Щоб говорити про перспективи української опозиції на майбутніх виборах, потрібно спочатку визначитися з тим, що таке опозиція саме в Україні. Справа в тому, що в цьому питанні демократичні процедури і пов’язана з ними риторика дуже сильно перекручують реальність. Думаю, у багатьох є відчуття, що зовні демократичні інститути виглядають у нашій країні як п’яте колесо до воза. Біда в тому, що оскільки розмови завжди ведуться навколо сідла (в якому ми, ймовірно, поскакуємо у світле майбутнє), то корова під ним вислизає з поля зору. І коли ця тварина раптом не робить очікуваних дій, або робить неочікувані, всі страшенно дивуються, але завзято продовжують дискутувати щодо сідла, на тую корову наділи, і того, як з ним тепер учинити, як його вдосконалити тощо.
Про корів
Так от, про опозицію. Схоже на те, що українці сприймають опозицію в рамках панівних у нас феодальних відносин і породженої ними картини світу. Опозиція — це ті начальники, до яких можна звернутися зі скаргою на життя і які, при вдалому збігу обставин, можуть захистити від свавілля. До опозиції звертаються тоді, коли корупція дає збій або жертва державної агресії раптом «ставить на принцип». Наявність опозиції також створює ілюзію, що влада чиновників над людьми чимось обмежена.
Таким чином, опозиція — невід’ємна, і, що дуже важливо, легітимна частина політичної системи.
Зауважимо, як занепокоїлися всі від мала до велика, коли були зроблені спроби запровадити процедури відкритої політики замість звичних феодальних відносин. Йдеться про політреформу і, перш за все, про пропорційну систему виборів. Народ у повній єдності зі своєю «владою» відкинув ці спроби. Що ви зараз прочитаєте, якщо зануритеся в глибини інтернету? Які думки «народу» щодо ідеальної політичної системи? Правильно, «мажоритарка» і «право відкликання»! Люди вважають першочерговим своє «право» потовкти депутата і поскандалити з ним на зустрічі з виборцями. Депутат має бути «свій», має бути можливість йому поскаржитися. Ну, а якщо він запланує щось недобре — то й відкликати. Ця наївна архаїка повністю відображає уявлення людей про ідеальну політичну модель, модель, від початку й до кінця феодальну. Роль опозиції в цій системі просто розширює можливості вибору: якщо депутат виявиться поганий, то можна поскаржитися опозиції.
Про сідла
Зауважимо, що «права влади», її повноваження і організація ніколи не хвилювали українців і, отже, не хвилювали політиків. Вважається, що прав у влади має бути багато, і бажано побільше, оскільки це дозволить їй краще вирішувати питання. Всі без винятку політики, які на момент виборів не втілювали собою владу, на всіх без винятку виборах ішли з одним і тим же гаслом: «Я їм усім покажу!» Власне, це «покажу» виливається у вимогу ще більших повноважень для «наведення порядку», тобто для того, щоб можна було «вирішувати питання» і ефективно карати тих, хто не бажає цього робити.
Дуже показова в цьому сенсі істерія, яку влаштувала «прогресивна громадськість» через арешт Тимошенко. Думаю, якби замість Тимошенко був якийсь звір і людожер, що регулярно вживає в їжу своїх соратників і запиває їхню плоть кров’ю християнських немовлят, громадськість усе одно б хвилювалася через узурпацію влади.
І ось що цікаво. Насправді, всупереч теорії суспільного вибору, ці люди діють раціонально. Те, що у разі перемоги Тимошенко було б саме так, якщо не гірше, їх абсолютно не цікавить. Їх цікавить існування каналів зворотного зв’язку, соціальних інститутів, які дотепер дозволяли їм досягати своїх цілей. Тобто, в їхніх уявленнях держава і має бути такою — тотально пригнічуючою, всемогутньою і безжальною, і тому вкрай важливі інститути, що дозволяють захиститися від пригнічення, так би мовити, в особистому порядку. Опозиція — один із таких інститутів.
Про корів під сідлами
Зараз навіть політологи щось бурмочуть про те, що «суспільство потребує нової порядку денної» і про те, що «опозиція отримає шанси тоді, коли висуне нові ідеї». Думаю, це якраз той випадок, коли сідло заважає побачити корову.
Неважко побачити, що в рамках описаної вище моделі вирощувати й пестити політиків, які пропонують новий зміст, просто безглуздо. Це нераціонально. З боку виборців існує попит саме на вирішувачів питань, а вони мають перебувати всередині системи, бути її частиною, інакше вони марні з практичної точки зору. Так би мовити, синиця в руках завжди краща, ніж журавель у небі.
