Приклад України, та й інших країн, що вважаються корумпованими, переконливо свідчить про те, що визначення корупції має бути, якщо не повністю змінено, то принаймні значно уточнено. Про це, зокрема, говорить індекс сприйняття корупції, що щорічно публікується Transparency International. Для України у 2010-му він виявився кращим, ніж у 2009-му, хоча у 2010-му бізнес пережив безпрецедентний за руйнівністю наступ чиновників. Тобто щось із цими індексами не так.
Здається, що ми маємо справу не з одним, а з кількома явищами різної природи та з різними механізмами функціонування1. Не можна називати різні по суті явища одним і тим самим словом. Це дезорієнтує і суспільство, і владу — якщо їй раптом справді захочеться поборотися з корупцією.
Спробуємо в рамках невеликої статті принаймні окреслити контури того, з чим ми маємо справу, і подумати про те, що саме становитиме загрозу найближчим часом.
Український досвід дозволяє виділити три різних типи діяльності, які називаються «корупцією». При тому, що всі види корупції викликані діяльністю держави, кожен із них має свої особливості та свої механізми.
Перший — класична корупція. Це те, що називає корупцією Transparency International, — діяльність чиновників у пошуках «прибутку», що витягується з порушення закону. Ця корупція зазвичай або прямо порушує закон, або використовує різного роду «діри в законодавстві». Як правило, корупція такого типу гніздиться навколо державних витрат — різноманітних закупівель, тендерів тощо. Цю корупцію показують по телебаченню, ганьблять у ЗМІ тощо. Корупція цього типу пов’язана з ризиком, зате приносить великі прибутки. Така корупція доступна дуже небагатьом і тому є предметом заздрощів широких народних мас. Боротися з такою корупцією можна класичними заходами — збільшенням прозорості, підвищенням ризиків для чиновників, ну і, звичайно ж, насамперед, скороченням кількості майданчиків, на яких така корупція виникає.
Другий тип корупції — це народна, або законна, корупція. Звичайно, з точки зору формального закону вона незаконна, але становить значну частину звичаєвого права — тих правил поведінки, які ми використовуємо в реальному житті і які сильніші за будь-який закон. Саме тут ми спостерігаємо класичні хабарі, «подарунки» та «кришування».
Корупція такого типу має в собі дивний феномен, на який чомусь не звертають уваги професійні борці з корупцією. Цей феномен — «безкоштовна» корупція, коли послуги надаються в розрахунку на відповідні послуги. Саме тому корупція такого роду фактично й є реальною економікою, а корупцією може називатися лише через маразматичність законів, що видаються державою. Підкреслю ось що: така корупція справді є законною, її законність створюється щоденною практикою десятків мільйонів людей. Неважливо, що вони при цьому думають або кажуть, — право створюється діями людей, а не їхніми розмовами. Народна корупція чітко показує (тому, хто хоче бачити, звичайно) місця, де держава абсолютно зайва: освіту, медицину, «регулювання» дрібного бізнесу, наприклад. Єдиний спосіб боротьби з таким роду корупцією — створення умов, за яких дотримання формального законодавства простіше, дешевше і швидше, ніж порушення. Як правило, це просто виведення тієї чи іншої діяльності за рамки формального регулювання.
Третій тип — незаконна корупція. Вона може полягати як в ігноруванні законів, так і в їхньому буквальному дотриманні. На відміну від народної корупції, якою зайняте все населення країни, незаконна корупція — це уділ дрібного і середнього чиновництва. У деяких особливо небезпечних випадках цих людей напряму нацьковують на мирних громадян великі чиновники.
Цю корупцію я називаю незаконною, оскільки вона засуджується нашим звичаєвим правом. Наприклад, ситуація, коли чиновники раптом починають звертати увагу на «порушення», на які багато років закривали очі, фактично є незаконною.
Незаконна корупція є частиною тієї гри, яку ведуть чиновники з підприємцями в рамках народної корупції. Баланс, що постійно виникає і переглядається протягом цієї гри, насправді й визначає хід економічних подій.
