. Тобто виникає конфлікт, сторони звертаються до третьої сторони, і вона виносить рішення. Попутно складаються правила, причому вони не існують у вигляді цільного тексту, а радше маються на увазі. Механіка дії такого закону проста: у разі потенційного конфлікту сторони зазвичай уже знають, як вчинить суддя, і звертаються до нього лише тоді, коли такої ясності немає. Такий закон демонструє нам Римська республіка («право юристів»), а потім Англія та інші англомовні країни («право суддів»).
Тобто така правова система описує те, що вже сформувалося. І римські юристи, і англійські судді вважали, що вони лише «відкривають» закон, і якщо відбуваються зміни, то вони їх лише описують, але не «вводять».
Саме в цьому праві народилося все те, що ми тепер вважаємо «нормами», включаючи угоди купівлі-продажу, оренди та інше.
Інше розуміння закону — розуміння його як наказу, відданого начальством. Цим начальством може бути диктатор, збори всіх мешканців поліса на агорі або «демократично обрані» депутати. Суть від цього не міняється. Такий закон, на відміну від першого, може бути будь-яким і взагалі ніяк не пов’язаним з тим, як живуть і чинять люди в реальному житті, а не у фантазіях «законодавця».
Саме торжество закону другого роду ми й спостерігаємо, і приклад із «справою Супапа» тут дуже показовий, останній стався у країні, де ще збереглося «право суддів». Тут чітко видно, що по своїй суті позитивні закони в більшості випадків є прямою агресією проти людей і запереченням закону в його першому значенні — як опису добровільної практики.
І, до речі, зверніть увагу ще на ось що. Власник завжди встановлює правила розпорядження власністю. У найзагальнішому сенсі вірне й інше прочитання тієї самої формули: якщо ти можеш нав’язати правила, значить, ти цим і володієш. «Право юристів» і «право суддів» є методом встановлення відносин між власниками. «Право позитивного законодавства» є наказом власника (держави) своїй власності (громадянину).