В очікуванні «другої хвилі кризи» суспільство не марнує час дарма. Воно зайняте тим, що вигадує різноманітні страшилки та охоче ними лякається. Як і в класичних дитячих страшилках або в літературі абсурду, в них діють цілком всемогутні й всевідомі сили, які досить жорстоко поводяться з героями оповідання. Правда, є одна відмінність — вона полягає в наявності в текстах такого роду обов’язкового «ату!», що вказує на причину всіх бід. Об’єктом такого «ату!» у переважній більшості випадків є дещо, що автори називають «капіталізмом». Капіталізм, стверджують вони, переживає не просто кризу, а системну, і йому скоро прийде кирдик.
Усі ці писання становили б суто академічний інтерес, якби автори не обтяжували себе порадами та рецептами. Ці поради в 99% випадків зводяться до необхідності щось заборонити іншим людям. Оскільки наша поведінка визначається нашими знаннями, а відтак — і ідеями інших людей, діяльність авторів страшилок перестає бути нешкідливою й стає навіть небезпечною. Полемізувати з «могильниками капіталізму» важко з огляду на те, що ім’я їм — легіон, і кожен могильник винаходить власні причини смерті та ритуал поховання. Однак усі вони мають одну спільну рису — їхній ворог існує лише в їхній голові. Саме цій обставині й присвячена ця заметка.
Для українців антикапіталістичні страшилки певною мірою виправдані, оскільки вони вперше відчувають на собі явище циклічних криз. А взагалі кажучи, «наукова» критика капіталізму — заняття вельми шановне. Автору цих рядків колись трапився чудовий текст, у якому були описані антикапіталістичні твори різних часів. Їхні автори переконливо доводили взаємовиключні речі про «капіталізм». Те, що один автор вважав перевагою, інший визнавав недоліком, і загальна картина демонструвала або загальне нерозуміння предмета, або просто його відсутність.
Що таке «капіталізм»? Чи існує він, і що насправді переживає кризу? Спробуємо коротко відповісти на ці питання.
Люди відрізняються від тварин тим, що здатні витягувати нову якість із співпраці одне з одним. Більш того, інститути, які народжує ця співпраця (що називаються «суспільством» або «ринком»), весь час розвиваються. У ході діяльності людей виникають інститути, що дозволяють їм краще співпрацювати та досягати все амбітніших цілей. Такими інститутами стали право, гроші, мораль, суд тощо. Цікаво, що ці інститути дуже схожі незалежно від того, в яку епоху вони виникли.
Потім у суспільстві виникла (залишимо осторонь причини та характер цього процесу) група людей, що мають привілеї щодо решти. На відміну від інших людей, які працюють на благо одне одного, забезпечуючи своє багатство через задоволення потреб інших людей, ця група зайнята привласненням створеного першою групою майна. Зрозуміло, що йдеться про державу.
Власне, історія людства — це взаємодія двох процесів. Перший — творча й добровільна праця та обмін між людьми, у ході яких виникають і розвиваються соціальні інститути. Другий — діяльність із створення цим людям різноманітних перешкод і вилучення результатів їхньої праці. Перший процес практично невідомий, його дуже важко описати, та й історики почали цікавитися ним порівняно недавно. Зате другий процес у вигляді бурхливої діяльності царів, полководців і всякого роду діячів такого роду відомий дуже добре, і саме його вважають історією.
Неважко помітити, що, за дуже рідкісними винятками, переважна більшість людей в усі часи жила в умовах тиранії, і, власне, навіть сьогодні це твердження буде правильним. Тобто ці люди зазнають максимальних труднощів у співпраці одне з одним, створенні нового багатства та обміні ним.
Тепер ми, власне кажучи, підходимо до «капіталізму». Як численні критики, так і нечисленні апологети капіталізму згодні з тим, що золотою епохою капіталізму було XIX століття, а найбільш капіталістичними країнами були Велика Британія та США.
