Хочу поділитися з читачем двома спостереженнями, пов’язаними з темою конституції та вічного питання «чому вона не працює». Цікавлячись цією проблемою останні років 20, я постійно стикався зі згадками (переважно між іншим) про деякі обставини, пов’язані з англійською конституцією. Варто сказати, що сучасний конституціоналізм — це така собі «річ у собі»: він займається проблемами конституційного права, за замовчуванням припускаючи, що конституція є певним об’єктивним явищем, неначе кварки чи мю-мезони. Загалом, моя порада — якщо ви серйозно хочете щось дізнатися про конституцію і зрозуміти, у чому, власне, фішка, то не читайте сучасних авторів.
Так от, якщо перебратися ближче до сучасників конституційного експерименту, речі стають набагато зрозумілішими. З’ясовується, що все це походить від «англійської конституції». Під англійською конституцією розуміли такий стан справ, який дозволяв англичанам бути найвільнішими людьми свого часу. Континентальні діячі і, перш за все, французи, жваво цікавилися англійською таємницею. Вольтер і, особливо, Монтеск’є витратили чимало зусиль, аби «перейняти досвід». Французи розпочали «впровадження передового досвіду» зі своєї революції. Перша їхня конституція містила дуже багато різноманітних прав, але, як писали сучасники, ніколи ще не було такого часу, коли б ці права так грубо попиралися. Загалом, нічого не вийшло.
Протягом усього 19 століття триває дискусія про конституцію, і нарешті Альберт Дайсі робить спробу описати «англійську конституцію» з позиції англійського юриста (правда, вже в часи, коли теорія права зазнавала сильного впливу континентальної традиції). Він показує просту обставину: англійська конституція — це, по суті, судова практика. До того як «Хабеас корпус» з третьої-четвертої спроби став парламентським законом, його літ чотириста фактично застосовували англійські суди. І так далі. Тобто англійська конституція (якої, як усі знають, не існує у вигляді писаного тексту) — це просто набір норм і процедур, вироблених у ході вирішення зовсім приватних справ у різний час різними людьми. Тобто це явище, яке виникло природним шляхом і існує незалежно від того, знаєте ви про нього, замислюєтеся над його існуванням, намагаєтеся виокремити його з усього решта корпусу права, даєте йому якусь спеціальну назву.
Це, до речі, пояснює й відносний успіх американської конституції, на відміну від французьких. Американські колоністи влаштували революцію саме тому, що вважали, ніби король порушує конституцію (чим він справді й займався). Тому вони написали свою. Однак право в колишніх колоніях було і залишилося британським — переважно «правом суддів», а не «правом законів». Судді продовжували (і досі це роблять) використовувати процедури і практики, яким уже кілька сотень років. Тому перші літ сто США вдавалося поєднувати писану конституцію з британським правом, потім почалися проблеми, і сьогодні загальна думка така, що в США вже переважає «право законів», а не «право суддів». Але це вже інша тема.
Загалом, сама ідея писаної конституції, яка претендує на те, щоб щось «встановлювати» і, тим більше, «гарантувати», є абсурдом. Конституція може «встановити» лише те, що й так уже існує. Тому відповідь на питання «якою має бути конституція, щоб вона працювала» є лише одна — жодною. «Працювати» має тут, прямо тут, де ми живемо. Жодні написані кимось тексти нічим не здатні щось змінити. Друга обставина, про яку я хочу сказати, тісно пов’язана з першою. Це теж британський конституційний принцип «немає оподаткування без представництва». Насправді його слід читати як «немає оподаткування без згоди тих, хто обкладається податками». Знову ж таки, мені то тут, то там трапляються згадки про труднощі, які регулярно зазнавала британська корона у пошуку грошей. Ці труднощі полягали в тому, що король не міг просто вигадувати й запроваджувати нові податки. Якщо короні були потрібні гроші, потрібно було скликати парламент і просити його схвалення. При цьому англійські закони, до того ж, часто мають строк дії. Тобто, скликавши парламент, король мусив довести, що наявних податків не вистачає. Фактично кожен парламент проводив ревізію державних доходів і видатків, і король завжди ризикував не лише не отримати бажаного, а й бути урізаним у фінансуванні. Порівняйте цю ситуацію з нашим становищем, коли податки запроваджуються «назавжди» і державі гарантовано фінансування за будь-якого становища справ.
Я думаю, що ця фінансова обставина відіграла анітрохи не меншу роль у перетворенні Англії на «острів свободи», «володарку морів» і «майстерню світу», ніж суто конституційні обставини. Якщо й існує якийсь відносно надійний спосіб тримати державу в рамках мінімуму, то це постійний фінансовий голод і необхідність отримувати згоду на кожну дію. Правда, як показує подальший хід подій, з часом держави знаходять вихід і з цього становища.
На завершення, цитата з книги, яка саме опинилася під рукою: «З нашої точки зору надзвичайно цікаво те, що представництво в Раді громад не обов’язково передбачало, що рішення мають ухвалюватися більшістю. Наприклад, у 1221 році єпископа Вінчестерського, покликаного згодом, щоб отримати його згоду на щитовий податок, після того як рада схвалила його, відмовився платити на тій підставі, що він був проти, і лорд-канцлер задовольнив його прохання».