Думаю, що вже багатьом стало зрозуміло: метою Путіна є відновлення контролю над Україною. На цю тему теж достатньо сказано, додам лише, що в картині світу таких персонажів, як Путін, немає людей та їхньої волі. Він сприймає Майдан і «кольорові революції» як змову «американців» проти нього та його влади. Це, звичайно, небезпечно, але дає нам певні переваги, про які нижче.
Контроль над Україною може бути відновлений різними способами — від військових до політичних. Україна або припинить існування, або в ній має бути уряд, який гарантовано вступить до «митного союзу», а потім приєднається до створюваного Путіним нового СРСР — «євразійського союзу». І тоді Путін на якийсь час заспокоїться.
Помилка Путіна в тому, що він вважає нинішній український уряд і Майдан одним і тим самим явищем, та ще, до того ж, інспірованим ззовні. Він збирається воювати з урядом, або якимось іншим чином впливати на нього, і впевнений, що це автоматично вирішить усі його проблеми з Майданом. Чи вдасться йому?
Щоб відповісти на це питання, потрібно спочатку відокремити «війну» від «військових дій». Перемога у військових діях — це питання переваги в озброєнні, чисельності та підготовці військ, тобто питання суто тактичне. Перемога у війні — навпаки, питання стратегічне, й навіть питання культури, адже повсюди траплялося так, що, здавалося б, програні військові дії раптом оберталися перемогою. Більше того, регулярно траплялося й так, що «переможці» виявлялися тими, хто переймав культуру переможених, переходили на їхню мову і навіть переймали їхню самоназву — тобто, перемігши у військових діях, ці люди програли війну.
У найзагальнішому випадку у війні перемагає той, у кого більше стимулів зберігати свій спосіб життя. І в тих випадках, коли «загарбники» розчинялися серед «підкорених», цивілізованіших народів, і в тих випадках, коли «цивілізовані» народи не могли підкорити «дикі» племена, — йшлося про одне й те саме: перевазі власного способу життя над чужим.
Зрозуміло, що все це я кажу стосовно російсько-українського конфлікту. В нашому випадку у війні теж переможе той, хто вважатиме свій спосіб життя більш прийнятним, ніж чужий.
Зараз ці способи життя проступають дуже яскраво і чітко. З російського боку це державництво у його найбільш крайній формі, міфологія «історії», «народів» тощо симулякрів, і, як наслідок, повна підпорядкованість особистості державі. Українці ж сприймають загрозу Путіна не як загрозу якимось абстракціям на кшталт «державного суверенітету», а як втручання у їхнє особисте життя та особисті плани, шантаж, загрозу вбивства, загалом як загрозу своєму життю та свободі. Їм, власне, нема чого вступати у псевдоісторичні та псевдоправові дискусії — вони не сприймають сам факт втручання у те, що вважають своїм.
Тобто ці два «способи життя», дві ідеології фактично не перетинаються. Це дуже важливий момент на нашу користь. Це означає, що українець оцінюватиме пропозицію Путіна не з погляду абстрактного прилучення до величі імперії чи «вибору між цивілізаціями», а з погляду «а що мені з того буде». І тут Путіну абсолютно нічого запропонувати.
У нашій ситуації уряд, з яким зібрався воювати Путін, може дуже сильно допомогти собі, надавши підтримку «майдану», оскільки саме «майдан», тобто уявлення суспільства, забезпечує перемогу у війні і навіть у військових діях. Для цього уряд має просто продовжити справу, яка була розпочата людьми восени минулого року.
Йдеться про різке скорочення втручання у життя українців, тобто про те, щоб уряд повернув значну частину влади людям.
Люди мають побачити, що в Україні вони зможуть вільно заробити собі на життя та забезпечити близьких, і зможуть захистити себе.
Зрозуміло, що в рамках колонки неможливо детально описати конкретні зміни, тому зупинюся на основних. Почнемо із заробітку. Необхідно ліквідувати всі «перевіряючі органи», всі кримінальні статті за «економічні злочини». Конституцію потрібно доповнити двома статтями. Перша: «Будь-яка ненасильницька діяльність є законною». Ця стаття обмежує регулювання на рівні самої ідеї «легалізації» чогось. Ніяка «легалізація» не потрібна, якщо ніхто не страждає від діяльності. Регулювання зводиться до відшкодування шкоди у конкретних випадках тощо до практики цивільного права.
Друга стаття: «Кожен має право вільно укладати контракти з іншими особами та установами і визначати арбітра у справах контракту. Кожен має право звертатися до визначеного контрактом арбітра чи до державного суду, якщо це передбачено умовами контракту, у разі підозри на невідповідність дії контрагента умовам контракту». Ця стаття виводить діяльність людей з рамок, заданих «законом», а то й гірше — «підзаконними актами», у рамки добровільних контрактів. Більш того, вона встановлює добровільну підсудність у рамках контракту і створює умови для конкуренції з державними судами.
Власне, ці дві поправки створюють умови для економічної свободи та ліквідації величезного масиву «нормативних актів» і пов’язаної з нею агресії з боку держави.
Захищеність — це інша частина тієї ж самої проблеми свободи. До речі, вся невизначеність із правами власності, про яку толкують із невтомлюваним ентузіазмом уже двадцять років, виникає від неможливості її захистити. І неможливості, перш за все, на самому базовому рівні — захисту себе, своїх близьких та свого помешкання. Відкриті кадастри та інші популярні прелесті неможливі, поки тут не наведено лад.
Зараз українці беззахисні, оскільки роззброєні. Гірше того, держава забороняє їм захищатися. Право захищатися ліквідовано «заходами необхідної самооборони», які встановлюються post factum. Мало того, їх встановлює зацікавлена сторона — держава. Держава зацікавлена в тому, щоб ви не оборонялися, оскільки сама вона заснована на насильстві і їй не потрібні люди, здатні дати відсіч агресору.
Процес гарантування прав власності можна розпочати з такої поправки: «Кожна людина від народження володіє та розпоряджається своїм тілом та іншою власністю, набутою у ненасильницький спосіб. Це право є природним, воно не встановлюється законами та іншими приписами.
Зазіхання на власність є протиправним вчинком. Кожен має право давати відсіч таким зазіханням у будь-який доступний для нього спосіб. Кожен має право захищати себе, своїх близьких та родичів. Кожен, хто не визнаний у судовому порядку недієздатним, має право володіти зброєю та носити зброю».