Подивившись на недавнє минуле цих країн, ми побачимо там мінімальну державу, а за нашими нинішніми мірками — фактично її відсутність. Якщо говорити про Англію, то це була країна без регулярної армії, поліції, прокуратури, з фактично приватним судочинством у деяких найважливіших галузях права (торговельному та морському), приватною медициною, приватним соціальним страхуванням, приватною освітою. Гроші теж не належали державі, оскільки грошима було золото та срібло. Саме ця відсутність держави, а точніше — відсутність втручання в процес співпраці людей одне з одним — і є тим самим «капіталізмом». Саме це щасливе збігання обставин (звісно, далеко не випадкове) вивільнило енергію людей і породило стрімкий зріст добробуту, наукових відкриттів та технологічних проривів, якими було так багате XIX століття.
Тепер подивимося на те, що маємо зараз. Візьмемо будь-яку «державу загального добробуту» — всі вони, у принципі, однакові, що Україна, що США. Отже, ми побачимо державу з регулярною армією, державною поліцією (а часто й прокуратурою), державним судом, державною системою соціального страхування, державною медициною (в різних модифікаціях, переважно у вигляді примусового «страхового» медичного обслуговування), державною, знову ж таки, примусовою освітою. Держава скасувала золотий стандарт і привласнила грошову систему. Держава активно «регулює ринок», втручаючись у діяльність людей.
Таким чином, держава привласнила соціальні функції, які раніше забезпечувалися добровільною діяльністю людей. Тепер ці функції стали приводом для вилучення багатства, яким і зайнята держава. Можуть сказати — яка, мовляв, різниця, хто виконує ці функції? Здебільшого, це різниця між добровільним і примусовим. Крім того, жодна держава, склавши її навіть ідеальні безкорисливі та доброчесні чиновники, не здатна замінити процеси добровільної координації, які забезпечує «ринок» або «суспільство». Справа в передаванні знань — не якоїсь «інформації», а конкретних обставин часу і місця, які люди використовують у своїй повсякденній діяльності і які вони самі, як правило, не здатні чітко сформулювати. Найбільш універсальним інструментом передавання знання є ціни. Саме вони зазнають найбільшого впливу державного втручання.
Неможливо, щоб одна людина жила замість іншої, купуючи від її імені товари, визначаючи послуги, якими вона має користуватися. Така діяльність створює хаос і безладдя, порушуючи координацію в суспільстві. Саме такою діяльністю й зайнята держава.
Окремо слід сказати про право. Раніше завдання законодавця полягало в тому, щоб виділити зі звичаєвого права (того, що створюють люди у своїй повсякденній практиці) закономірності, які можуть бути описані юридичною мовою. Саме тому так схожі за змістом усі спроби нормування звичаєвого права, про які ми говорили вище, адже діяльність людей підпорядковується універсальним закономірностям. Тобто, в ідеалі, закон мав «покращити» чинне звичаєве право, поставивши за його спиною всю репресивну міць держави. Тепер держава повністю підмінила право законом. Сучасний закон нічим не відрізняється за своєю правовою суттю від директив, розпоряджень та вказівок. Він відрізняється лише політично — процедура його ухвалення більш відкрита і теоретично більш доступна для втручання широкої публіки, ніж вказівки виконавчої влади. По суті, сучасні закони та розпорядження виконавчої влади — це просто різновиди наказів. Грубо кажучи, одна група людей нав’язує решті цілі та засоби їх досягнення. Особливо добре це помітно в таких країнах, як Україна, де ухвалений «представниками народу» закон завжди містить посилання на майбутні розпорядження влади, які, в разі виникнення такої необхідності, можуть легко підмінити суть цього «закону».
Чи схожа така система на описаний раніше капіталізм? Чи можна це називати капіталізмом? Очевидно, ні.
