20 років розмов про реформи для автора цих рядків мають один позитивний результат — я тепер твердо знаю, у чому полягає «ключ» реформи. Це знання дають не лише «розмови», але й досвід, особливо досвід останніх років, який ясно показує: не існує жодних обставин, що примусили б державу проводити реформи, тобто добровільно скорочувати свою владу.
Власне, під реформами я розумію те «вікно можливостей», яке дозволило б мирно і максимально безболісно демонтувати державу протягом деякого, можливо досить тривалого, часу. Невідомо, як складатимуться реальні обставини, але якщо така можливість випаде, її не можна упускати. І якщо йдеться про конкретні дії, то в них потрібна відправна точка — свого роду ключ, про який йтиметься далі. При цьому я впевнений: цей ключ підходить не лише для тих, хто ідеалом вважає суспільство без держави, але й для всіх, хто переконаний, що держава має скоротити свою присутність у суспільстві.
Ідея цього ключа випливає з усього того ж двадцятирічного досвіду — і розмовного, і практичного. Цей досвід ясно свідчить: є лише один спосіб обмежити активність держави та її схильність до розростання — обмежити доступ держави до грошей.
Усі реформаторські вправи із «прозорими правами власності», судовою системою і навіть скороченням державних видатків матимуть лише локальне значення, доки держава вільна у визначенні обсягу власних «послуг», а відтак — і обсягу ресурсів, які вона вилучатиме з суспільства. Поки це триватиме, усе залишиться як є; може змінюватися лише зовнішній вигляд системи, але її суть залишиться колишньою.
Сам ключ полягає в тому, щоб зробити отримання державою грошей умовним, а не безумовним, яким воно є нині. Нагадаю: саме так функціонує будь-яка сучасна держава. Оподаткування в широкому сенсі слова провадиться «загалом», без жодної прив’язки до чого-небудь, — тобто дохід держави є безумовним. Уряди приходять і йдуть, змінюються партії та президенти, пишуться й реалізуються програми, а гроші збираються завжди і без жодного зв’язку з цим процесом.
По суті, ми маємо повернути й удосконалити принцип «ні оподаткуванню без представництва», який у нас (і вже не лише у нас) розуміють неправильно. Цей принцип означає не просто «представництво» платників податків — наприклад, у законодавчому органі. Він означає, що вони дають згоду на податки. Причому ця згода дається регулярно, а не «загалом». Хочу нагадати: саме запровадження податків без згоди тих, хто їх сплачує, стало головним приводом до американської революції. Тобто державні видатки в такій системі: а) періодичні, а не постійні — вони існують на період між виборами; б) обговорюються до виборів; в) конкурують на виборах і реалізуються після них; г) податки щоразу формуються для даного обсягу й призначення видатків — не існує жодних постійних податків, усі вони анулюються з новими виборами.
Я називаю цей підхід ключем, тому що з нього ясно випливають усі інші заходи. Назву лише деякі. Очевидно, що податки не повинні платити ті, хто отримує гроші з бюджету. Очевидно також, що ці люди не мають права брати участь у виборах. Зрозуміло, що в такій системі неможливі непрямі податки й загалом оподаткування, яке використовує «анестезію», — коли платник не усвідомлює, що він є платником. Неможливе оподаткування підприємств, діяльності тощо. Найлогічнішим є подушний податок на виборців. Зрозуміло, про якісь розрахунки зараз говорити немає сенсу, але можна попередньо оцінити такий податок у категоріях «багато — мало». Якщо навіть оперувати видатками українського бюджету і просто позбутися очевидно одіозних напрямків — охорони здоров’я, освіти та пенсійної системи, — то решта 152 мільярди при 22 мільйонах працездатних дають нам 7 тисяч гривень податку на рік, що не така вже й велика сума. Якщо врахувати, що скорочення державних видатків означає економічне зростання, то вплив цієї суми на особистий бюджет зменшуватиметься. Фактично, на кожних виборах обговорюватиметься величина цього податку, і зрозуміло, що партіям доведеться конкурувати за нижчу цифру — тоді як сьогодні вони конкурують за вищу.
Зрозуміло, що не можуть існувати — як само собою зрозумілий інститут — державні позики, ні внутрішні, ні зовнішні. Те саме стосується й інших «доходів» держави. Якщо вони не можуть бути анульовані перед новими виборами, їх треба ліквідувати — наприклад, доходи від державних підприємств тощо.
Усе це правильно й щодо інфляції. Така система явним чином вимагає «чесних грошей», незалежних від держави, ліквідації центрального банку та вільної банківської діяльності.
Уряд може формуватися за системою, яку колись застосовувала Швейцарія. Партія, що отримала відносну більшість голосів, формує уряд, який не може бути відправлений у відставку протягом його повноважень. Парламентська більшість набуває дещо іншого, ніж сьогодні, значення. Уряд зацікавлений у ній лише тоді, коли йому для реалізації бюджету потрібне ухвалення якихось законів. Очевидно, що строк повноважень має бути невеликим — один або максимум два роки. На цей строк і формується бюджет, і відповідно — сума податку.
Зрозуміло, що в рамках колонки можна говорити лише про найзагальніші й найзначущі моменти. Для мене таким моментом цієї системи є пряма й відчутна зв’язок між кишенею виборця і результатом виборів. Я переконаний: поки кожен не відчуватиме цього зв’язку в повній мірі, ні про які реформи, а тим більше — про демонтаж держави й мови бути не може.