У нашій історії були моменти, коли незаконна корупція йшла в атаку на законну. Майдан був викликаний саме через це — підприємці, за довгі роки проклавши собі зручні стежки в бюрократичних надрах, не могли погодитися з тим, що вся ця багатотрудова діяльність раптом виявиться марною. Ці самі причини виводять людей на майдани сьогодні. Формальна законність має до реального права досить опосередковане відношення.
Тепер кілька слів про те, як кожен вид корупції впливає на економіку. Відразу зазначимо, що нас цікавить процес створення благ, а не їхнього перерозподілу, тобто вплив корупції на процеси, що забезпечують зростання національного багатства. Саме з цієї точки зору й будемо оцінювати загрози, які вона несе.
Класична корупція в наших умовах не є серйозною економічною проблемою. Проблемою є, скоріше, самі державні витрати, навколо яких вона процвітає. Те, що частина цих витрат у дорозі привласнюється чиновниками, вже не має великого значення. Тут я маю уточнити одну річ: по-справжньому суспільно небезпечними можуть бути не корупційні дії самі по собі, а наслідки тих державних рішень, у рамках яких вони здійснюються. Наведу приклад. Кілька років тому виник корупційний скандал, коли чиновники домоглися різких обмежень імпорту інсуліну, мотивуючи це рішення турботою про вітчизняного виробника. Вітчизняний інсулін був схожий на справжній, тільки не лікував. Потім з’ясувалося, що хтось «наварився» на цьому рішенні, виник скандал тощо. Так ось, по-справжньому злочинним у цій історії є нав’язування вітчизняного інсуліну, а не факт «навари». З корупцією чи без неї таке рішення завдає прямого збитку громадянам, що потребують інсуліну.
Народна корупція є, по суті, єдино можливою в наших умовах економічною практикою. Вона, безумовно, забезпечує створення і зростання національного багатства. Повторю: така корупція існує тому, що витрати від ведення справ у її рамках значно нижчі, ніж у рамках «закону». Тобто ситуація, коли б усе відбувалося «за законом», означала б різке скорочення виробництва національного багатства. Це аж ніяк не означає, що не треба прагнути до того, щоб економічні відносини не суперечили формальним законам, просто треба розуміти, що досягти цього можна лише дуже значним скороченням повноважень держави та спрощенням ведення справ.
Незаконна корупція, безумовно, є найбільшим економічним злом, загрозою не лише для зростання національного багатства, а й для самого існування країни. Незаконна корупція паралізує економічну активність і часто просто знищує підприємства. При цьому треба розуміти, що адміністративне знищення хоча б одного підприємства завдає збитку всій економіці.
Небезпека незаконної корупції насамперед у тому, що її механізми сильно відрізняються від будь-якої іншої. В основі цієї корупції лежить не стільки «жага наживи», скільки «звітність». На відміну від рекетира, який паразитує на тій чи іншій діяльності, але абсолютно не зацікавлений у її зникненні, чиновникам байдуже. Вони будуть «домовлятися» з підприємцями доти, доки мотивація наживи буде сильнішою за мотивацію «звітності». Щойно міркування лояльності або будь-які інші міркування, викликані місцем чиновника в ієрархії, візьмуть гору, він не зупиниться ні перед чим. Повторю: на відміну від рекетирів, чиновники жодним чином не залежать від своїх жертв.
Сьогодні у світі є добра ілюстрація того, до чого призводить логіка бюрократії. Це — Північна Корея. Гіпертрофована бюрократія (зауважимо — абсолютно чесна і не корумпована) знищила країну, довела її до масового голоду в середині 90-х. У підсумку чесні бюрократи вимерли, і сьогодні Північна Корея, у якій, як і раніше, усе заборонено, виживає лише завдяки масовій народній корупції.
Невідомо, наскільки може змінитися наша влада в майбутньому. Але поки що тенденція, виражена в прийнятті Податкового кодексу, виглядає вкрай загрозливо.
Небезпека нового податкового кодексу полягає в тому, що він повністю розв’язує руки незаконній корупції, фактично відпускаючи орду чиновників «на годування».
Небезпека «донецької» влади полягає в тому, що вона не розуміє меж звичаєвого права. Майдани у 2004-му2 і зараз були викликані тим, що ці люди перетинали невидимі межі суспільного договору. Вона абсолютно не розуміє країну, у якій живе, і це — головна небезпека, що загрожує нам у найближчому майбутньому.