Чому ж тоді стріли критиків спрямовані в «капіталізм», якого давно ніде немає на практиці? Відповідь дав ще у XIX столітті Фредерік Бастіа, назвавши збірник своїх економічних памфлетів «Що видно і що не видно». Як ми вже сказали, повсякденна діяльність людей «невидима», незважаючи на те, що саме вона і тільки вона створює матеріальні та духовні блага і соціальні інститути, на поверхні видно виключно державне регулювання. Важливо, що найчастіше вона невидима й самим учасникам процесу, оскільки «суспільство» або «ринок» — це нова якість, якою не володіє кожен із нас окремо, і яка виникає лише в процесі співпраці великої кількості незнайомих одне з одним людей. Додамо сюди те, що професійні економісти та політологи навчаються за державними програмами в державній системі освіти як майбутні «регулятори» — їх заздалегідь готують до ролі крутильників різноманітних гайок.
Так от, державне регулювання створює хаос і розузгодженість, які, як правило, виявляються не відразу. Навпаки, буває так, що спочатку після закручування чергової гайки державна звітність, заради якої, власне, воно й існує, показує збільшення надоїв. Однак згодом руйнівний вплив усе одно проявляється, причому в найнесподіваніших місцях. Це викликає втішний писок критиків «капіталізму» та відчайдушний свербіж по закручуванню чергової гайки і виробництву чергової порції хаосу.
Цікаво, що навіть діяльність, яку держава самовіддано називає «лібералізацією», найчастіше є ні що інше, як різновид державного регулювання. Такими є, наприклад, фінансові «ліберальні реформи», що призвели до появи деривативів на квадрильйони доларів і що підривають, за виразом Ернандо де Сото, саму суть капіталізму як суспільства, в якому існує найбільша визначеність щодо прав власності. Такими є також приписи держав оцінювати вартість підприємств за «ринковою», а не за історичною вартістю їхніх активів, та багато іншого.
Виникає питання — як сталося, що та ж Англія опинилася в такій позитивній ситуації у XIX столітті і чому потім усе так драматично змінилося? Окрім різного роду «об’єктивних» причин потрібно віддати належне причинам суб’єктивним, а саме ідеям. Адже «капіталізм» в Англії завевся не сам собою — він змінив меркантилізм, режим жорсткого державного регулювання та втручання, що нагадує сучасну Україну. Боротьба з меркантилізмом була боротьбою ідей, адже в основі меркантилізму теж лежить ідея — ідея гри з нульовою сумою: якщо в когось прибуло, то лише тому, що в когось стало менше. У ході цієї боротьби з’явилася економіка як наука про відносини обміну між людьми. Аргументи цієї науки схилили на її користь громадську думку, і Англії вдалося мирно позбутися меркантилізму. В інших країнах справи йшли не так благополучно, і знадобилися революції. Подальший хід подій теж визначався ідеями. Швидкий розвиток і зріст створили наприкінці XIX століття думку про те, що «ось тепер» держава може, нарешті, вилікувати всі соціальні недуги, що вона й узялася робити з усією можливою спритністю. Економіка теж змінилася. Вона, за винятком деяких шкіл, перетворилася на набір рецептів державного втручання.
Нинішній наш стан характеризується не кризою давно вбитого капіталізму, а глибокою кризою ідей мейнстримної економіки — економіки, що постулює необхідність державного регулювання. І, перш за все, це криза методологічна. Чудову ілюстрацію цієї методології я побачив в інформації про юний талант із Макіївського «Союзу молоді регіонів України». Цей талант розробляє математичні моделі, що описують політичний процес. Так, наприклад, як повідомляє сайт «молодих регіонів», «за допомогою індексу Банцафа Анастасія обчислила, що найвпливовішою в парламенті є Партія регіонів». Більш того, «математика також довела, що робота парламенту з «помаранчевою» коаліцією була далеко не ефективною, часто супроводжувалася конфліктами та блокуванням трибуни». Якщо ви думаєте, що макроекономіка, яка претендує на володіння правильними важелями управління та розуміння економічних механізмів, чимось відрізняється від цього, то ви глибоко помиляєтеся.