Проблема, яку зараз переживають наші люди, полягає, як завжди, у виборі. Синиця ось-ось здохне, а журавель як і раніше високо. Що робити?
Для існування людям потрібні якісь зрозумілі правила. Інтегрована в систему опозиція — одне з цих правил. Однак люди не можуть не бачити, що правила хибні. Їхнє життя, у більшості випадків, стає дедалі гіршим, і це змушує їх ще сильніше чіплятися за правила, а з іншого боку, загострює розуміння їхньої хибності. Цей процес нагадує наркозалежність і спроби «соскочити».
До речі, «протівсіхи» викликають таку ненависть тому, що вони «інакові», вони наважуються не приймати правила гри. Протівсіхи вже «соскочили». Тому їхня поведінка і саме їхнє існування викликає страх, страх перед вибором, перед тим, що доведеться теж «зав’язати», страх перед майбутнім, яке стає ще невизначенішим. Страх викликає агресію, яку ми й спостерігаємо. З боку «антипротівсіхів» ми чуємо агресивний потік слів, позбавлених усякого сенсу й логіки.
Поїхали?
Наші вибори не випадково завжди проходять в обстановці загострення маразму і ненависті одне до одного. Справа в тому, що сама процедура виборів політичної влади не відповідає феодальній природі суспільства. Адже, сильно спрощуючи, можна сказати, що ті, хто при владі, вирішують питання, і ті, хто в опозиції — теж вирішують питання. Чому взагалі потрібно обирати і віддавати комусь перевагу? Процедуру виборів не можна застосувати до тих проблем, які існують у суспільстві, але вибори ж є, і, значить, треба якось цим користуватися… Загалом, важкий випадок виходить. Скажу дивну річ, але нинішній невисловлений суспільний ідеал, можливо, полягає в тому, щоб дурних виборів більше не було, але щоб при цьому була опозиція.
Важко сказати, що станеться у свідомості людей до виборів. Однак, які б зміни не сталися, поки що не схоже на те, що вони справлять серйозний вплив на хід виборів та їхні результати. Передбачувані учасники виборчої гонки знову йдуть під гаслом: «Я їм усім покажу!». Громадські активісти, на яких покладалися надії, зараз висувають своє гасло: «Я б їм показав ще більше, якби мені дозволили брати участь у виборах!». Загалом, зрозуміло, що нам пропонують пограти у стару добру гру, і ті, хто не хоче в неї грати, і ті, хто здатен запропонувати щось нове, вже не зможуть стати суб’єктами кампанії принаймні через брак часу.
Зрозуміло також, що опозиція не може виграти вибори за визначенням. Об’єднання опозиції, про яке говорять із 1991 року — заняття абсолютно безглузде. Саме це питання — із феодального світу, в якому єдиною функцією опозиції є її поточна опозиційність, а не ті перспективи, які вона може принести в разі своєї перемоги. Тобто, зрозуміло, що це добре і зручно, коли вся опозиція перебуває в одному й тому самому місці і не потрібно бігати туди-сюди. «Чому б це одразу не організувати?» — запитують прихильники об’єднання опозиції.
Здається мені, що важливі події можуть відбутися не до, не під час, а після виборів. Події ці пов’язані з трьома обставинами. Перше — чергове порушення суспільного договору донецькими. Ми говорили, що системна опозиція — частина цього договору, одна з основ легітимності системи. Якщо всім стане зрозуміло, що опозиція більше не приносить жодної користі, то легітимність режиму впаде ще нижче. Все це станеться на тлі процесів, спричинених другою обставиною, а саме тріумфальною перемогою Партії регіонів, за яку ніхто не голосував. Збіг цих двох подій може призвести до непередбачуваних наслідків. І тут, коли ці непередбачувані наслідки почнуть розвиватися, вступлять у дію третій момент. Він пов’язаний з тим, що після виборів 2012 року «донецькі», можливо, володітимуть повним контролем над політичною системою країни. І тут стане, нарешті, очевидним, що це нічого не дає. Спокою і стабільності як не було, так і немає. І диктатури у них бути не може, тому що справжня диктатура заснована тільки на любові. Диктатор має боротися за справедливість, проголошувати якісь ідеї, його мають любити і бути готовими померти за нього. А це що?
Тому «могильником» донецької влади стане не нинішня статусна опозиція, а ті люди, які зараз перебувають усередині цієї влади, ті, хто першим зрозуміє, що цей корабель починає ґрунтовно тонути.