Одна з ключових ідей етатизму полягає в тому, що закон і порядок, який з нього випливає, є зовнішніми щодо суспільства явищами. Люди, надані самі собі, або, в термінології суспільствознавців, що перебувають у «природному стані», не здатні до жодної організації — вони негайно починають грабувати та вбивати одне одного. Тільки рятівне втручання ззовні у вигляді мудрої держави та її законодавства здатне зупинити цей руйнівний процес. Більш того, вважається, що держава сприяє всячому процвітанню, «забезпечуючи та гарантуючи» права власності, наприклад. Ми ж усі знаємо, як важлива недоторканність власності для економічного розвитку. І зовсім очевидно, що оскільки держава «забезпечує права власності», та й взагалі право як таке, то їй для цієї ролі має належати монополія на примус.
У цій колонці я хочу звернути увагу на очевидні та всім відомі факти, які явно суперечать цій теорії. Факти, що підтверджують тезу: право, і право власності зокрема, є продуктом суспільства, і його існування та підтримка не потребують держави та монополії на примус. Ми не будемо зараз говорити про те, як і чому виникає право в соціумі, а просто розглянемо два простих приклади.
Перший приклад — це «право топіккастера», що існує в інтернеті. Воно передбачає: людина, яка створила тему, може надалі регулювати хід обговорення, аж до того, що має право видаляти коментарі інших учасників і навіть видалити свій власний пост. Це право ніде не «зафіксоване» і ніким не «впроваджене» — воно існує фактично і підтримується, тобто визнається користувачами інтернету. По суті, це все те ж право власності: топіккастер створює щось і розпоряджається цим на власний розсуд, інші члени спільноти теж можуть використовувати це, але правила встановлює той, хто це створив. Це право, повторю, існує об’єктивно, незалежно від думки учасників обговорення, які самі можуть бути проти всякої приватної власності та «експлуатації людини людиною».
Цікаво, що коли номінальний власник майданчика — конкретного сайту чи форуму — намагається встановлювати свої правила з цього приводу (наприклад, забороняє топіккастерам видаляти коментарі під своїми постами), завжди виникають конфлікти. Якщо такий майданчик не є місцем роботи платних тролів, він зазвичай деградує внаслідок такого регулювання. Публіці не хочеться користуватися ресурсом, що порушує її право власності.
Другий приклад із цієї ж серії — це право бана, яке особливо широко використовується в соціальних мережах. Ви можете не лише видалити неприємний вам коментар, але й забанити його автора — і з цього моменту він і його творчість більше не докучатимуть вам у стрічці. Право бана чітко демонструє одну очевидну річ: існує стійкий попит на інструменти захисту прав власності, і він існує поза будь-якою державою та без будь-якого її сприяння. Щоб це зрозуміти, уявіть собі Фейсбук, у якому ви не можете забанити негідника. Уявили? Я теж ні. Такий Фейсбук, якби він існував, був би зовсім незначною мережею — ніхто не пов’язував би прізвище Цукерберга з новими технологіями та фінансовим успіхом. Не держава і її дивні закони змусили реального Цукерберга передбачити право бана, і це не його власне винахід чи добра воля. Це очевидний попит із боку споживачів, які хочуть мати інструмент захисту своєї власності. І це означає, що права власності існують об’єктивно, незалежно від доброї волі держави чи Цукерберга.
До речі, зауважте: у Фейсбуці існує ще один вид бана — «державний бан», коли адміністрація позбавляє з невідомих широкій публіці причин (часто пов’язаних із фантазіями реальної держави на тему расизму, порнографії чи hate speech) невідомого користувача доступу до того, що пропонує Фейсбук. На відміну від звичайного бана, який у гіршому випадку обмежується скандалом між двома людьми і ніяк не стосується всіх інших учасників мережі, тут дуже часто бурлять справжні пристрасті: збираються підписи, пишуться петиції — загалом, все як у «справжньому» політичному житті. Тим часом, цілком очевидно, що звичайного персонального бана більш ніж достатньо, щоб огородити себе від діяльності неприємного персонажа. «Державні бани» у Фейсбуці завдають шкоди не лише забаненому, а й усім тим, хто не має до нього претензій і хотів би надалі читати дурниці, які він там пише. Утім, Цукерберг тут у своєму праві — Фейсбук це його власність, і він встановлює на ній свої правила, приймаючи всі прибутки та витрати. Якщо його розуміння того, де закінчуються межі його власності і починаються межі власності користувачів, буде неадекватним, він просто розориться. З державою, на жаль, такого не станеться — але це вже тема іншої колонки.